|
Франческа Нері
Франче́ска Не́рі (італ. Francesca Neri; 10 лютого 1964, Тренто, Італія) — італійська кіноакторка, продюсерка та сценаристка. Здобула популярність головною роллю в іспанському фільмі «Віки Лулу» і впродовж 1990 — 2000-х часто грала в італійських, іспанських та американських стрічках, зокрема виконала головні ролі у фільмах: «Стріляй!» з Антоніо Бандерасом, «Жива плоть» Педро Альмодовара з Хав'єром Бардемом і «Відшкодування збитків» з Арнольдом Шварценеґґером, а також другорядну роль у «Ганнібалі» 2001 року. На рахунку акторки біля 40 ролей у кіно та на телебаченні. Після знімання фільму «Пристрасть до краси»[it] 2016 року була змушена перервати кар'єру через проблеми зі здоров'ям. Номінантка і лауреатка багатьох кінопремій. Зокрема, італійський національний синдикат кіножурналістів відзначив її кінонагородами «Срібна стрічка» за найкращу жіночу роль у фільмах «Мені здавалося, що це кохання...»[it] та «Жива плоть», а також за найкращу жіночу роль другого плану[it] у фільмі «Тато Джованни»[it]. Крім акторської кар'єри, взяла участь у продюсуванні двох фільмів та написанні сценарію ще одного. БіографіяПерші роки та початок кар'єриФранческа Нері народилася у північноіталійському місті Тренто біля підніжжя Альп, в однойменній провінції автономного гірського регіону Трентіно-Альто-Адідже[4]. ї батько, Клаудіо Нері, працював зоотехніком, а мати, Лоріана, була домогосподаркою[5][6][7]. Батьки були істрійськими італійцями[en], учасниками так званого «істрійського виходу»[it]. Рятуючись від різанини італійського населення Істрії, влаштованої югославськими комуністичними партизанами проти етнічних італійців, вони були змушені стати вигнанцями в Італії[8][9]:
З самого дитинства й до повноліття Франческа з сім'єю щороку брали участь у зібраннях вигнанців з Пізіно[9]. По завершенню середньої школи Франческа переїхала до Риму, щоб здобути юридичну освіту в університеті, прагнучи залишити батьківський дім: «Бути юристкою було не мрією чи амбіцією, а чимось, що я вважала можливим. Що мене справді цікавило, так це відстань між мною та Тренто на якомога більшу кількість кілометрів» — писала вона у своїй автобіографічній книзі Come carne viva[10]. Водночас дівчина почала брати уроки акторського мистецтва в міській школі, де використовувався метод навчання Алессандро Ферсена[it], заснований головним чином на імпровізації[11]. 1984 року Нері подала заяву на вступ до Національної академії драматичного мистецтва Сільвіо Д'Аміко[it] та Експериментального кіноцентру[12] і була прийнята до другого[4]. Відразу після цього покинула юриспруденцію, щоб зосередитися суто на акторській підготовці[12]. _-_Enzo_Muzii,_Francesca_Neri.png) Того ж року Франческа Нері отримала перший досвід статистки у фільмі Карло Ванзіна[it] «Полюби себе трохи...»[it] (італ. Amarsi un po'...). З цього моменту вона працювала статисткою в інших стрічках чи, навіть, була дублеркою німецької акторки Ганни Шигулли у фільмі Марко Феррері «Майбутнє за жінками»[it] (італ. Il futuro è donna)[13]. 1986 року відбувся професійний дебют. Франческу запросили до акторського складу телефільму «Поза кадром» (італ. Fuori scena) режисера Енцо Музі[it]: у невеликій ролі доньки персонажки Валерії Моріконі[it], Елени[14][15]. За рік Нері отримала свою першу головну роль у повнометражному фільмі «Великий Блек»[it] (італ. Il grande Blek), дебюті італійського режисера Джузеппе Піччоні[it]. У фільмі вона працювала разом з Роберто Де Франческо[it], Серджо Рубіні[it] та Федерікою Мастроянні[it] (племінницею метра італійського кіно, Марчелло Мастроянні). Італійський кінопортал MYmovies.it описав її гру як «збалансовану та чуттєву», а фільм загалом як «фундаментальний твір для відтворення атмосфери нерішучості групи невпевнених і дезорієнтованих молодих людей»[4]. Після участі в телефільмі «Зломлена жінка» (італ. Una donna spezzata) Марко Лето[it] 1988 року, заснованому на романі Симони де Бовуар «Ошукана жінка»[fr] (фр. La Femme rompue)[16], Франческа заграла Марію, головну героїню фільму «Банкомат»[it] (нім. Bankomatt) Віллі Германна[de][15]. У цьому італійсько-швейцарському фільмі, що був представлений на 39-му Берлінале[en], партнерами по знімальному майданчику Нері стали Бруно Ганц і Омеро Антонутті[it][17]. Того ж року акторка отримала невелику роль другого плану у фільмі Луїджі Коменчіні «З Різдвом... з Новим роком»[it] (італ. Buon Natale... buon anno), під час роботи над яким познайомилася з видатною італійською акторкою Вірною Лізі та французом Мішелем Серро[4]. Початок 1990-х: Las edades de Lulú, робота з Массімо Троізі та перші нагороди У травні 1990 року іспанські ЗМІ оголосили, що Франческа Нері замінить іспанську акторку Анхелу Моліну, що мала б виконати головну роль у повнометражному фільмі Хосе Бігаса Луни «Віки Лулу» (ісп. Las edades de Lulú). І хоч Моліна вже підписала контракт на роль головної героїні Лулу, незадовго до початку знімання у Мадриді, вона вирішила звільнитися. За її словами, коли почалися проби, вона відчула, що потрапила «практично в порнофільм»[18]. В екранізації однойменного еротичного роману[es] Альмудени Грандес Нері зіграла молоду жінку, що починає роман зі старшим чоловіком і відкриває приховані грані своєї сексуальності протягом усього свого життя[19][20]. Оскільки Нері не володіла вільно іспанською мовою, її голос озвучила мадридська акторка та співачка Наталія Дісента[es][19]. За словами самої Нері, ця роль сильно вплинула на її кар'єру й підштовхнула подальшу популярність в Європі[21], хоча з іншої сторони, через велику кількість еротичних сцен у дівчини були проблеми з батьками[22]. У своїй автобіографії вона розповідала:
Того ж року вона зіграла роль Валентіни Де Сантіс в американському малобюджетному фільмі «Капітан Америка» (англ. Captain America) про однойменного супергероя, знятому Альбертом П'юном. Попри комерційний провал і погане сприйняття критиками[24][25], стрічка стала першим досвідом акторки в американському кіно[4]. _-_Francesca_Neri,_Massimo_Troisi_2.jpg) У 1991 році вона знялася у телесеріалі «Зірка парку» (італ. La stella del parco) і фільмі «Мені здавалося, що це кохання...»[it] (італ. Pensavo fosse amore... invece era un calesse), режисером, сценаристом і виконавцем головної чоловічої ролі якого був Массімо Троїзі. Роль примхливої неаполітанської нареченої принесла їй премію «Срібна стрічка» за найкращу жіночу роль[26] і номінацію на премію «Давид ді Донателло» у категорії найкраща жіноча роль другого плану[27][28][29]. Рецензія кінопорталу MYmovies.it стверджувала про її гру: «Франческа Нері, розкрита у „Віках Лулу“, показала себе як чудова акторка, а також увійшла в образ головної героїні Троїзі, хоча ця роль була меншою»[28]. Пізніше Нері високо цінувала режисера, як одного з небагатьох представників індустрії розваг, хто став її другом[30], і розповідала в інтерв'ю The Social Post про свій досвід роботи з ним: «[Троїзі] любив робити все ідеально, але на знімальному майданчику ніколи не було напруги, чвар чи бійок»[31]. Середина 1990-х: Популярність в Італії_-_Sergio_Rubini,_Carlo_Verdone,_Francesca_Neri.jpg) У 1992 році Франческа Нері поїхала до каталонського містечка Портбоу, щоб знову взяти участь у фільмуванні іспанської стрічки. Режисером фільму «Останній рубіж»[es] (ісп. La última frontera) був Мануель Куссо-Феррер[es]. Акторка зіграла латвійську театральну діячку Асю Лацис, коханку режисера Вальтера Беньяміна[32]. Того ж року її запросили на роль Лівії Саґоньї, непокірної сестри персонажів Серджо Рубіні[it] та Карло Вердоне у комедії «До вовка, до вовка»[it] (італ. Al lupo al lupo)[33]. Гру Нері було відзначено на церемонії вручення премії Флаяно[it], де вона була названа найкращою виконавицею разом з Карло Вердоне та Тільдою Свінтон[34], а також вона була номінована на «Срібну стрічку» у категорії «Найкраща жіноча роль»[35]. У ретроспективному огляді газета La Nazione[it] відзначила «ідеальний взаємозв'язок трьох особистостей головних героїв» і підкреслила, що Нері змогла виглядати «розслабленою» у фільмі[33]. Того ж року акторка зіграла Марину, стриптизерку, яку найняла група молодих людей, у другому сегменті фільму Лучано Мануцці[it] «Італійська субота»[it] (італ. Sabato italiano)[4]. Кінорежисер Габріеле Сальваторес обрав її у 1993 році для знімання разом із Сільвіо Орландо[it] та Клаудіо Бізіо[it] у своєму фільмі «Суд»[it] (італ. Sud) про профспілковий бунт у маленькому містечку на Півдні Італії[36][37]. Вона також з'явилася разом із Жаком Перреном у фільмі Карло Карлеї «Втеча невинного»[it] (італ. La corsa dell'innocente), стрічці, номінованій у категорії «Найкращий фільм іноземною мовою» на премії «Золотий глобус» 1993 року[en][38].
У фільмі «Стріляй!» (ісп. ¡Dispara!) іспанського режисера Карлоса Саури Франческа зіграла приборкувачку коней, яка потрапила в «спіраль насильства» після того, як стала жертвою зґвалтування[39]. Акторка згадувала, що для підготовки до ролі їй довелося готуватися, відвідуючи уроки в школі верхової їзди поблизу Риму[40]. У своїй рецензії для порталу Aceprensa іспанський кінокритик Педро Антоніо Урбіна[es] відзначав зусилля головних акторів (Нері та Антоніо Бандераса), але критикував сюжет, бо той, на його думку, «має надмірні діри»[39]. Після появи у відеокліпі на пісню Otra como tú[it] італійського співака Ероса Рамаццотті[41] у 1995 році вона знялася у фільмі «Іво Запізнений»[it] (італ. Ivo il tardivo) Алессандро Бенвенуті[it] (режисера, сценариста та виконавця головної ролі) у ролі Сари, доброї жінки, зворушеної психічно хворим чоловіком[42]. Її гра знову була визнана кінокритиками і принесла номінацію на премію «Срібна стрічка» за найкращу жіночу роль 1996 року[43]. Того ж року Нері знялась у двох італійських художніх фільмах: «Небо просто більш блакитне» (італ. Il cielo è sempre più blu) та «Моє покоління»[it] (італ. La mia generazione)[4]. У першому, крім Франчески, зіграло багато зірок італійського кіно, таких як Моніка Беллуччі, Азія Ардженто, Маргеріта Бай, Даніель Лучетті[it] та Даріо Ардженто під керівництвом Антонелло Грімальді[it][44], а другий 1997 року був кандидатом від Італії на премію «Оскар» в категорії «Найкращий міжнародний художній фільм»[45]. Кінець 1990-х — початок 2000-х: Carne trémula та кар'єра в АмериціУ 1997 році Франческа Нері знялася у фільмі Франко Берніні[it] «Сильні руки»[it] (італ. Le mani forti), представленому на Тижні критики Каннського кінофестивалю[46]. Головну чоловічу роль у фільмі виконав Клаудіо Амендола[it], який через багато років став її чоловіком[47]. Акторка зіграла психоаналітика, яка повинна лікувати особу, відповідальну за терористичний акт, що відбувся 1974 року у Брешії, знаний як «Різанина на Пьяцца делла Лоджія»[it]. Девід Руні з тижневика Variety високо оцінив її роботу у своїй рецензії: «Нері передає тяжкість років гніву та страждань, а також неспокій від важливого особистого та професійного вибору, який має зробити її героїня»[48]. Ця роль принесла акторці першу та єдину номінацію на італійську премію «Золотий глобус» як виконавиці найкращої жіночої ролі[49].  Того ж року Франческа зіграла головну роль в іспанському фільмі «Жива плоть» (ісп. Carne trémula) Педро Альмодовара, де крім неї також зіграли: Хав'єр Бардем, Ліберто Рабаль[es], Анхела Моліна, Пенелопа Крус і Пепе Санчо[50]. Завдяки ролі жінки, втягнутої в небезпечний любовний трикутник, акторка знову здобула премію «Срібна стрічка» за найкращу жіночу роль[51], однак не отримала однозначних схвальних відгуків кінокритиків. Як писав Асьєр Манріке в іспанській газеті El Diario Vasco[es]: «Рабаль і Нері були надзвичайно красиві, але кращий кастинг у випадку їхніх персонажів зробив би фільм тільки кращим»[50]. Водночас Хосе Марія Аресте[es] описав гру акторів у цілому як «прийнятну»[52]. Щодо досвіду роботи з видатним іспанським режисером Педро Альмодоваром, акторка заявила в інтерв'ю газеті El País, що вважає його «генієм», але також зізналася, що «він використовує акторів настільки, що може завдати шкоди»[53]. У своїй книзі вона писала, що хоч спочатку у них були дуже близькі стосунки з режисером, все змінилося, коли почалися зйомки:
Наступним її фільмом в Італії стала романтична комедія «Шлюби»[it] (італ. Matrimoni) 1998 року, знята Крістіною Коменчіні[it]. За роль Джулії, одруженої жінки, яка наражає свій дім на небезпеку після зустрічі зі старим коханцем[55], Нері була номінована на чергових преміях «Срібна стрічка» та «Давид ді Донателло»[56][57]. За рік вона ще раз була номінована на ті ж нагороди за роль у фільмі «Солодкий шум життя»[it] (італ. Il dolce rumore della vita) Джузеппе Бертолуччі, де зіграла жінку, яка усиновила покинуту дитину, щоб заповнити порожнечу від любовних невдач[58][59][60]. Ще одна номінація на премію «Давид ді Донателло» того ж року була за роль у драматичній комедії режисера Франческо Нуті «Я кохаю Андреа»[it] (італ. Io amo Andrea)[60]. У жовтні 1999 року брала участь на телешоу співака та свого близького друга[61] Адріано Челентано Francamente me ne infischio виступаючи ведучою передачі на телеканалі Rai Uno[30].  У квітні 2000 року тижневик Variety оголосив, що Франческа Нері та італійський актор Джанкарло Джанніні візьмуть участь у фільмуванні американської повнометражної стрічки «Ганнібал» (англ. Hannibal)[62] режисера Рідлі Скотта за мотивами однойменного роману[en] Томаса Гарріса[63]. Акторка зіграла роль другого плану Аллегри Пацці, дружини детектива, який вийшов на слід вигаданого серійного вбивці Ганнібала Лектера в Італії[64]. Виробництво розпочалося у травні того ж року у Флоренції, а вийшла на екрани кінокартина у лютому 2001 року, зібравши понад 350 мільйонів доларів у прокаті[62][65]. Нері свою участь у зніманні коментувала наступним чином:
Невдовзі акторці зателефонував режисер Ендрю Девіс, зацікавившись нею після перегляду «Живої плоті»[66], і наприкінці 2000 року Франческа приїхала до Мексики, щоб розпочати виробництво стрічки «Відшкодування збитків» (англ. Collateral Damage). У цьому американському фільмі про терориста, за яким полює чоловік, щоб помститися за свою загиблу сім'ю, героїнею Нері була Селена, дружина терориста[67]. Гра Нері, Арнольда Шварценеґґера та інших акторів була тепло сприйнята критиками попри погані касові збори[68][69]. У своїй автобіографії акторка зізналася, що їй пропонували зіграти в італійському фільмі, але вона погодилася на роль у «Відшкодуванні збитків», як на виклик: «Я не хотіла зніматися в бойовиках, мені це не було цікаво, це був не мій жанр, і я це знала [..] Як завжди, переважав смак до виклику, до стрибка на надто високу планку»[66]. 2000-ні — початок 2010-х: Повернення до Італії та робота з Пупі АватіХоч Франческа Нері отримувала інші пропозиції зніматися в американських фільмах, вона вирішила повернутися на батьківщину й бути ближче до своєї родини[70]. Невдовзі акторка взяла участь у зніманні французького фільму «Гіностра»[fr] (фр. Ginostra). Міжнародний акторський склад складався з Гарві Кейтеля, Енді Мак-Давелл, Гаррі Діна Стентона й Азії Ардженто під керівництвом Мануеля Прадаля[fr][71]. 2003 року вона знялась в італійському фільмі «Щастя нічого не вартує»[it] (італ. La felicità non costa niente) Міммо Калопресті[it]. Ця роль принесла їй ще одну номінацію на премію «Давид ді Донателло», цього разу в категорії «Найкраща акторка другого плану»[it][72]. Того ж року вона знову зіграла в парі з Джанкарло Джанніні у фільмі Алессандро Ді Робіланта[it] «Назавжди»[it] (італ. Per sempre) у ролі Сари, пустотливого та спокусливого нотаріуса, що любить розбивати чоловічі серця[73]. За словами італійського кінокритика Давіде Вераццані, Ді Робілант «обмежився неуважним сценарієм і не повністю використав майстерність виконавців (статної Нері та пристрасного Джанніні)»[74], а Лієтта Торнабуоні[it] з газети La Stampa писала, що «Нері, що стає дедалі красивішою та цікавішою, разом із Джанкарло Джанніні є сильною стороною фільму»[75]. Акторка описала свою героїню в інтерв'ю газеті La Repubblica наступним чином: «Подряпана душа — це назавжди. Сара, моя героїня, поводиться так не з віроломства, а тому, що вона теж явно подряпана. Емоційна, розчарована в чоловіках і не вірить у кохання»[73]. 2004 року Франческа зважилася зіграти у жанрі джалло у фільмі «Сироватка марнославства»[it] (італ. Il siero della vanità) Алекса Інфаскеллі[it] у ролі Соні Нортон, телеведучої, причетної до кількох злочинів. У коментарі для La Repubblica, вона заявляла, що грати такого персонажа було цікаво: «Мені дуже сподобалося створювати Соню Нортон, для мене вона схожа на комікс, тоді як Алекс [Алекс Інфаскеллі, режисер стрічки] визначає її як свого роду Франкенштейна»[76]. 2005 року вона зіграла головну роль у телефільмі Лодовіко Гаспаріні[it] «Дама з камеліями»[it] (італ. La signora delle camelie), екранізації однойменного роману Александра Дюма. В інтерв'ю газеті Messaggero Veneto[it] вона висловила захоплення від ролі Маргарити Готьє, головної героїні твору Дюма: «Я отримую стільки пропозицій на екранізацію художніх творів, але від цієї не можна було відмовитися […] мені довелося зіграти одну з тих героїнь, які завжди робили щасливою кожну акторку і яку ти сподіваєшся принаймні зустріти один раз у своїй кар'єрі»[77]. Одружившись з Клаудіо Амендола[it], Нері заснувала з чоловіком кінокомпанію Bess Movie[78] й у 2006 році отримала перший досвід продюсування у фільмі «Одкровення Мелісси» (італ. Melissa P.), знятому режисером Лукою Гуаданьїно за мотивами еротичного автобіографічного роману «100 помахів пензлем перед сном» (італ. 100 colpi di spazzola prima di andare a dormire) 21-річної італійської письменниці Мелісси Панарелло[it]. За даними іспанського часопису El Mundo, Нері зацікавилася проєктом після того, як побачила потенціал історії, і почала шукати акторку, яка могла б відобразити «брутальні переживання головної героїні»[79]. Нею врешті стала іспанська акторка з Мадриду, Марія Вальверде[80].  Спогади Нері про Пупі Аваті Для мене завжди було дуже важливо, щоб мене розуміли як людину, а не як акторку. Пупі вдалося, він змусив мене почуватися захищеною: з ним я відчула абсолютне задоволення від роботи, з тим хто цінує вас такими, якими ви є, поза вашим акторським талантом.[81] Того ж, 2006, року Нері розпочала співпрацю з режисером Пупі Аваті, в результаті якої знялася у трьох його кінокартинах. Першим був фільм «Вечеря, щоб познайомити їх»[it] (італ. La cena per farli conoscere), де вона зіграла роль другого плану Альми Керо[82]. За свою гру Франческа була номінована на премії «Срібна стрічка» та «Давид ді Донателло», як виконавиця «Найкращої жіночої ролі другого плану»[83][84]. Критик Маттіа Пасквіні оцінив ролі Нері та іншої акторки, Ванесси Інконтрада, як найвидатніших з усього акторського складу[82].  Ще один фільм Аванті, куди було запрошено Франческу, було знято 2008 року. «Тато Джованни»[it] (італ. Il papà di Giovanna), художній фільм, дія якого відбувається у 1940-х роках. Героїня Нері, Делія Казалі, дружина вчителя середньої школи, що знаходить в глибокій сімейній кризі. В інтерв'ю газеті Il Giornale акторка запевняла, що режисер створив Делію спеціально під неї, і зізналася, що, хоч вона ніколи не грала у фільмах про 1940-ті, її все ж зацікавив той час[21]. Вчергове гру було відзначено «Срібною стрічкою», але не лише номінацією: вона була нагороджена, як виконавиця найкращої жіночої ролі другого плану[85]. За цю ж роль акторку було вперше нагороджено премією «Золота хлопавка»[49]. Другою роботою Нері-продюсера став фільм Анни Негрі[it] 2008 року під назвою «Оголені почуття»[it] (італ. Riprendimi)[86] Художній фільм, знятий у псевдодокументальному жанрі з сильною увагою до жіночих персонажів і де, за словами продюсерки, сюжет подано з точки зору жінок[21]. Того ж року на церемонії нагородження премії Флаяно[it] Франческа отримала «Золотого Пегаса» за найкраще продюсування[49]. 2010 року Нері зіграла в третій, останній, стрічці Аваті під назвою «Безмежна молодість»[it] (італ. Una sconfinata giovinezza), фільмі, в якому вона зіграла роль жінки, хворої Альцгеймером[87]. Газеті La Repubblica вона зізналася, що під час фільмування Аваті попросив її «виглядати постарівшою, принаймні на десять років старше, ніж насправді»[88]. Завдяки успіху фільму серед критиків[87], він потрапив до афіші 67-го Венеційського кінофестивалю[it][88]. У 2013 році Нері востаннє була номінована на премію «Давид ді Донателло» за найкращу жіночу роль другого плану у фільмі «Ідеальна сім'я»[it] (італ. Una famiglia perfetta) Паоло Дженовезе, адаптації іспанського фільму «Сім'я»[es] (ісп. Familia) 1996 року, який зняв Фернандо Леон де Араноа[89]. У цій різдвяній комедії[nn] вона заграла Алісію, театральну акторку, яку найняв чоловік, що провести Святвечір наодинці[90]. Фільм був тепло прийнятий кінокритиками, а акторка була нагороджена премією Кусумано італійського національного синдикату кіножурналістів[89][90]. З 2014 року: Останні ролі та подальша доля2014 року Нері вона взяла участь у фільмуванні комедії «Багач, бідняк і дворецький»[it] (італ. Il ricco, il povero e il maggiordomo) режисерів Альдо Багліо[it], Моргана Бертакки[it] та Джакомо Поретті[it], де знову зіграла другорядну роль працівниці банку[91], яку намагається спокусити один з головних героїв. За словами Антоніо Бракко з порталу ComingSoon.it, Нері виконала одну з ключових другорядних ролей[92], тоді як Паола Казелла з Mymovies.it розкритикувала режисуру, назвавши її «близькою до телевізійної»[93]. Всупереч неоднозначним відгукам, фільм очолив італійський прокат за тиждень після виходу[94]. Через рік акторка знялася у фільмах «Наш карантин»[es] (італ. La nostra quarantena) Пітера Марсіаса[it] та «Затамований подих»[es] (італ. Senza fiato) Раффаеле Верзілло[it]. У першому фільмі, заснованому на реальній історії про марокканський корабель Kenza, який понад два роки стояв на мілині в порту Кальярі, Франческа зіграла викладачку університету[95], а в другому — дорослу жінку, яка стала алкоголіком після того, як її покинув чоловік[96]. У 2016 році акторка зіграла останню роль в кіно у фільмі «Пристрасть до краси»[it] (англ. The Habit of Beauty) Мірко Пінчеллі[es]. У цій драматичній стрічці вона виконала роль Елени, жінки, що намагається повернути колишнього чоловіка після смерті їхнього сина. Майже повністю знятий у Лондоні та випущений у червні 2017 року фільм критики сприйняли неоднозначно[97] У своїй автобіографії Франческа зазначила, що фінальна версія виявилась не такою, як вона очікувала:
Після знімання Франческа почала відчувати симптоми хвороби, яка не дозволила їх повноцінно продовжити займатися професійною діяльністю, хоча спочатку вона не повідомляла публічно подробиць про свій стан здоров'я[99]. В інтерв'ю Сільвії Тоффанін[it] для телевізійного шоу «Verissimo»[it] у 2021 році її тодішній чоловік Клаудіо Амендола[it] заявив, що Франческа страждала від постійного фізичного болю, який завдавав їй багато труднощів у повсякденному житті[47][100]. У жовтні 2021 року акторка опублікувала свою автобіографічну книжку Come carne viva (в перекладі з італійської — «Як жива плоть»), і знову з'явилася на публіці для презентації книжки, підписувала копії та давала інтерв'ю[101][102][103]. У книзі акторка припустила, що могла б розглянути пропозицію повернення у кіно, якби її запросив Пупі Аваті: «є умови та ситуації, в яких я можу продовжити роботу. З Пупі Аваті, наприклад […] Я думаю, у мені було б добре, краще, ніж у минулому тому, що ці роки на пенсії збагатили мене як особистість»[104]. Фільмографія
Продюсування та сценарій
Нагороди та номінаціїРодина та особисте життяБатьки Батько акторки, Клаудіо Нері[5], був істрійським вигнанцем[it][8] з міста Пізіно (нині — Пазин, Хорватія). Він покинув Істрію разом з іншими місцевими італійцями[en], рятуючись від Фойбійської різанини, влаштованої югославськими комуністичними партизанами. Перший час Клаудіо жив у таборі для біженців у Савоні, потім у Санремо. Там він працював круп'є в місцевому казино, а вдень навчався в Міланському університеті. Тоді вся родина переїхала до Тренто і там зустрів майбутню матір Франчески[9], Лоріану[7] (в деяких джерелах[108][109][110], помилково, матір'ю Франчески вказується італійська акторка Розальба Нері). В сім'ї народилося двоє дітей — син і донька. За словами акторки, для батька «рана залишилася настільки глибокою, що він ніколи не хотів повертатися [у Пізіно], але ідентичність Істрії завжди залишалася сильною», а також він не дуже полюбляв розповідати про ті часи[9]:
В інтерв'ю Il Giornale у квітні 2008 року вона зізналася, що була підлітком-бунтарем, якому батьки дали «занадто багато свободи»[21]. У своїй автобіографічній книжці Come carne viva Нері розповіла, що в неї були холодні та віддалені стосунки з матір'ю, а з батьком — навпаки, вона насолоджувалася його товариством: допомагала на польових роботах, доглядала за тваринами[6]. В одному з інтерв'ю акторка розповіла про різницю у відносинах з батьками:
Особисте життя_-_Claudio_Amendola.jpg) Наприкінці 1980-х Нері мала стосунки з кінопродюсером Доменіко Прокаччі[it][111][112]. Після знімання 1997 року у фільмі «Сильні руки»[it] (італ. Le mani forti) з італійським актором Клаудіо Амендола[it][4] вони почали зустрічатися[47][113]. 1999 року народила сина Рокко[114], а у 2010 році вони одружилися в Нью-Йорку[47][115]. У жовтні 2022 року деякі ЗМІ повідомили про розставання пари після 25 років стосунків[116]. Як писав журнал Vanity Fair, обоє подали документи на розлучення та погодилися на залишення за Франческою будинку та виховання Рокко[117]. Відомо, що Франческа Нері цікавиться футболом і вболіває за римське «Лаціо»[118]. Також вона полюбляє теніс і вважає Адріано Панатта одним зі своїх улюблених спортсменів[119]. Подовгу залишаючись вдома через хворобу, Франческа захопилася популярною в Італії картковою грою, відомою як буррако[it], і навіть брала участь у різноманітних онлайн-турнірах[120]. Здоров'яЗа словами акторки, вона неодноразово отримувала серйозні травми під час фільмування. Так 1993 року, під час знімання іспанського фільму «Стріляй!» (ісп. ¡Dispara!) вона впала з коня і сильно вдарилася спиною. Нері залишалася паралізованою від болю протягом 48 годин, але зуміла дозняти сцену за допомогою сильних знеболювальних. Відтоді їй доводилося регулярно виконувати вправи, щоб уникнути болю в спині. У вересні 1997 року вона зламала ключицю в автомобільній аварії неподалік містечка Фрегене[it], тож залишилась на сорок днів лікуватися з шиною[121]. В опублікованій 2021 року автобіографічній книжці Come carne viva Нері пояснила, що причиною її відсутності на екранах є хронічний інтерстиційний цистит[122]. 4 листопада того ж року вона з'явилась на вар'єте-шоу Oggi è un altro giorno[it] (італ. Oggi è un altro giorno) на каналі RAI, яке веде Серена Бортоне[it], де розповіла про свою хворобу й про деякі моменти зі своєї кінокар'єри.[123] Симптоми, за її словами проявились після фільмування «Пристрасть до краси»[it] (англ. The Habit of Beauty) 2016 року[122]. Нері спочатку пройшла інстиляцію гіалуроновою кислотою, але процедура виявилася дуже болючою й давала полегшення лише на кілька днів, тож вона вирішила припинити лікування та спробувати прийоми нетрадиційної медицини: акупунктуру, лікування квітками[en], психосоматику та дієтотерапію, але це також не допомогло[124]. Під час боротьби з хворобою її стан здоров'я погіршав й з'явилися побічні захворювання[124]. Зрештою, за словами акторки, вона змогла контролювати біль, прийнявши звичку здорового харчування та вживаючи різноманітні харчові добавки[125]: «…немає ліків. Є терапія. В мене чорний пояс з терапії…»[126]. Примітки
Джерела
Посилання
|
|||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
_-_Francesca_Neri.png)
_-_Francesca_Neri,_Massimo_Troisi_1.jpg)
_-_Francesca_Neri.jpg)
_-_Silvio_Orlando,_Francesca_Neri.jpg)
