Куниче
Куни́че — село в Україні, у Крижопільській селищній громаді Тульчинського району Вінницької області. Населення становить 736 осіб. З історії селаАрхеологічні знахідки свідчать про те, що люди тут жили ще 60—40 тис. років тому. Вперше Куниче згадується в письмових джерелах в 1600 р., коли Максим Кривоніс визволяв Брацлавщину від польської шляхти. Козаки стояли станом на південь від села, на долині, під лісом. Там вони викопали криницю, з якої люди і досі п'ють воду. Вона так і називається — Козацька криниця. Походження назви Куниче невідоме. Однак, виходячи з певних відомостей, можна назвати три версії походження назви даного населеного пункту:
З покоління в покоління передавались старожилами перекази про стародавнє місто Куниче. Під час карального походу на Поділля в 1672 році турки штурмом взяли Куниче і зруйнували його. Містяни, які залишилися живими, почали селитись на південний схід від міста і поклали початок теперішньому селу Куниче. На місці давнього міста збереглася лише Рублена криниця, яку жителі села доглядають і п'ють з неї воду. В 1793 році, після II поділу Польщі, Поділля і Брацлавщина були возз'єднані з Україною в складі Росії. У 1797 році була утворена Подільська губернія. Куниче належало до Ольгопільського повіту. Землі Куничого і село належали поміщику Бржозовському. Школа в с. Куничому була заснована в 1864 р. Це була трикласна церковно-парафіяльна школа. В 1923 році було завершено будівництво клубу. При клубі було відкрито хату-читальню. 1930 р. закінчено організацію колгоспу, а в 1933 р. йому присвоєно назву «Жовтнева революція». 22 червня 1941 р. Німеччина напала на СРСР. Село було окуповане румунською владою (Трансністрія) та під контролем німецьких військ. Згодом 14 березня 1944 року село захопили частини 52-ї армії 2-го Українського фронту. Усі дорослі чоловіки села пішли на фронт і воювали у 252-й дивізії під Ясами і Кишиневом, брали участь у битвах за Угорщину, Австрію, Чехословаччину. У битвах брали участь на різних фронтах такі мешканці села, як: Григоренко Павло Кузьмич, Гнатенко Арсен Семенович, Херсун Тарас Васильович, Коломійчук Яків Терентійович, Зеленчук Іван Андронович, Довганюк Іван Тимофійович, Козак Гнат Маркович, Олійник Василь Леонтійович, Херсун Арсен Тодосійович, Вихристюк Йосип Тодотович, Херсун Демид Степанович та інші. 152 жителів села так і не повернулися з фронту. У повоєнні часи в селі діяли колгосп «Жовтнева революція», восьмирічна школа, бібліотека і клуб. 12 червня 2020 року, відповідно до Розпорядження Кабінету Міністрів України від № 707-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Вінницької області», увійшло до складу Крижопільської селищної громади.[4] 19 липня 2020 року, в результаті адміністративно-територіальної реформи та ліквідації Крижопільського району, село увійшло до складу Тульчинського району[5]. ЦеркваЦерква відома принаймні з 1782 р. — дерев’яна триверха, дуже давня; існувала до 1839 р. При ній була дзвіниця. В 1839 р. на її місці збудована нова дерев’яна церква. В 1869 р. прибудовано притвор з дзвіницею. На даний час в селі функціонує мурована церква Богородиці[6]. Персоналії
Примітки
Джерела
|
Portal di Ensiklopedia Dunia