У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Імаї.
Тада́сі Іма́ї (яп.今井 正Імаї Тадасі?, 8 січня1912, Шібуя, Токіо — 22 листопада1991, Сока, префектура Сайтама) — японськийкінорежисер і сценарист«лівого» штибу, видатний представник соціал-демократичного напряму в японському кіно[4][5][6], відомий низкою значимих соціально-реалістичних кінострічок, що відбивають такі суспільно значимі соціальні проблеми Японії, як працю на знос (див. каросі), безробіття, махінації компаній-монополістів, несправедливість суду, жорстокість поліції тощо. Громадський діяч-комуніст, лауреат Премії Миру від Японського комітету захисту миру (1951).[5][6][7][8]
Тадасі Імаї народився 8 січня1912 року в токійському районі Шібуя; його батьком був священик буддійського храму, що дав синові традиційне виховання. Навчався на історика в Токійському університеті[5][6], проте в цей період також захопився ідеями марксизму та вступив до лав молодіжної комуністичної організації; участь в радикальних акціях привела до його декількох арештів і, урешті-решт, позбавила його можливості закінчити освіту[9]. Згодом Тадасі Імаї став членом компартії Японії.
У 1935 році Імаї почав діяльність в кіно на позиції помічника режисера в J.O. Studio, що було, принаймні, частково вимушеним заходом через більші труднощі влаштуватися в інші місця через неблагонадійність[5][6]. Власна режисерська робота Імаї розпочалася з 1939 року, в період Другої світової війни, і її початок включав декілька кінофільмів на замовлення, що мали націоналістичну спрямованість і суперечать власним переконанням режисера.
Перші його значимі стрічки Імаї з'являються після 1950-го року, починаючи зі знятого на заснованій Імаї кіностудії «Сінсей ейга» фільму «А все-таки ми живемо!» (1951) — першої японської кінострічки, знятої незалежно від великих студій з великим капіталом[10][11] і роблячи його відомим, незважаючи на цензуру та спроби заборонити творчість Імаї як комуністичну пропаганду, як в самій Японії, так і за її межами, включаючи СРСР[12].
Багато фільмів Імаї присвячені тій або іншій гострій соціальній проблемі країни. Згаданий вище фільм «А все-таки ми живемо!» співчутливо оповідає про долю безробітного, що з усіх сил намагається забезпечити сім'ю хоча б жменькою рису, засуджуючи сучасний йому японський режим[12][13]. Трисерійна кстрічка «Каламутний потік» (1953—1954) і частково «Повість про жорстокість бусідо» (1963) показують жорсткість і жорстокість японської феодальної системи[11]. Низка фільмів має антивоєнний характер.
Стрічка «Морок посеред дня» (1956) взагалі є прикладом втручання кінематографіста в політичну боротьбу, викриваючи реальний сфабрикований поліцією для компрометації робітничої молоді процес проти чотирьох молодих робітників, звинувачених у пограбуванні й убивстві літнього подружжя, і зігравши вирішальну роль для його закриття та звільнення несправедливо звинувачених[13].
Вважається, що творчість Тадасі Імаї зазнала значного впливу італійських неореалістів, зокрема, Вітторіо де Сіки[11]. В той же час багато критиків відмічали, що його творчість ніколи не відрізнялася особливою сентиментальністю, називаючи його стилістику «наканай- реалізмом» («реалізмом без сліз»). Творчий почерк Імаї частенько характеризується як грубуватий, позбавлений послідовності та «стилю»[11][14], проте це ті ж самі елементи, які надають його фільмам відчуття чесності, щирості й природності, якими він відомий. Принципово соціально-орієнтовані фільми Імаї особливо популярні серед критиків і глядачів, що відкидають естетично-стилістичну творчість режисерів «Нової хвилі»[11].
Тадасі Імаї помер 22 листопада1991 року в місті Сока, невдовзі після закінчення зйомок свого останнього фільму «Війна і юність»[11].
Трисерійна кінострічка «Річка без мосту» (1969) за однойменним романом Суе Сумії була включена японською кінокритикою до числа найкращих десяти фільмів року[15]. Низка фільмів Імаї була відзначена ще престижнішими професійними та фестивальними кінонагородами та номінаціями:
↑Joseph L. Anderson, Donald Richie. The Japanese Film: Art and Industry. — Princeton NJ : Princeton University Press, 1982. — P. 221, 238, 298, 385-391. — ISBN 0-691-05351-0.