Змішаний тривожний та депресивний розлад
Змішаний тривожний та депресивний розлад або тривожно-депресивний розлад, тривожна депресія — розлад невротичного спектру, що поєднанує симптоми як тривоги, так і депресії, при цьому жоден із цих симптомів не є достатньо вираженим для встановлення самостійного діагнозу тривожного розладу або депресії.[1][2] ЕпідеміологіяСуміш тривоги та депресії — доволі частий феномен. Серед хворих, які звертаються для отримання амбулаторної психіатричної допомоги, в 19,2 % виявляють один із ізольованих тривожних розладів, у 10,3 % — діагностується депресивний розлад, в 42,3 % — змішаний тривожно-депресивний розлад, у 28,2 % — коморбідні тривожний розлад і депресія.[3] Діагностика
3. Перелічені симптоми не повинні бути наслідком вживання психоактивних чи наркотичних речовин та проявами фізичних захворювань. 4. Стан хворого(-ї) не повинен відповідати діагностичним критеріям депресивного розладу, панічного розладу, генералізованого тривожного розладу або інших тривожних розладів, афективних розладів чи іншого психічного розладу.[3] 5. Перелічені симптоми викликають значний вплив на життя людини, що проявляється у соціальній та трудовій дезадаптації. Особливості встановлення діагнозуДіагноз змішаного тривожного і депресивного розладу встановлюється, коли присутні симптоми як тривоги, так і депресії, але ні ті, ні інші окремо не є чітко домінуючими або вираженими настільки, щоб виправдати діагноз. Якщо є важка тривога з меншим ступенем депресії, використовують одну з інших категорій для тривожних або фобічних розладів. Коли одночасно наявні депресивні й тривожні симптоми, і вони достатньо виражені для роздільної діагностики, тоді повинні бути встановлені обидва діагнози, а дана категорія не повинна використовуватися. Якщо з практичних міркувань можна встановити тільки один діагноз, депресії віддають перевагу. Якщо симптоми, що відповідають критеріям цього розладу, виникають у тісному зв'язку зі стресовими подіями життя, тоді слід використовувати категорію «Розлади адаптації» (F43.2).[1] При тривалому хронічному перебігу хвороби, яка складно піддається лікуванню та рецидивує, оцінюють анамнез хвороби та життя хворого, його вік. Може бути доцільно розглянути категорії розладу особистості або (F90-F98). ЛікуванняНайбільш ефективним та доказовим методом лікування тривожно-депресивного розладу є когнітивно-поведінкова психотерапія. Можуть бути використані також інші методи психотерапії з дещо меншою ефективністю, як-от гештальт терапія, психодинамічна короткотривала терапія, сімейна терапія, психодрама. Психотерапія може бути єдиним варіантом лікування цього розладу, або може проводитись сумісно з використанням психофармакологічного лікування. Також лікування може проводитись лише фармакологічними методами. Засобами першого вибору для лікуваня є антидепресанти з груп СІЗЗС, СІЗЗС та Н: сертралін, есциталопрам, циталопрам, пароксетин, флуоксетин, дулоксетин, венлафаксин, десвенлафаксин. Можливе застосування трициклічних антидепресантів або антидепресантів різних хімічних груп: амітриптилін, міансерин, міртазапін, доксепін, іміпрамін, тразодон. Терапія антидепресантами може загострювати симптоми захворювання на початку лікування, особливо тривожного компоненту, тому часто вдаються до супутнього короткотривалого використання похідних бензодіазепіну: гідазепам, феназепам не довше 2-3 тижнів через ризики толерантності та залежності, або використовують інші протитривожні засоби: прегабалін, гідроксизин, мебікар. Буває доцільним супутнє призначення стабілізаторів настрою (нормотиміків): карбамазепін, вальпроєва кислота та вальпроат натрію, ламотриджин, є дані про обмежене ефективне використання топірамату. При розладах сну використовують: зопіклон, залеплон, левана, препарати мелатоніну, низькі дози кветіапіну. Лікарями також можуть призначатись нейролептичні засоби: флупентиксол, сульпірид, хлорпротиксен, тіоридазин. Проте використовують нейролептики при тривожних розладах обмежено.[1] ПрогнозПрогноз захворювання сприятливий. При отриманні якісної психотерапевтичної допомоги та вдало підібраних ліків настає повне одужання. За відсутності лікування симптоматика захворювання може загострюватись, переходити в хронічну форму, зростає ризик суїциду.[1] Див. також
Примітки
Література
|