|
Садиба Неплюєвих
Садиба Неплюєвих — пам'ятка архітектури місцевого значення (охоронний № 109-См) XIX століття. Розташована у східній частині історичного середмістя Глухова Сумської області на розі вулиць Києво-Московської та Інститутської за адресою вулиця Києво-Московська, 43. Садибний будинок Неплюєвих є одним з найкращих за якістю архітектурного вирішення і ступенем збереженості міських садибних будинків доби пізнього класицизму на Сумщині. Має значну історико-меморіальну цінність. Історія.jpg) Зведення та перепланування садибиСадиба заснована глухівським поміщиком Іваном Неплюєвим[ru], нащадком головного командира Малоросійського тимчасового Правління гетьманського уряду Івана Неплюєва. Це відбулося одразу після реалізації класицистичного перепланування передмість Глухова у 1803—1805 роках[1]. Представники родини Неплюєвих посідали перше місце за кількістю земель у Глухівському повіті (25000 десятин) і мали можливість укладати чималі кошти у муроване будівництво[2][3]. Одноповерховий головний будинок збудований у першій третині XIX століття. У 1863 році до нього в'їхала родина офіцера лейб-гвардії Драгунського полку[ru] Миколи Івановича Неплюєва. У Глухові він служив повітовим предводителем дворянства. Разом з дружиною баронесою Олександрою Миколаївною Шліппенбах (1827—1917) вони виховали трьох дітей: Миколу (1851), Марію (1853) та Ольгу (1859) [4]. У 1860-х роках Микола Іванович Неплюєв перебудував мурований одноповерховий головний будинок[5]. На чоловому фасаді розібрали чотириколонний портик, головний вхід перенесли на східну кріповку чолового фасаду, зробили новий фасадний декор[6]. Садиба на рубежі XIX—XX столітьУ 1872 році сім'я переїхала до Чернігова, де М. І. Неплюєв обійняв посаду предводителя дворянства Чернігівської губернії і отримав ранг таємного радника[4] У садибі, в подальшому Неплюєви проживали лише періодично під час перебування в Глухові.  Після смерті Миколи Івановича в 1890 році садибу успадкував його син Микола Неплюєв (1851—1908) — відомий громадський діяч, богослов, мислитель і педагог. Після закінчення 1874 року юридичного факультету Санкт-Петербурзького університету він перебував на дипломатичній службі радником російського посольства в Німеччині (м. Мюнхен). 1877 року залишив дипломатичну кар'єру, повернувся на батьківщину і розпочав справу просвітництва та поліпшення життя селян[7]. Микола Неплюєв у 1880 році відкрив початкову школу з пансіоном для сиріт поблизу Янполя на хуторі Воздвиженському. А через п'ять років — чоловічу й жіночу сільськогосподарські школи, на базі яких організувалося Хрестовоздвиженське трудове братство[8]. Тому родина Неплюєвих, рідко відвідувала глухівську садибу. М. М. Неплюєв з матір'ю та сестрами проживав більше у с. Воздвиженське. Неплюєвські будинки у Глухові, Чернігові, Ямполі загальною вартістю понад 1 млн. 750 тис. крб. Микола Миколайович заповів Хрестовоздвиженському трудовому братству. Микола Неплюєв був також відомим колекціонером і меценатом. У родовому будинку Неплюєвих у Глухові зберігалася велика колекція старовинного живопису, меблів, порцеляни та інших творів декоративно-ужиткового мистецтва. На базі цієї колекції на початку XX століття організовувалися виставки[9].  Саме у садибі Неплюєвих, вперше публічно показав свою творчість майбутній відомий художник, а на той час глухівський гімназист Георгій Нарбут[10]. У квітні 1906 року з ініціативи місцевого гуртка аматорів тут організовано велику мистецьку виставку. На ній експонувалися твори і класиків (Аполлона Мокрицького) і початківців, а також посуд фабрики Миклашевських.[11][12]. Про виставку згадував відомий український історик, мистецтвознавець, музеєзнавець Федір Ернст:
. Юний Григорій Нарбут експонував ілюстрації до книжок казок «Війна грибів», «Горошеня», «Снігуронька», «Кощій Безсмертний», що мали успіх і принесли авторові значний гонорар[11][15]. Садиба в радянський період.jpg)  .jpg) .jpg) .jpg) У будинку Неплюєвих 3 січня 1918 року відбувся перший повітовий з'їзд Рад Глухівщини, на якому обрано представників до складу військово-революційного комітету і призначено головою ревкому В. О. Циганка.[16]. На цьому зібранні також обрано склад та керівництво виконкому повітової ради робітничих, селянських та солдатських депутатів. На засіданнях виконкому прийняли рішення про націоналізацію підприємств повіту та заборону діяльності міської управи і земства[17]. У 1943 році під час німецько-радянської війни в будинок потрапила бомба, однак не разірвалась, і сапери відразу ж її знешкодили. Під час ремонту даху були втрачені кутові фронтони[18]. У 1957 році на фасаді будинку установили мармурову меморіальну дошку (0,4 х 0,3 м) з написом про події, пов'язані з першим повітовим з'їздом Рад Глухівщини[16]. Сучасний станВесь час, починаючи з 1918 року (з перервою під час окупації в ході німецько-радянської війни) приміщення садиби займають органи влади Глухівського району. З 1991 року — це адміністративне приміщення Глухівської районної державної адміністрації та Глухівської районної ради[19]. Приміщення садиби Неплюєвих у 1988 році було поставлено на державний облік, як пам'ятку архітектури місцевого значення з охоронним № 109-См. Будівля протягом 2005—2007 рр. була відреставрована в рамках Державної програми збереження пам'яток архітектури національного значення. Будівельники ТОВ «Анна» з м. Суми провели реставраційні та відновлювальні роботи на суму 200 тис. грн. у 2005 р. та 50 тис. та 153 тис. грн., відповідно[20]. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 17 грудня 2008 року за N 1563-р планувалось, що у 2009—2010 роках проведення робіт з ремонту та реставрації садиби Неплюєвих[21][22]. Однак, ці роботи не проводились. ОписСадиба Неплюєвих розташована у східній частині історичного середмістя Глухова. Займає наріжну ділянку біля перетину вулиць Києво-Московської (колишня Радянська) та Інститутської (первісно — Квасніковської, згодом — Карла Маркса) в оточенні фронтальної малоповерхової забудови, що переходить далі по вулиці у п'ятиповерхову. Біля садиби по вулиці Києво-Московській розташовані історичний комплекс навчальних закладів — учительського інституту, чоловічої гімназії та ремісничого училища імені Ф. Терещенка.[23] Важливою домінантою садиби Неплюєвих є головний будинок. Він розташований симетричними чолом і причілком на червоні лінії вулиць, відповідно Києво-Московської та Інститутської. Далі за будинком по вулиці Києво-Московській причілком на червону лінію виходив господарський флігель, що не зберігся. Між ним і головним будинком містилася брама головного в'їзду до садиби[6]. Зараз єдиний в'їзд на подвір'я садиби знаходиться за причілком будинку по вулиці Інститутській. Невеликий двір садиби має нерегулярну конфігурацію в плані. Раніше по периметру двору розташовувались чотири прямокутні в плані господарські будівлі, включаючи стайню і каретний сарай. На сьогодні дві з чотирьох господарських будівель утрачені, а ще дві — дуже перебудовані для потреб органів районної влади.[6] Тут знаходяться приміщення архівного відділу та гаражі. Головний будинок побудовано за традиційною для невеликих міських садибних будинків доби класицизму розпланувально-просторовою структурою[24] з місцевої цегли на вапняно-піщаному розчині. Підмурки цегляні стрічкові. Стіни потиньковані. Перекриття плоскі, по дерев'яних балках. Вальмові дахи по дерев'яних кроквах укриті покрівельною сталлю[25]. Його прямокутна одноповерхова сторона з великими вікнами виходить на вулицю Києво-Московську. Вона має багатший декор фасаду і розташована на невисокому ступінчастому цоколі. Аркова форма вікон підкреслює тривісну композицію[8]. У центрі розміщено трикутний фронтон на осі симетрії. На початку XIX століття перед ним розміщувався пристінний чотириколонний портик головного входу. Але його розібрано у 1860-х роках[6]. Стіни прикрашені пілястрами тосканського ордера з тонко проробленими базами. Пофарбування традиційне: цоколь сірий, тло стін жовте, деталі білі[8]. Дворові внутрішні фасади будинку звернені на південь. Вони (більш архітектурно бідні), практично, зберегли первісні архітектурні форми початку XIX століття. Головна увага зосереджена високими арковими вікнами з витягнутими архівольтами. По центру розташовано дверний отвір, що раніше вів на терасу, а тепер у двір[8]. За ним розташовується кабінет голови районної державної адміністрації. Раніше — це обідня зала для власників будинку. Решта вікон прямокутні, облямовані профільованими наличниками. Вікна верхнього поверху бічних рамен мають пропорції «лежачого квадрата», облямовані наличниками й мають підвіконні полички. Фасадні площини бічних рамен з двору членують пілястри тосканського ордера й завершують типові класицистичні карнизи зі значним виносом верхньої полички. В результаті перебудов 1860-х років з'явився міжповерховий зубчастий карниз і фільончасте декорування підвіконних ніш[24]. Інтер'єр будинку прикрашено скульптурним декоративним ліпленням стель з рослинними мотивами. Для опалення приміщень слугували білі кахляні печі й каміни[8]. Внутрішнє розпланування будинку первісно було анфіладним, з дворядним розміщенням кімнат. Тут містилися вестибуль, зал і покої власника. В процесі використання будинку органами влади замурували деякі дверні отвори та встановили перегородки. Два бічних рамена, звернені у двір. Вони двоповерхові та мають коридорне розпланування з однобічним розташуванням кімнат. Тут розміщувалася обслуга[24]. На початку XX століття за проєктом київської художниці Гулевої для цього будинку були виготовлені меблі (столи, стільці, спальні гарнітури) в стилістиці віденської сецесії, проте вони не збереглися[26][8][10]. Примітки
Джерела та літератураДжерела
Література
|
|||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
.jpg)
