Народилася 24 квітня1946 р. в Києві у роді русинів — західних полян Карпатської України[джерело?], що емігрували до Франції, в Польщу, Чехію, Англію, США штат Пенсільванія. Батько волею обставин залишився на Батьківщині.
Дядько, протопресвітер Олександр — настоятель Свято-Троїцького Олександро-Невського кафедрального собору в Парижі, тітка, Марія Міллер, дочка голови Російського загальновійськового союзу білого руху генерала Євгена Міллера. Духовне наставництво дядька було значущим для Олени.
Брат — Єжи Богданович (пол.Jerzy Bogdanowicz), з яким Олену пов'язували теплі родинні стосунки, польський учений у галузі теоретичної ядерної фізики, за результатами наукової роботи в проєкті досліджень Великого адронного коллайдера номінант на Нобелівську премію.
Працювала на українському телебаченні як авторка та ведуча телепрограми «Миттєвості вічності» на «Інтері», потім креативною редакторкою програми «Документ» в ТРК «Студія 1+1». З дня заснування щотижневого суспільно-політичного журналу «Український Тиждень» в 2007 році — працювала там журналісткою, помічницею шеф-редактора.
Навесні 2012 року Олені Чекан діагностовано ракову пухлину мозку IV стадії. У боротьбі за її життя згуртувалися близькі, друзі та всі, кому була дорогою і небайдужою ведуча. Олена Чекан перенесла три операції, остання була здійснена в Празі (Na Homolce Hospital) за підтримки колективу празької студії «Радіо Свобода».
Юрій Шевчук, фронтмен рок-групи «ДДТ», в турне з програмою «Інакше» присвятив Чекан свої сольні концерти в Києві 5 червня 2013 і Одесі 19 вересня 2013, звернувшись до аудиторії з проханням надати допомогу Олені в зборі коштів на хімієтерапію.
Олена Чекан померла після тривалої хвороби 21 грудня 2013 року.
Творчість
Олена Чекан була членкинею Спілки театральних діячів СРСР і України, Спілки кінематографістів СРСР і України. В її активі більше 30 театральних ролей (головні і ролі другого плану).
Театр
Олена Чекан створила і виконала моновистави, присвячені творчості Тараса Шевченка, Лесі Українки, Василя Стуса, Марини Цвєтаєвої, Осипа Мандельштама, Михайла Булгакова, Анни Ахматової, Максиміліана Волошина, Олександра Блока, Бориса Пастернака, Йосипа Бродського, Антуана де Сент-Екзюпері, Федеріко Гарсіа Лорки (з музичним оформленням: уривками з творів Баха, Вівальді, Гайдна, Моцарта, Шопена).
Чекан виступала на сценах Будинку кіно, Будинку художників, Будинку актора, Театру-студії «Сузір'я», а також в Будинку-музеї Марини Цвєтаєвої в Москві, українських культурних центрах (Москва, Санкт-Петербург), Літературно-меморіальному музеї М. Булгакова в Києві, будинку-музеї Максиміліана Волошина в Коктебелі, меморіальному будинку-музеї Гріна в Старому Криму. Її музично-поетичними вечорами відкривався 73-й сезон Будинку вчених Академії Наук України в Києві.
Чекан виступала з авторськими моноспектаклями в складі творчої групи акторів Держкіно СРСР перед солдатами в Кабулі і Баграмі в Афганістані 1981—1984 роках. Нагороджена пам'ятним знаком Прикордонних СРСР «За заслуги перед Батьківщиною».
Спільно з Ліною Костенко Олена Чекан виступала перед пожежниками і ліквідаторами аварії на Чорнобильській АЕС в 1986 році.
Як незалежна журналістка від «Радіо Свобода» вела репортажі з Грозного в Першу чеченську війну в 1994—1996 роках.
Чекан в 2001 році разом з Юрієм Макаровим написала сценарій (співавторка) 4-х серійного документального фільму «Мій Шевченко». Проєкт у 2002 році номінувався на Шевченківську премію.
Авторка ідеї і співавторка сценарію документального фільму «Іван Мазепа: Кохання. Велич. Зрада» (2005, режисер Юрій Макаров; проєкт телеканалу «1+1»).
Дебютною в кіно стала роль у фільмі «Соляріс» Андрія Тарковського. Фільмографія налічує понад 50 робіт в кіно (головні і ролі другого плану). Особливо плідно знімалася в 1980-1990-х роках. Грала, зокрема, у фільмах:
В жовтні 2015 презентовано книгу «У пошуках вільної України» (англ.The Quest for a Free Ukraine), що вийшла в австрійському видавництві Der Konterfei. До збірки, редактором якої став син Олени Чекан Богдан, увійшли переклади англійською мовою інтерв'ю Чекан з Андре Глюксманом, Вацлавом Гавелом, Томасом Венцловою, Кшиштофом Зануссі, Валентином Сильвестровим, Ахмедом Закаєвим та іншими політиками, інтелектуалами та діячами культури, надруковані в «Українському тижні».[2][3]