сестри: Онися, Мотря, Анна, Надія, брати: Олександр, Микола, Іван
У шлюбі з
Анна Петрівна Островська (Гринішак) (1891, м.Надвірна - 16.06.1953,м.Надвірна), акторка
Діти
Галина Кива-Демченко (12.01.1912, м. Золотоноша - 25.12.1989, м. Тернопіль), вчителька, Ольга Герасимчук (23.02.1915, м. Золотоноша -10.02.1988, м.Староконстянтинів), акторка
Якихось архівних джерел про життя і творчість письменника дуже мало. Найбільше відомостей подають листи В.Г.Короленка до Х.Г.Раковського, в яких наведено страхітливі факти розгулу чекістського терору в Полтаві 1919-1920 рр. Є ще книга «Розгром Полтави», яку видав у діаспорі Дмитро Соловей (перевидана 1994 року видавництвом «Криниця» у Полтаві).
спогади нащадків «… Літератури дивна течія…»/ У 2 книгах - Київ: Аконіт, 2011.
Народився в Золотоноші на Полтавщині у родині повітового справника Павла Островського, яка мала козацьке походження.
Навчався в місцевій юнацькій гімназії, де вперше познайомився з ідеями українського націоналізму М.Міхновського.
Закінчив історично-філологічний факультет Київського університету, працював писарем Мушкетової нотарні в Золотоноші, входив до нелегальної патріотичної організації «Громада» з центром у Золотоноші, керованої Михайлом Злобінцевим.
тато Павло, Олелько і мама Євдокія Островські
Став активним учасником революції 1905–1907, яка на Золотоніщині мала ще й явні ознаки прагнення національного визволення. Був членом Революційної Української Партії. Захоплювася брошурою «Самостійна Україна» ідеолога і лідера самостійницької течії українського руху Миколи Міхновського. Юний Олелько, прочитавши цю брошуру, загорівся ідеєю віддати всі свої сили справі визволення України з колоніяльного ярма. Після революції вступив до УСДРП. Після поразки революції О. Островський змушений був емігрувати до Західної України, що входила на той час до складу Авcтро-Угорської імперії.
Працював актором Львівського українського театру в м. Коломия, де знайшов свою долю - акторку Анну Гринішак, з якою повінчались у 1908 році та виступали в Львівському Українському театрі. Акторка Анна Островська (1891-16.06.1953) народилася в сім’ї Петра і Магдалини Гринішаків, в місті Надвірна коронного краю Галичини і Володимирії Австро-Угорської держави. Петро і Магдалини Гринішаки, змогли всім дітям дати освіту. Степан, Дмитро, Михайло, сестри Анна, Юстина, Магда закінчили навчання в гімназіях. Степан і Михайло, одружилися на німкенях, виїхали до Австрії і створили там свої сім’ї. Дмитро загинув на фронті під час Першої світової війни. Сестра Магда з дочкою Тамарою поселилась у Польщі, Юстина залишилась в батьковій оселі в місті Надвірна і була провідницею жіночої чоти товариства "Луг".
Згодом сім’я Островських переїздить до міста Золотоноша Черкаської губернії, де народилось двоє дівчат Галина (12 січня 1912 року) і Ольга (23 лютого 1915 року). [2]
Олелько і Анна з донькою Галиною
Галину хрестив друг родини Островських – всесвітньо відомий актор і режисер Опанас Саксаганський. [2]
Анна з доньками Олею і Галею
З українською трупою, О.Островський побував у багатьох містах України, ставили переважно п’єси українських драматургів М.Старицького, М.Кропивницького, І.Карпенка Карого та ін.. Але займатися улюбленою справою довелося недовго. З початком першої світової війни О.Островський був мобілізований до російської армії, спочатку перебував на Південно-Західному фронті, згодом на Кавказькому[3].
На початку березня 1918 повернувся до Золотоноші, організував і очолив «Золотоніський курінь» — військове формування, яке захищало повіт від набігів різношерстих загонів мародерів.
Створив у Золотоноші видавництво «Вільна думка», де видав друком свої драми «Гетьман Мазепа» і «Стрільці», п'єсу «Нірвана», історичну повість «Петрик» та інші твори, здебільшого на тему історії України. А всього в різних друкарнях надруковано десь зо два десятки непересічних творів (від 1908 до 1918 року). Більшість із них зберігається у спецсховищах України сьогодні. У своїх повістях, п’єсах, новелістичних збірках автор зарекомендував себе як полум’яний патріот рідної землі.
Після приходу у 1918 в Золотоношу більшовиків, Островський з дружиною і двома доньками переїхав до Полтави і влаштувався на роботу актором і одночасно режисером у Міському театрі (Товариство українських драматичних артистів).
В опублікованих через багато років спогадах Дмитро Соловей писав, що О.Островський запам’ятався йому, як «молодий мужчина років 35-40, огрядний, цвітучий, добре одягнений, можна сказати – блискучий! Разом із тим, виразне, красиве його лице було суворе й похмуре» [4, С.142-143]. О.Островський горів роботою, не шкодуючи ні сил, ні здоров’я, позаяк театр для пересічних полтавців був єдиною розвагою і духовним храмом в роки революційних потрясінь. Поряд із сценічним життям О.Островський продовжував писати прозові і драматичні художні твори. Протягом 1917-1918 років у Києві та Золотоноші вийшли друком його повісті і оповідання: «Руйнування Батурина», «Полтава», «Берестечко», «Петрик», «Руйнування Чортомлицької Січі», а також п’єси «Гетьман Іван Мазепа» та «Нірвана». Менше двох місяців існувала в Полтаві українська влада Директорії УНР. Скориставшись послабленням, а згодом і крахом австро-німецького окупаційного режиму та Гетьманщини, більшовицька Росія вдруге розпочала агресію проти України. Захопивши в січні 1919 р. Харків, червоні війська вступили на терени Полтавщини. Для української національної культури настали часи більшовицької окупації.
Визначною подією у громадському житті Полтавщини, як і раніше, було вшанування пам’яті Пророка України Тараса Шевченка під час проведення з цієї нагоди Шевченківських днів. 11 березня у Полтавському Успенському кафедральному соборі співав український національний хор під орудою Ф.Попадича. Вшанувати пам'ять народного Поета зібралося стільки людей, що собор не міг вмістити всіх бажаючих бути присутніми на урочистій панахиді і сотні полтавців стояли навколо нього. Такі ж урочистості були проведені в усіх школах та «Просвітах» Полтавщини. У міському театрі О.Островський натхненно читав зі сцени патріотичні вірші Т.Шевченка. Незабаром після Шевченківських днів Національний хор об’єднався з Українським хором імені Т.Шевченка, який став провідним не лише серед мистецьких колективів Полтави, але і всієї губернії.
У червні 1919 під час концерту у міському театрі Полтави співав Шевченкове«Ой Дніпре мій, Дніпре, широкий та дужий!». Коли дійшов до слів «Оживуть гетьмани в золотім жупані, прокинеться доля, козак заспіва: "Ні жида, ні ляха" А в степах Украйни - О, боже мій милий, - блисне булава! Голова губвиконкому Яків Дробніс, тут же голосно дав розпорядження рос.«Ету пєтлюровскую сволочь нужно нємєдлєнно арєстовать!». Вже наступного дня за стандартним звинуваченням у контрреволюційності «Особый отдел» (завідуючий – Сіпельгас) Полтавської губернської Чека заарештував О.Островського, і вже ніхто його більше не бачив[4].
Під час арешту Олелька, дружина Анна зверталася з заявою до губернської надзвичайної комісії з боротьби з контрреволюцією і саботажем про невинуватість чоловіка. На захист О.Островського, якому загрожував розстріл, стала професійна спілка акторів і працівники сцени, яка висловила протест проти його арешту і вимагала звільнення. Завідуючий відділом управління Полтавського губвиконкому і відомий у місті більшовик П.Маслич звернувся до губернської ЧК із запитом, на якій підставі вони заарештували члена профспілки і відомого в Полтаві актора. Чекісти відповіли, що О.Островський ув’язнений тому, що брав участь у боротьбі з червоними під час їх першого приходу в Україну на початку 1918 р. При цьому чекісти посилалися на свідчення колишнього голови Золотоніського ревкому Т.Гайдамаки , який свідомо перекрутивши факти, підтвердив, що саме О.Островський у лютому 1918 р. був організатором «вільного козацтва» у місті і брав участь у боях з червоними. Свідчення Т.Гайдамаки підтвердив і Мойсей Раппопорт, написавши донос у ЧК. Відомий письменник і правозахисник Володимир Короленко, намагаючись захисти, Островського від розстрілу, звернувся з листом до Голови Раднаркому Християна Раковського, де зокрема були слова: «Страта його, безсудна і неправедна, була б жорстоким викликом абсолютно законним почуттям українців»[5]. Проте на цей час Островського вже розстріляли у Полтаві, хоча чекісти повідомляли про те, що Островського перевезли до особвідділу в Києві[6]. Очевидно, його тіло було серед 16 ексгумованих, рештки яких виявили денікінці у серпні того ж 1919 року[7].
титульна сторінка розстрільної справи Олелька
Зі спогадів внучки Олелька Островського Плотнікової Олександри Костянтинівни: "Мені мама (акторка Ольга Герасимчук) розказувала, що коли вона була маленькою, то їй Наталя Ужвій робила (шила) ляльки. Ужвій стала знаменитою, а бабусі не судилося". Через голод в 1947 році, дружина Олелька, Анна Островська, разом з онучкою (Олександрою Плотніковою) повернулася в м. Надвірна Станіславської області, де жила її сестра Юстина Кіндрат (Гринішак). В 1948 році молодша дочка Ольга Герасимчук з дітьми Ельзою і Юрою також приїхали в Надвірну. Анна Островська померла 16.06.1953 і похована на старому цвинтарі по вулиці Соборній, поруч з могилами тата (Петра Гринішака) і рідної сестри (Юстини Кіндрат). [2]
Дочка Олелька і Анни, Ольга Герасимчук, як і батьки, стала акторкою.
акторка Ольга Герасимчук
Одна з вулиць у Золотоноші носить ім'я Олелька Островського [8][9].
Творчість
Цінним джерелом до характеристики життя й творчості письменника є його твори, зокрема вказівки на час, місце написання, де вперше опубліковано. Складаючи проспект «Бібліотеки української героїки», упорядник цього видання переглянув перший, бібліографічний, том О.Лейтеса і М.Яшека «Десять років української літератури (1917 — 1927)», щоб виявити забуті чи заборонені свого часу твори та імена. На 347-й сторінці подано відомості про Олелька Островського (названого чомусь Омельком), без будь-яких бібліографічних даних і світлини письменника, очевидно, через те що він був знищений більшовицьким режимом. Але десять творів Олелька подано у повному бібліографічному описі, напевно за примірниками Книжкової палати України, де вони зберігаються і сьогодні у тій кількості і тих бібліографічних характеристиках, які наведені Лейтесом і Яшеком.
Як письменник Олелько Островський заявив про себе 1906 року на сторінках «Громадської думки» і «Ради». Його твори передруковували по всій Україні. Хоча вже вступав у повні права модернізм, але ще були в силі різні модифікації реалізму, зокрема етнографічний реалізм. Режисер Островський вводив до історичних оповідань етнографічний реквізит, описи козацьких обідів, звичаїв і традицій.
У 1912 р. письменник підсумував ранню свою творчість збіркою «В сутінках ночі» — 14 оповідань, деякі з них, як «Хведоркова груша», виходили окремими виданнями.
1918 року були видані і сьогодні відшукані книги, у яких містилися повідомлення, що друкуються окремими виданнями «Лебединський кат (1708)», «Петрик», романи «Великий гетьман», «Шибеницею й палями» та «Книга смутку й жалоби» (оповідання 1914–1916 років). Ці п’ять книг ще не розшукано, а можливо, й не були видані. Жодних повідомлень про їх вихід не виявлено. Можемо тільки стверджувати, що вони були написані і перебували у різних видавництвах, в архівах яких ще можуть бути розшукані, а можливо, що вже втрачені назавжди.
Відомий письменник і літературознавець Борис Антоненко-Давидович вважав Олелька Островського навіть талановитішим, хоча і менш популярним, аніж відомий співець Козаччини Адріан Кащенко. Частина творів Островського була втрачена, збереглося 28 творів — нарисів, казок, оповідань, повістей і драм, написаних ним у різний час.
Руйнування Чортомлицької СічіПолтава, видання 1918 року Руйнування Батурина, книга перевидана 2009 р.Іван Богун, полковник Вінницький, книга перевидана 2009 р.Гетьман Іван Мазепа, книга перевидана 2009 р.
Оце і все, що нам сьогодні відомо про художню спадщину Олелька Островського.
«Подорож душі Мацоха до раю» (1 грудня 1910, Самбір)
Драми та П'єси
«Гетьман Іван Мазепа», драма на 5 дій. (9 — 31 травня 1917, Тифліс, діюча армія)
«Нірвана», п’єса на 5 дій і 6 одмін. (1914 — 1915, Харків — Київ)[12].
«Стрільці», драма на 4 дії. (27 листопада 1914, Львів — 2 жовтня 1915, Тифліс, діюча армія)
«Сільська честь», п’єса на 4 дії. (14 серпня — 27 вересня 1913, Харків — Баку)
Казки
«Злий характерник Могради» (1910)
В новітній час (2009 року) декілька творів Олелька Островського перевидані заново — в першу чергу «Руйнування Батурина», «Іван Богун» та «Гетьман Іван Мазепа».
Примітки
↑У листі О.Островського до І.Стешенка зберігається візитка Олелька Островського, очевидно передана І.М.Стешенку дружиною письменника. Ця картка подає інформацію, що повне ім'я Олелька Островського — Олександр Павлович Островський і що він — «артист драматичний». На звороті написано олівцем, очевидно дружиною письменника: Анна Петрівна Острівська. Золотоноша, Троєцька.
↑ абвЯременко, Василь (2011). Літератури дивна течія. Київ: видавництво "Асконіт". с. 624—674. ISBN978-966-8001-59-8.
↑у фонді І.Стешенка в Інституті рукопису відшукано лист О.Островського до І.Стешенка, з якого випливає, що 1917 р. письменник перебував у діючій царській армії у Тбілісі на Кавказі, але готувався дезертирувати і повернутися в Україну, де нуртували великі події. З огляду на щільну насиченість інформацією, подаємо цей лист повністю, як його першу публікацію:
Добродій, що передасть Вам сей мій лист, є мій товариш, свідомий українець п. Петрівський, я перепрашаю, що він одбере у Вас скілька хвилин дорогого Вам часу. Я знаю, що Вам немає часу одписуватись, а через се невідмовте подати п. Петрівському нижче списані інформації на словах і він мені сам подрібно напише.
1) Я всими силами рвуся на Вкраїну, у Київ. Я собі постановив, коли до 1/VIII не зможу зписатись із Київлянами, щоб дали мені яку посаду, то 1/VIII всеїдно дезертирую (підкреслено О.Островським — В.Я.). Коли Ви зможете допомогти мені добути яку посаду з платнею 250–300 рб. то будь ласка допоможіте. Для сього я залучаю чистий аркуш паперу з своїм підписом, може куди негайно треба подати прохання, то щоб не зволікати. А текст можна завжди надрукувати на машинці.
2) Як справа моя з Л. Н. В.? Чи редакція ухвалила мою «Зустріч» і «Петрика»?
3) Як справа з «Н[овою] Радою»?
4) Колись я прохав чи не можна б дати посаду десь шкільної надзират[ельки] чи що, моїй дружині й тепер звертаюсь до Вас з сим проханням.
Отсе й усе! Зостаюсь з певною пошаною
/підпис/»
(ІР. — Ф. ІІІ, № 63776)
↑Дмитро Соловей, посилаючись на розповідь відомого діяча кооперативного руху в Україні Володимира Дубіва, свідка арешту письменника, переповідає:
…«Якщо в перші місяці після лютневої революції у міжпартійних політичних змаганнях більшовики часто-густо ставали по боці українських партій, то після жовтневої революції, захопивши владу в Росії, вони радикально міняють тактику.
Криваві наслідки цієї зміни дали себе відчути вже при переході через Полтаву військ Муравйова.
Коли ж більшовики стали поволі закріплятися в Полтаві у першій половині 1919 р., то все частіше лунали розмови про обшуки й арешти серед українців. Ранками перестрашені люди гомоніли про те, що звичайно відбувалося вночі: червоногвардійці з танками оточували квартал, а ЧК до світу «перетрушувало й забирало».
Пригадую, хтось розповідав, що нічним обшуком у будинкові, де він живе, керувала жінка-слідчий, яка, побачивши в кімнаті портрет Т. Шевченка, роздратовано кинула:
– У этих шовинистов всегда увидишь на стене портрет Шевченки!..
Характерно, що під час трусів часто забирали українську літературу, яку, здавалося б, ніяк не можна вважати нелегальною. Так, наприклад, один з арештованих казав, що в нього взяли, як матеріал для обвинувачення, комплект дореволюційної газети «Рада».
Особливо вразив мене загин артиста-режисера Олелька Островського, що був разом з тим і письменником. Окремою книжкою вийшло його історичне оповідання «Полтава», присвячене подіям 1709 р.
Ще так недавно я вперше побачив його на нараді, яку скликав К.-П. Відділ ПССТ для обговорення справи організації допомоги українському сільському театрові. Він, здається, нічого не говорив, але його зовнішність врізалася мені в пам’ять: молодий мужчина років 35–40, огрядний, цвітучий, добре вдягнений, можна сказати — блискучий! Разом з тим виразне, красиве його обличчя було суворе й похмуре.
І раптом вістка — розстріляний!..
На моє запитання Володимир Д[убів] відповідає:
Незадовго до відступу більшовиків перед денікінцями, десь так у червні 1919 р., був концерт у полтавському міському театрі. Островський співав «Ой, Дніпре мій, Дніпре широкий та дужий!»
Згадав він, звичайно, і дальші слова Шевченка:
Оживуть гетьмани в золотім жупані,
Прокинеться доля, козак заспіва:
«Ні жида, ні ляха!» А в степах Украйни –
О, Боже мій милий, — блисне булава!
І ще в якійсь п’єсі чи пісні він досить легковажно говорив про жидів.
Яхніс Дробніс, голова Губвиконкому, тут же голосно дав зарядження:
– Эту петлюровскую сволочь нужно немедленно арестовать!
І дійсно, Островського негайно заарештували, і вже ніхто його більше не бачив».
↑20 червня, коли про арешт письменника і актора Олелька Островського звістка поширилася по всій Полтаві, Короленко писав Х.Г.Раковському:
«Дорогой Христиан Георгиевич,
Отвечаю на Ваш запрос относительно расстрелов в Полтаве с некоторым опозданием. Это потому, что мне нужно было собрать точные сведения, а между тем эти два дня ушли у меня среди волнений об одной жизни: человека уже приговорили. Город жил под мраком возможной неправедной казни. Речь шла об артисте украинской труппы Островском, писателе-драматурге и режиссере. Я уже писал Вам об этом: украинское общество очень чутко к своим талантам, особенно артистам и писателям, а Островский человек чрезвычайно привлекательный и популярный. Казнь его, опять бессудная и неправедная, была бы жестоким вызовом совершенно законным чувствам украинцев, даже ваших приверженцев Один из членов партии с[оциалистов]-р[еволюционеров] коммунистов — боротьбистов, принимающий видное участие в революционной жизни Полтавы, под начальством которого стоял отряд в ноябре 1918 года, занявший Полтаву до прихода регулярных советских войск, подал по этому делу официальное заявление, в котором пишет между прочим: «Не знаю — саботаж это или что-нибудь другое, но мой революционный долг велит мне высказать мое глубокое убеждение в том, что бессмысленный террор, направленный против нейтральных лиц, каким я считаю Островского, — это работа в пользу контрреволюции».
Теперь дело пересылается, вместе с Островским, в Киев, и от киевского особого отдела зависит эта жизнь, за которой теперь с участливой тревогой следят тысячи даже ваших украинцев. Если бы Вы захотели ознакомиться с этим делом, то в нем должна быть записка Матепы Бугаевского, из которой я привел эту цитату и из которой совершенно ясно, что даже при допущении правильности некоторых обвинений, — это была бы месть за прошлое по отношению к нейтральному теперь человеку. Месть за то, что он смел в прошлом быть украинцем-самостийником. «Теперь, — пишет тот же ваш человек, боровшийся рядом с вами, — многие, стоявшие тогда в оппозиции советской власти, изменили свое отношение к ней и, если не стали ее активными сторонниками, то во всяком случае не являются и врагами... Если применять расстрелы ко всем тем, кто относится к советской власти нейтрально, то пришлось бы расстрелять половину всего населения».
Я думаю, что половина — это сказано мало, а при таких мерах эта доля все увеличивается, переводя невольно все бо?льшие массы в прямое недоброжелательство.
Как видите, — это все еще дань тому волнению, которое держало меня в своей власти эти дни, когда решалась судьба этого приговоренного человека, теперь отправляемого в Киев. Я от всей души взываю даже не о милосердии к нему, а о простой справедливости, правосудии и... о простом благоразумии власти...»
↑Чекісти брехали В.Г.Короленку, щоб заспокоїти громадську думку в Полтаві, що Островського переводять до Києва. Жодних слідів Островського поза Полтавою не виявлено. «Червона куля у світле серце» була пущена того ж 5 червня 1919 року, інакше його ім’я було б зафіксоване в списках затриманих чи заарештованих. Я впевнений, що його тіло у спільній могилі 16-ти розстріляних, яку розкопали денікінці, коли відбили Полтаву у більшовиків.
↑Ексгумація жертв терору ЧК в Полтаві відбувалася 2 серпня 1919 року денікінцями, які самі вже на той час вчинили кілька адміністративних безсудних розстрілів. В.Г.Короленко в листі до А.В.Луначарського розповідає про це:
«когда пришли деникинцы, они вытащили из общей ямы 16 разлагающихся трупов и положили их напоказ. Впечатление было ужасное, но — к тому времени они сами расстреляли уже без суда несколько человек...»
Напевне, серед ексгумованих було тіло і Олелька Островського. Днем смерті письменника треба вважати 5 червня 1919 року. Відомості, що був «розстріляний більшовиками 1920 року» нічим не підтверджені. Так закінчив своє славне, багатогранне життя письменник Олелько Островський
↑До проголошення незалежності України у славній Золотоноші була вулиця Миколи Островського, яку за домаганням директора місцевого краєзнавчого музею М.Пономаренка було перейменовано на вулицю Олелька Островського.
↑Критику Павла Богацького не можна назвати прихильною, а заключний висновок віддає міжпартійною нетерпимістю і конкурентною заздрістю журналіста:
«Твори добродія Островського не є «belle letres», а тільки популяризація історичних фактів. Читаються вони легко, оп’яняють часто нездоровим духом напівграмотного читача і, крім фальші, зоологічного національного почуття і дикости та бундючного трактування історії святих змагань — нічого більше не дають. Правда, дають ще чималий зарібок видавцеві, але це ледве чи почесний резон їх існування на книжному ринкові...»
↑ абвгд Написано, але не розшукано, а можливо, й не було видано.
↑ 1991 року була поставлена у Львівському театрі ім.М.Заньковецької.
Джерела
Василь Яременко «… Літератури дивна течія…»/ У 2 кн. — К. : Аконіт, 2011
Василь Яременко. Подзвін по безсудно убієнному Олельку Островському (Передмова). // Кн.1: Іван Богун, полковник вінницький. — 312с. — (Бібліотека української героїки; вип.10). — ISBN 978-611-02-0005-9 /// Твори: іст.повісті, оповідання,драми: у 3 кн. / Олелько Островський. — Київ, ДП «Видавничий дім «Персонал», 2009 — (Бібліотека української героїки). ISBN 978-611-02-0004-2
.svg){kind=small}
