Червона Гірка (Бучанський район)

село Червона Гірка
Країна	Україна
Область	Київська область
Район	Бучанський район
Тер. громада	Макарівська селищна громада
Код КАТОТТГ	UA32080190460042549
Основні дані
Засноване	1625
Колишня назва	Красногірка
Населення	103
Площа	0,106 км²
Густота населення	1150,94 осіб/км²
Поштовий індекс	08013
Телефонний код	+380 4578
Географічні дані
Географічні координати	50°32′53″ пн. ш. 29°52′52″ сх. д.
Середня висота над рівнем моря	152 м
Місцева влада
Адреса ради	08013, Київська обл., Бучанський р-н, с.Андріївка, вул. Меля О.М., 114
Карта
Червона Гірка
Червона Гірка
Мапа
Червона Гірка у Вікісховищі

Черво́на Гірка — село Макарівської селищної громади Бучанського району Київської області, розташоване на правому березі річки Здвиж. Розташоване за 4 км від с. Андріївка. Площа населеного пункту — 111 га. Населення — 92 особи. Кількість усіх дворів — 90.[1]

Історія населеного пункту

Село мало історичну назву Красногірка (яку в XX столітті було перейменовано без наукових обґрунтувань на Червону Гірку). Відокремлене від Андріївки річкою Здвиж.

За легендою, на правому березі Здвижа, серед соснового бору і могутніх дубів височіла гора. Її було видно дуже далеко, особливо, коли сонце підіймалося чи сідало. Це милувало очі подорожніх, які пливли Здвижем на човнах та баржах. Так і почали називати цю місцевість — Красна гірка, тобто гарна, красива.

Наприкінці XV ст. князь Костянтин Острозький побудував на Красній горі православний монастир. У першій половині XVII ст. під час повстання проти польських панів в Андріївці його було зруйновано, а пізніше відбудовано в урочищі Красногірки. Монахи переселили туди з Андріївки кілька сімей кріпаків. Так виникли с. Красногірка і в ньому вул. Монастирська.

Перша відома письмова згадка про Красногірський монастир — 14 жовтня 1625 року. Тоді Кшиштоф Макаревич і його жінка Анна з Малинських в Андріївці дали фундуш на Красногірський монастир[2].

В краєзнавчих матеріалах Л. Похилевича зазначено:

«Красногірка жителів має 110 душ. Яцковський згідно з купчою з 1835 року купив село у Сигизмунда Шимановського. Красногірка в XVII столітті належала Києво-Кирилівському монастиреві, ченці якого заснували тут особливий скит. Гетьман Іван Скоропадський збудував у скиті церкву, дав землі і ктиторів. Але коли після 1686 року ця сторона була віддана Польщі, то скит був дарований базилянам (уніатам) разом із селом. Красногірський базилянский монастир відомий тим що в оний відсилали на эпітемію уніатськими духовними можновладцями духовних осіб, що були звинувачені в порушенні благочиння. Монастир залежав від Беліловского (монастиря) і закритий був в 1760 році. Втім у списку монастирів, що скасовуються, 1786 року значиться і Красногіркий монастир, хоч він у той час ще знаходився в кордонах Польщі. В актах Радомишльської консисторії за 1755 рік, на стор. 91 записано скаргу Ієроніма Островського Ordinis S. Basilii magni Суперіора монастирів Красногірського та Беліловського, на жителів Макарівських, Наливайківських, Копилівських і Забуянских, які скривдили побоями і непристойними лайками базилянских (уніатських) ченців Красногірського монастиря». Після закриття Красногірського монастиря деякі церкви з нього були продані до м. Хвастова (Фастов) та с. Королівки Васильківського повіту. У 3-х верстах від Красногірки в лісі розміщено хутір Пужа, інакше Малянка, що як і Красногірка належить до Копилівського маєтку Г. Янковського. На початку XVIII сторіччя, у цьому місці оселився селянин Якименко, згодом на місці колишньої селянської садиби було побудовано винокурний завод і необхідні при ньому служби. У декількох хатах тут живе в зимку до 50 сезонних робітників."

Під час революцій початку ХХ ст. селяни активно виступали проти поміщиків, палили маєтки. З початком війни село занепало.

У 1919 р. Красногірку зайняли денікінці, у 1920 р. село окупували поляки.

Більше року від ранньої весни 1920 року в селі перебував на лікуванні і служив видатний богослов, поет і священик Анатолій Жураковський (пізніше зісланий у табори та розстріляний у Республіці Карелія у 1937 році). А закинутий поміщицький будинок протягом літа жителі села перебудували під церкву, посвячену в ім'я Різдва Богородиці, де проводили богослужіння.

У 1921 р. в селі остаточно встановилася радянська влада. Створено сільську раду, членами якої стали Ф. С. Дашенко, С. М. Савчук, Я. Г. Сімороз, Г. П. Багачук, Н. С. Савчук.

У 1921—1923 рр. у колишньому поміщицькому будинку церкву було переоблаштовано на школу. Створено комнезам, який очолив мешканець х. Діброва Василь Решетняк. У 1924 р. комнезам очолив С. М. Савчук. У тому ж році створено сільськогосподарське кооперативне молочарське товариство.

У 1930 р. у Красногірці організовано перший колгосп на чолі з Т. К. Петриченком.

Голодомор 1932—1933 рр. залишив багато жертв серед місцевого населення.

На початку Німецько-радянської війни Красногірка опинилася в окупації. У 1942—1943 рр. на території села діяла підпільна комсомольська група під керівництвом П. Г. Багачука. 7 листопада 1943 р. Макарівський район визволено від німецько-фашистських завойовників. З фронту не повернувся 61 мешканець Красногірки.

Після війни у селі почала працювати п'ятирічна школа, відбудовано колгоспний комплекс, полагоджено реманент.

У 1944 р. школу перетворено на семирічну, де навчалися діти із сіл Красногірка, Андріївка, Плахтянка.

Див. також

• Перелік населених пунктів, що постраждали від Голодомору 1932—1933 (Київська область)

Примітки

1. Звіт старости Андріївського старостинського округу про роботу у 2024 році – Макарівська селищна рада (укр.). Процитовано 14 березня 2025.
2. Букет Є. Історія кожного поселення — сягає коренями у глиб століть // Макарівські вісті. — 2012. — 3 лютого. — № 5 (10705). — С. 4—5.

Джерела

• Похилевич Л. І. «Краєзнавчі праці» вид. О.Пшонківський Біла Церква 2007
• Ащенко Н. В., Букет Є. В., Нетреба Д. С. та ін.; Упоряд. Букет Є. В. Нариси з історії Макарівського району: До 15-ї річниці Незалежності України. — Київ: «Логос», 2006. — С. 315—318.
• Букет Є. Історія кожного поселення — сягає коренями у глиб століть // Макарівські вісті. — 2012. — 3 лютого. — № 5 (10705). — С. 4—5.PDF
• Білокінь С. І. «О.Анатолій Жураковський і київські іосифляни [Архівовано 2 березня 2018 у Wayback Machine.]»