Сич Олександр Максимович

Народний депутат України
	7-го скликання

Олександр Максимович Сич
Олександр Максимович Сич
	Олександр Максимович Сич Олександр Сич у 2012 році
Голова Івано-Франківської обласної ради
	Нині на посаді
На посаді з	7 грудня 2015
Попередник	Василь Скрипничук
	25 листопада 2010 — 23 листопада 2012
Попередник	Ігор Олійник
Наступник	Василь Скрипничук
Віцепрем'єр-міністр України
	27 лютого 2014 — 2 грудня 2014
Президент	Олександр Турчинов (в.о.); Петро Порошенко
Прем'єр-міністр	Арсеній Яценюк
Попередник	Костянтин Грищенко
Наступник	В'ячеслав Кириленко
Народився	16 липня 1964 (60 років); с. Дерть, Рокитнівський район, Рівненська область, Українська РСР, СРСР
Відомий як	історик, політик
Громадянство	Україна
Національність	українець
Alma mater	Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника
Політична партія	КУН (1993–1999); ВО «Свобода» (з 2006)
Професія	політолог
Релігія	Українська греко-католицька церква
Нагороди
	Орден «За заслуги» ІІІ ступеня
	Орден Архистратига Михаїла II ступеня
	sych.if.ua
	Медіафайли у Вікісховищі

Олекса́ндр Макси́мович Сич (нар. 16 липня 1964, село Дерть, Рокитнівський район, Рівненська область) — український політик правого спрямування, голова Івано-Франківської обласної ради з 25 листопада 2010 року по 23 листопада 2012 року і з 7 грудня 2015 року. З 27 лютого^[1] по 2 грудня 2014 року був віцепрем'єр-міністром України.

Голова Івано-Франківської обласної ради від Всеукраїнського об'єднання «Свобода» (до жовтня 2012). Узгоджений кандидат від низки опозиційних сил (ВО «Свобода», ВО «Батьківщина», Фронт Змін, Громадянська позиція та ін.) по округу № 83 (м. Івано-Франківськ) на Виборах до Верховної Ради України 2012.

Кандидат історичних наук, доцент кафедри державного управління Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу. Доктор політичних наук.

Заступник голови Всеукраїнського об'єднання «Свобода» з питань ідеології, входить до його політвиконкому.

Освіта

1979 — закінчив 8 річну школу в селі Дерть
1981 — закінчив Рокитнівську СШ № 2 в смт Рокитно Рівненської області.
1981–1986 — навчався на історичному факультеті Івано-Франківського державного педагогічного інституту імені Василя Стефаника і отримав диплом вчителя історії і суспільствознавства, методиста виховної роботи.
1996–1999 — навчався на юридичному факультеті Прикарпатського університету імені Василя Стефаника й отримав диплом юриста.
2009 — рішенням спеціалізованої вченої ради Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова присуджено науковий ступінь кандидата історичних наук.
2010 — рішенням атестаційної комісії Міністерства освіти і науки України надано наукове звання доцента кафедри державного управління.
2020 — став доктором політичних наук.^[2]

Трудова діяльність

Серпень 1986 — листопад 1987 — організатор позакласної, позашкільної виховної роботи та вчитель історії і суспільствознавства Кам'янської СШ Рокитнівського району Рівненської області.
Листопад 1987 — травень 1989 — військова служба.
Травень 1989 — квітень 1993 — завідувач фільмотеки Яремчанського міського відділу освіти, за сумісництвом — вчитель історії Микуличинської СШ та Яремчанської НСШ № 1, голова ради голів профкомів установ освіти міста Яремче.
Квітень 1993 — вересень 1994 — інструктор в справах молоді Яремчанського міськвиконкому.
Вересень 1994 — грудень 1995 — завідувач відділу загальної середньої освіти, заступник начальника управління освіти департаменту гуманітарних питань Івано-Франківського облвиконкому.
Грудень 1995 — червень 1996 — заступник начальника, завідувач відділом загальної середньої освіти управління освіти Івано-Франківської ОДА.
Червень 1996 — червень 1998 — помічник-консультант народного депутата України Романа Круцика.
Червень 1998 — вересень 2000 — юрисконсульт видавництва «Лілея-НВ» (місто Івано-Франківськ).
Вересень 2000 — серпень 2001 — асистент кафедри філософії Івано-Франківського державного технічного університету нафти і газу.
З серпня 2001 — доцент кафедри державного управління Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу.

Громадська й політична діяльність

З 1991 року є членом Національної скаутської організації України «Пласт». В 2004–2006 роках обирався головою Крайової пластової ради.

Депутат Івано-Франківської обласної ради (1994–1998, 2006–2010).

З травня 2002 по вересень 2005 обіймав посаду заступника міського голови Івано-Франківська з питань діяльності виконавчих органів.

З 2006 року член Всеукраїнського об'єднання «Свобода». Член Політвиконкому ВО «Свобода», заступник голови партії з питань ідеології.

Паралельно, у 2003-2012 роках очолював Центр національного відродження імені Степана Бандери - просвітницьку організацію, яку заснував у 2001 році спочатку член КУН, а з 2002 року член УНР Іван Гавдида, вбитий 2003 року.

На Парламентських виборах в Україні 2007-го року був кандидатом в народні депутати України за списком ВО «Свобода». Мав п'яту позицію в списку.

25 листопада 2010 року обраний головою Івано-Франківської обласної ради, отримавши 68 голосів депутатів Івано-франківської обласної ради зі 114^[3].

З 2012 року — народний депутат України 7-го скликання від виборчого округу № 83, Івано-Франківська область. Перший заступник голови Комітету з питань науки і освіти.

2015 року з його ініціативи створено Інститут наукових студій націоналізму. Офіційно зареєстрований у статусі громадської організації у 2019.^[4]

Родина

Народився у багатодітній родині. Батько Максим Адамович (1925–1993) — механізатор. Мати Єва Адамівна (1925) — пенсіонерка. Дружина Галина Вікторівна (1965) — вчитель історії, методист дошкільного виховання, завідувач методичного кабінету курсів ЦО Івано-Франківської області. Дочка Ольвія (1987), син Богдан (1990)^[5].

Наукові здобутки

Автор нарисів і дослідницьких праць з історії визвольних змагань України, теорії націоналізму та сучасної політики. На основі своїх наукових статей на тему націоналізму підготував монографію «Соціально-консервативний націоналізм»^[6].

Дослідник життя й творчості члена ОУН Степана Ленкавського^[7].

У 2008 році захистив дисертацію кандидата історичних наук на тему: «Степан Ленкавський в історії організації українських націоналістів (1929—1977 рр.)». У 2020 році захистив дисертацію на тему «Сучасний український націоналізм: політологічні аспекти трансформації парадигми» та отримав науковий ступінь доктора політичних наук.

Праці

«Без права на поразку. Перша виборча кампанія Провідника ОУН: технологія і хронологія» (1998)
«Пласт: нарис витоків, історії, сьогодення» (1999)^[8]
«Степан Ленкавський: життєвий шлях на тлі історії ОУН» (1999)
«Адміністративний ресурс в технології тіньової політики України» (2001)^[9]
«Думки без дозволу. Політичні есе» (2002)
«Сучасний етап боротьби за Українську державу» (2005)^[10]
«Творець Декалога українських націоналістів: Степан Ленкавський (06.07.1904-30.10.1977)» (2010)
«Український націоналізм: традиція і модерн» (2011)
«ПЛАСТ — український скавтинґ» (2012)
«В уряді камікадзе» (2016)
«Соціально-консервативний націоналізм» (2019)
«КРЕDO Українського Націоналіста» (2022)^[11]
«Монах ОУН. Ч.1. У краю (біографія Степана Ленкавського)» (2023)
«Монах ОУН. Ч.2» (2023)
«У мережі» (2024)

Нагороди

орден «За заслуги» III ступеня (22 січня 2019) — за значний особистий внесок у державне будівництво, зміцнення національної безпеки, соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток Української держави, вагомі трудові досягнення, багаторічну сумлінну працю^[12];
Ювілейна медаль "70 років Збройним силам СРСР" (1988)
Орден Архистратига Михаїла II ст. (12 липня 2021) — за заслуги перед Помісною Українською Православною Церквою та побожним народом^[13]