Звичайне диференціальне рівняння першого порядку називається однорідним, якщо його можна записати у вигляді
де та — однорідні функції від і однакового степеня.[1] У цьому випадку підстановка приводить до рівняння вигляду
що легко розв'язується інтегруванням лівої та правої частин.
Інакше, диференціальне рівняння називається однорідним, якщо воно є однорідною функцією від невідомої функції та її похідних.
У випадку лінійних диференціальних рівнянь це означає відсутність вільного члена.
Таким чином, рівняння
є однорідним, якщо . У випадку таке рівняння називають неоднорідним.
Розв'язки будь-якого лінійного звичайного диференціального рівняння будь-якого порядку можна вивести інтегруванням з розв'язку відповідного однорідного рівняння, отриманого вилученням вільного члена.
Історія
Поняття однорідності було вперше застосовано до диференціальних рівнянь Йоганном Бернуллі у дев'ятому розділі його статті 1726 року De integraionibus aequationum differentialium (Про інтегрування диференціальних рівнянь).[2]
Лінійне диференціальне рівняння є однорідним, якщо воно є однорідним лінійним рівнянням від невідомої функції та її похідних.
З цього випливає, що якщо є розв'язком такого рівняння, то і також є його розв'язком для будь-якої відмінної від нуля константи .
Щоб ця умова виконувалася, кожен ненульовий член лінійного диференціального рівняння повинен залежати від невідомої функції або від будь-якої її похідної.
Лінійне диференціальне рівняння, для якого ця умова не виконується, називається неоднорідним.
де — диференціальний оператор, тобто сума похідних (у цьому випадку визначаємо «нульову похідну» як початкову функцію), помножених на функції , що залежать від :
де функції можуть бути константами, але не можуть усі одночасно дорівнювати нулю.
Наприклад, таке лінійне диференціальне рівняння є однорідним:
тоді як наступні два рівняння є неоднорідними:
Присутність вільного члена є достатньою умовою того, що рівняння є неоднорідним.