Проскури, пізніше Проскури-Сущанські (пол.Proskura, Proskura-Suszczański) — давній український шляхетський рід гербу Проскури, який панував на землях Полісся та Київщини.
У 1581 році Проскури-Сущанські володіють 7 маєтками[3].
Більськ у кінці XVI століття переходить у власність Проскур-Сущанських[4].
У кінці XVI століття Глинськ тощо переходять у власність Проскур-Сущанських[5].
Мохначка у XVII ст. належала Проскурам-Сущанським[6]
КнязьРоман Ружинський разом з дружиною у 1607 році мав позов до суду від Проскурів через напад, який він з підданими здійснив у 1604 році на ґрунти мохнацького підпорядкування, і через вилучення до Паволочі коней, волів, упряжі та інших предметів[7].
У 1613-1624 роках слухалися позови: Федора та Юрія Проскурів-Сущанських щодо нападу на дідицтво над Ворсклою, розкопання могили (селітрової) Скоробор та забрані ґрунти до Юрія Вишневецького (12 серпня1613 року); Проскурів-Сущанських до Олекс. Виговського щодо недопущення проведення екзекуції у села Вигів та Боровицю (19 серпня1622 року); Федора тощо Проскурів-Сущанських щодо надсилання людей на Глинщину до Яреми Вишневецького1624 року[8].
Приналежною раніш до київського замку Лутавою на Десні вище Остра володіютъ у 1628 році вже Проскури-Сущанські. Вони ж володіють ґрунтами в нижній течії Ворскли від Дніпра до санжарського перевозу на перекопському «шляху». Через старий «сівер» у середній течії Ворскли, тобто Глинщини з городищами Глинське та Більськ, ведеться у 1640 році суперечка між Проскурами-Сущанськими та князем Яремою Вишневецьким, Анною ГербуртовоюЖолкевською і Станіславом Конецпольським[9].
Посеред інших земель у 1628 році також тримають угіддя Ворскли: незаселеної пустелі та Пашкевичі.
Проскури сперечались при поділі гнізда Глинських на Ворсклі[10]
Через велике знищення клопотали про звільнення від податків маєтків Федора Проскури-Сущанського[11].
У 1625 році князі Вишневецькі отримали позов від Проскурів щодо повернення маєтків, присуджених у 1622 році від Гальшки.
В 1632-1633 роках Єронім Харленський спеціально заохочував козаків до нападів на маєтки Проскур-Сущанських, щоб змусити їх виїхати. Проскура-Сущанський, бажаючи покласти край суперечкам про межі маєтків, у 1633 році виклопотав у короля Владислава IV комісію для визначення меж маєтку, на той вже час проданого брату його дружини Миколі Лесньовському. Федір одночасно з братом у 1648 році майже з примусу продали Межиріч Харленському і виїхали вглиб Республіки[11].
Проскури-Сущанські повернулися до Корнина тільки у 1717 році. Після цього заснували кілька нових сіл: Білки, Раківку, Личе, Сущанку, в пам'ять про своє колишнє дідицтво. Сущанка — над Ірпінем, закладена після 1717 року Проскурою-Сущанським[12].
А от їхнє дідицтво на той час зазнало втрат. Скригалівку, Веприк та Білки захоплено єпископами, дідичами Фастова. Після тривалого судового розгляду Проскурам-Сущанським було повернуто тільки Мохначку. В замку Корнина тримали міліцію і давали відсіч гайдамакам. В часи Коліївщини1768 року в довкіллі Корнина з'явилися гайдамаки під проводом Івана Бондаренка. Для розгону повстанців з Чорнобиля був посланий гусарський загін Енгіля, а з Корнина — відділок надвірного козацтва під керівництвом Данила Щербини. Щербині вдалося у Макарові впіймати самого Бондаренка, а повстанців розігнати. Дідич Корнина Проскура-Сущанський в нагороду за цю послугу добився на сеймі для нього спадкового шляхетства зі звільненням від обов'язків згідно закону 1775 року і поточного сейму, та негайного надання йому зі скарбниці 9000 злотих для невідкладного придбання земських ґрунтів, ухвала про це вписана в книгу конституцій[14].
Семен Проскура гербу Проскура — після Єльців дідич Сущан над Убортю. Через це — Сущанські[12]. Одружений з Орисею Іванівною Юхнович. Через те, що сини батька Орисі, Івана Олехновича, Федір та Василь Юхновичі померли без нащадків, їхні маєтки перепали донькам: Марії у шлюбі з Федором Лозкою і Орисі. Згідно з розподілом ще до нападу Менґлі Ґерая в 1483 році Орисі дісталися вже обжиті Козин та Полствин, і нові Таганча та Межиріч[22].
Матвій Семенович — отримав 30 березня1533 році чорнобильський замок на два роки[7]
Іван Тимофійович — чорнобильський урядник та королівський ротмістр, відзначився у війні з Московією у 1568 році. Київський городськийсуддя, дружина Євдоксія Філонівна Кміта-Чорнобильська. Обуховичі1581 року у власності Івана Проскури. У 1586 році матір відомого Філона Кміти відписала своїй доньці Євдоксії Трудинівщину, Малехівщину, Требухівщину, половину в Загальцях і Мусійках. Отож Іван взяв ці маєтки в посаг, всі їх урядував та заселив. Звідтоді ця місцевість щорічно розростається. Пасинківщину назвав на честь свого хресного імені — Іванків, звів замок який захистив мешканців від татар, які постійно тут сновиґали, з простого села поступово зробив торговим містечком. Був заможним землянином, бо одночасно з братами володів розлогою батьківщиною, як-то: Овдіївщиною, Музичами, Корнином, Веприном, Мохначкою. Замолоду був товаришем відомого Філона Кміти[26].
Богдан Тимофійович — перший насмілився висунутися далі в степ і став власником Корнина[14]. В 1571 році він вже володів Козином і Полствином, Таганчою і Межирічем[22].
Федір Богданович — дідич Корнина, київський земський писар, посол на сейми1627 та 1632 року, депутат на Трибунали, депутат у ревізію київських актів 1631 року. В 1638 році Федір з братом Юрієм продали Товаров, Горобіївку, Межиріч, Таганчу, Полствин, Козяків (Козин), Бабичі Єроніму Харленському, а вже пізніше у 1648 році Григорівку (біля Трахтемирова) Юрію Голубу, полковнику канівських козаків[22]. Білки у 1628 році у його власності. В 1631 році Федір Проскура-Сущанський скаржився на Василя Тишу Биковського, який посланими людьми вирубав корнинський ліс біля Ірпіня, Соболівка та гнилої Поляни, а саме: кільканадцять дубів та дерев на кілька тисяч возів, чим завдав шкоду на 761 копу литовських грошей. У Корнині збудував замок, де під час козацьких воєн 1648 року ховалися люди[27].
Іван Федорович — дідич Грудви, капітан коронних військ 1650 року, київський підчаший, київський суддівський депутат, ротмістр коронних військ, виборчий представник від київського воєводства у 1669 та 1674 роках.
Степан Іванович — київський підчаший 1698 року, одружений з Катериною з Чергокова. У 1690 році власник Привороття.
Іван Степанович — одружений з Теофілою Стемповською.
Гаврило Степанович — дідич Корнина, київський підчаший1751 року.
Антон Іполитович — у 1830 році продав Красну Гойжевському[29], у 1837 році продав Пиляву[36].
Ничипір Федорович
Франц Ничипорович
Роман-Пилип Ничипорович
Микола Гаврилович — овруцький ловчий у 1777 році, київський чесник у 1781 році, комісар по збиранню пожертв у 1789 році, дружина N. Єрлич.
Іван Миколайович.
Каєтан Миколайович (пом.1834[37]) — був останнім дідичем Корнина з роду Проскурів-Сущанських[14]. Був київським послом на чотирирічний сейм1788 року, на якому 1791 році подав розходження у проведенні меж брацлавського воєводства, тучапськийстароста, королівський ротмістр; у 1794 році засланий у вигнання. Був власником стада дуже відомих в Україні «проскурянських коней». Чесний та порядний обиватель. Востаннє був керівником головного київського суду 1800 року. У 1807 році був маршалком Сквирського повіту[38]. Перед 1812 роком російський уряд вирішив продати Германівку і її купив Іван-Каєтан Миколайович Проскура. Дружина — Тереза.
Гнат Миколайович.
Микола Богданович — був дідичем Білки (тепер Мохначка).
Юрій Богданович — овруцький войський у 1652 році. В 1618 році Юрій з братом Федором продали Межиріч, Таганчу, Полствин та Козяків (Козин) Єроніму Харленському, а вже пізніше у 1648 році Григорівку (біля Трахтемирова Юрію Голубу, полковнику канівських козаків[22].
