Болівія — південноамериканська країна, що займає андські високогір'я та прилеглі амазонські низовини . Загальна площа країни 1 098 581 км² (28-ме місце у світі), з яких на суходіл припадає 1 083 301 км², а на поверхню внутрішніх вод — 15 280 км²[1]. Площа країни майже вдвічі більша за площу України. Природа Болівії унікальна серед країн континенту, це одна з двох країн, що не має виходу до моря, та країною з найбільшими середніми висотами. Головним географічним регіоном Болівії є велике високогірне андійське плато Пуна, зокрема його північна частина, Альтіплано. На території цього плато, на кордоні з Перу, знаходиться озеро Тітікака, найбільше озеро Південної Америки і найвище судноплавне озеро у світі .
Назва
Офіційна назва — Багатонаціональна Держава Болівія, Болівія (ісп.Estado Plurinacional de Bolivia, Bolivia)[2]. Назву країна отримала на честь Сімона Болівара (1783—1830), венесуельського військового діяча, що виступив у збройному протистоянні проти іспанського поневолення в Південній Америці, і першого президента Республіки, після визнання незалежності провінції Верхнє Перу в 1824 році[3].
Історія дослідження території
Географічне положення
Болівія — південноамериканська країна, що межує з п'ятьма іншими країнами: на півночі й сході — з Бразилією (спільний кордон — 3403 км), на заході — з Перу (1212 км), Чилі (942 км), на півдні — з Аргентиною (942 км), на південному сході — з Парагваєм (753 км). Загальна довжина державного кордону — 7252 км[1]. Країна не має виходу до вод Світового океану[4][5].
Попри те, що Болівія лежить повністю в межах тропічних широт кліматичні умови змінюються в широких межах, від тропічного клімату в низовинах до холодного високогірного клімату в найвищих частинах Анд. Температури залежать перш за все від висоти над рівнем моря і проявляють невеликі сезонні зміни. У більшості районів опади найчастіші протягом літа південної півкулі, а щорічна кількості опадів зменшується з півночі на південь. Зазвичай літо вологе, а зима дуже посушлива.
Сонячна радіація (англ.)
Кліматична карта Болівії (за Кеппеном)
Карта атмосферних опадів
Східна низовинна частина Болівії лежить у субекваторіальному кліматичному поясі, західна гірська — у високогірному різновиді тропічного[8]. На сході влітку переважають екваторіальні повітряні маси, взимку — тропічні. Влітку вітри дмуть від, а взимку до екватора. Сезонні амплітуди температури повітря незначні, зимовий період не набагато прохолодніший за літній. Зволоження достатнє, взимку може відзначатись більш сухий сезон[9].
Північні низовинні області мають тропічний клімат з високими температурами протягом всього року з високою вологістю та сильними зливами. Денний максимум в більшості районів усередньому досягає більш ніж 30 °C протягом всього року. Вологі північно-східні ветри з районів Амазонської низовини приносять істотні кількості опадів, які зазвичай випадають у вигляді коротких гріз, що іноді супроводжуються сильними вітрами і градом.
Центральні низовинні області мають волигий або сухих тропічний клімат. Від жовтня до квітня, північно-східні вітри переважають, а погода тепла, волога, і багата на опади. Від травня до вересня, проте, переважають сухі південно-східні вітри, і опади мінімальні. Протягом цього сезону ясних днів і безхмарних ночей досягають найвищі щоденні максимуми температур та нижчі нічні мінімуми, ніж протягом дощового сезону. Випадкові вторгнення сильних вітрів з півдня, так звані сурасо, можуть досягати цього регіону протягом зими і приносять прохолодні температури для протягом кількох днів.
Райони Гран-Чако на заході країни мають субтропічний, напівпосушливий клімат. Північно-східні вітри приносять дощі та теплу вологу погоду тільки від січня до березня; інші місяці сухі з теплими днями і прохолодними ночами. Максимальна температура на території Болівії, 47 °C, була записана тут. Сурасо також впливають на Гран-Чако, їх підхід зазвичай означає грози.
У горах сезонний хід температури повітря чітко відстежується. Переважають східні пасатні вітри. Опадів випадає дуже мало[9].
Температури та кількості опадів в гірських районах значно змінюються. Юнга, де вологі північно-східні вітри наштовхуються на гори, найхмарніший, найвологіший район з максимальною кількістю опадів, отримуючи до 1520 мм опадів щорічно. Долини всієї Кордильєри-Орієнталь мають м'які температури і помірні кількості опадів, що складають в середньому від 640 до 760 мм щорічно. Температури, проте, знизуються з висотою. Снігопади можливі на висотах понад 2000 метрів, а лінія постійних снігів знаходиться на висоті 4600 м. Області понад 5500 м мають гірський полярний клімат, із районами, вкритими льодовиками. Кордильєра-Оксиденталь має холодний посушливий клімат, із незахищеними від вітру піками.
Альтіплано характеризується сильними холодними вітрами, має безводий, прохолодний клімат, з гострими відмінностями щоденної температури різким зменшенням кількості опадів з півночі на південь. Середній максимум протягом дня становить від 15 °C до 20 °C, але в улітку температури можуть перевищувати 27 °C. Після сутінків, проте, розіджене повітря зберігає небагато тепла, і температури швидко спадають майже до точки замерзання. Озеро Тітікака має стримуючий вплив на коливання температури, але навіть на його берегах морози відбуваються майже щомісяця, і сніг не є незвичайним навіть улітку.
Озеро Тітікака має площу 9064 км², що робить його найбільшим озером південної Америки. Уріз рівня води знаходиться на висоті 3810 м над рівнем моря. Максимальна глибина 370 м, середня — 215 м. Його об'єм досить великий, щоб підтримувати постійну температуру у 10 °C. Озеро фактично стримує клімат на значній території навколо нього, роблячи можливим в цих районах вирощування кукурудзи і пшениці. Озеро стікає на південь через повільну, порослу очеретом річку Десаґуадеро до озера Поопо. На відміну від глибокого майже прісноводного озера Тітікака, озеро Поопо солоне і дрібне, з глибинами рідко більш ніж чотири метри. Оскільки озеро повністю залежить від сеонної кількості опадів та надлишку води в озері Тітікака, розмір озера Поопо значно варіює. Кілька разів протягом двадцятого століття озеро майже повністю висихало, а річка Десаґуадейро засмічувалася осадом. Протягом найвологигіших років, проте, озеро Поопо значно зюільшувалося на захід, затоплюючи Салар-де-Койпаса дрібною водою.
На території країни спостерігаються небезпечні природні явища і стихійні лиха: повіді на північному сході (з березня по квітень); активний вулканізм в Андах на кордоні з Чилі, виверження Іррупутунку (5163 м) 1995 року[1].
забруднення вод, що використовуються для потреб населення і сільського господарства стоками промислових підприємств.
Фізико-географічне районування
У фізико-географічному відношенні територію Болівії можна розділити на _ райони, що відрізняються один від одного рельєфом, кліматом, рослинним покривом:
Гори. Розташована біля західного кордону Болівії Кордильєра-Оксиденталь — ланцюг сплячих вулканів і фумаролів, вулканічних отворів, що випускають сірчані гази. Тут розташована найвища вершина Болівії, вкрита снігом Невадо-Сахама (6 542 м). Цей хребет є цілком вулканічного походження і є продовженням вулканічного району південного Перу. Більша частина півночі цього хребта має висоту близько 4000 м; південна частина дещо нижче. Опади, хоча і невиликі на всіх території гірського масиву, більші в його південній половині, де земля покрита чагарниковою рослинністю. Південна область не отримує майже ніяких опадів, і ландшафт складається здебільшого з безплідних скель. Весь регіон Кордильєри-Оксиденталь слабо населений, а його південь фактично нежилий. Стародавній хребет Кордильєра-Орієнталь тягнеться від північного боку озера Тітікака на південний схід приблизно до 17 градусів південної широти, потім розширюється і тягнеться на південь до аргентинського кордону. Найпівнічніша частина Кордильєри-Орієнталь, Кордильєра-Реаль, являє собою ланцюг вражаючих засніжених гранітних гір. Деякі з цих вершин перевищують 6000 м, а дві — Іїмані (6462 м), біля міста Ла-Пас, та Іямпу (6424 м) — мають великі льодовики на верхніх схилах. На південь від 17 градусів південної широти вигляд хребта змінюється. Тут хребет знаний як Кордильєра-Сентраль та являє собою великий блок земної кори, піднятий і нахилений у східному напрямку. Західний край цього блоку підвищується серією круч від Альтіплано. Основою Кордильєри є висока нарівне плато з висотами від 4200 до 4400 м, де нерегулярно розкидані високі вершини. Ця територія занадто висока для сільського господарства, а її рослинність характеризується кількома типами висогогірних лугів, разом відомими як Пуна.
Долини. Північно-східні схили Кордильєри-Реаль знані як Юнга, від слова мови аймара, що означає «теплі долини». Круті, майже недоступні схили гір цього переважно субтропічного району на північний схід від міста Ла-Пас створюють наймальовничішу ділянку території Болівії. Опади тут значні, а буйна рослинність вкриває стіни вузьких річкових долин. Ґрунти тут найродючіші в країні, але погана транспортна інфраструктура перешкоджає розвитку сільського господарства. Уряд спробував побудувати залізницю через Юнгу в 1917 році, з'єдуючи Ла-Пас зі східними низовинами. Проте, залізниця була покинута після завершення лише 150 км. Східні схили Кордильєри-Сентраль поступово спускаються серією складних гір та горбів, що тягнуться з півночі на південь. Річки, що стікають на схід, прорізали довгі вузькі долини; ці долини та озера між рядами — сприятливі райони для сільського господарсьва і населення. Родічі алювіальні ґрунти заповнюють низькі райони, але зведення лісів привело до значної ерозія в кількох місцях. Поверхи долин розташовуються на висоті від 2000 до 3000 м над рівнем моря, температури тут м'якіші, ніж на Альтіплано. В долинах цього району розташовані два важливих болівійських міста, Сукре і Кочабамба.
Альтіплано, високогірне плато між двома головними хребтами країни, охоплює чотири головні басейни, розділені невисокими хребтами, що проходять посередині плато. Уздовж східної сторони Альтіплано — безперервна плоска область, яка служила головним транспортним коридором Болівії з півночі на південь починаючи з колоніальних часів. Усе Альтіплано було сформоване як величезна рифтова долина між двома кордильєрами, що поступово наповнювалась пористими осадовими породами, вимитими з навколишніх гір. Ці осадове походження пояснює поступовий нахил від півночі на південь: більші опади на півночі відклали більшу кількість породи на плато. Кількість опадів на Альтіплано знижується у південному напрямку, а низькоросла рослинність стає більш розрідженою, поступово переходячи у безплідні скелі та простори сухої червоної глини. На ція території знаходяться кілька солончаків, залишків висохлих стародавніх озер. Найбільший з них — усесвітнє відомий Салар-де-Уюні, що містить найбільші поклади солі у світі, площею понад 9 тис. км². Шар солі тут більш ніж 5 м завглибшки в центрі цього району. Протягом сухому сезону, ліжко озера можуть перетинати важкі вантажівки, через відсутність добрих доріг ця територія давно використовується як транспортний коридор. Біля кордону з Аргентиною, Альтіплано знову підвищується знову, містячи горби і вулкани, які охоплюють область біля Кордильєри-Оксиденталь. Найвидатніша особливість Альтіплано — велике озеро у його північній частині, Тітікака. Із висотою рівня води 3810 м над рівнем моря, це найвища судноплавна водойма у світі.
Низовини, що є частиною більшої Амазонської низовини, займають всю північну та східну частину Болівії та розташовани на схід від Анд. Попри те, що ці райони охоплюють дві третини території країни, вони слабо населені і до недавнього часу грали незначну роль в її економіці. Більшість важливих річок Болівії протікають по багатій на опади північним частинам низовин, особливо в департаменту Бені, де ґрунти зручні для вирощування кави і какао. З північних низовин стікають повільні рівнинні річки, найбільші з яких, Маморе, Бені і Мадре-де-Дьойос, стікають на північ до річки Мадейра, притоки Амазонки. Річкові судна уздовж Бені та Маморе здатні перевозити як пасажирів, так і вантажі, хроте пороги на Маморе запобігають судноплавству далі до Бразилії. Біля кордону з Парагваєм дрібні піщані струмки несуть воду до річок Парагвай та Пілкомайо. За відмінностями в топографії і кліматі низовинні райони Болівії поділяють на три географічні області.
Плоска північна область, розташована на території департаментів Бені, Пандо і північної частини Кочабамба, вкрита тропічними лісами. Оскільки значна частина верхнього шару ґрунту складається з тонкого шару ґрунту, під яким знаходиться шар твердої глини, стік води обмежений, а значні кількості опадів перетворюють ці обширні райони на болота.
Центральна область, що охоплює північну частину департаменту Санта-Крус, містить похилі горби та має сухіший клімат, ніж північна. Тут ліси, що перемежаються саванами, а значна частина території очищена для потреб сільського господарства. Тут розташоване місто Санта-Крус, найбільше місто болівійських низовин, та містяться найбільші болівійські родовища нафти і природного газу.
Південно-східна частина низовин — продовження аргентинського та парагвайського регіону Гран-Чако. Хоча посушлива протягом дев'яти місяців року, ця територія перетворюється на болота протягом трьох вологих місяців року. Значні коливання у рівні опадів приводять до наявності суто чагарникової рослинності, проте зручні для випасу хдоби, хоча нещодавні відкриття родовищ природного газу та нафти привернуло багато нових поселенців до регіону.
↑Time zone converter : [англ.] // Калькулятор різниці в часі між двома пунктами. — The Time Now, 2017. — 15 January. — Дата звернення: 21 грудня 2017 року.
(англ.)Bolivia: A Country Study / Hudson, Rex A. and Hanratty, Dennis M., ed. — Washington : GPO for the Library of Congress, 1989. — 354 с.
Російською
(рос.) Боливия // Латинская Америка. Энциклопедический справочник [в 2-х тт.] / Главный редактор В. В. Вольский. — М. : Советская энциклопедия, 1979. — Т. 1. А-К. — 576 с.
(рос.)Власова Т. В. Физическая география материков. С прилегающими частями океанов. Южная Америка, Африка, Австралия и Океания, Антарктида. — 4-е, перераб. — М. : Просвещение, 1986. — 269 с.
(рос.)Географический энциклопедический словарь: географические названия / под. ред. А. Ф. Трёшникова. — 2-е изд., доп. — М. : Советская энциклопедия, 1989. — 585 с. — ISBN 5-85270-057-6.
(рос.)Энциклопедия стран мира / глав. ред. Н. А. Симония. — М. : НПО «Экономика» РАН, отделение общественных наук, 2004. — 1319 с. — ISBN 5-282-02318-0.
