|
Януш Куртика
 Я́нуш Марек Курти́ка (пол. Janusz Marek Kurtyka; нар. 13 серпня 1960, Краків — пом. 10 квітня 2010, Смоленськ) — польський історик. Доктор габілітований гуманітарних наук. Президент Інституту національної пам'яті Польщі (2005–2010). ЖиттєписРанні рокиНародився 13 серпня 1960 року у Кракові в сім'ї інженера Станіслава (1930–1967) і Станіслави, до шлюбу Ясек (1932 р.н.), Куртик[5]. Дитинство та ранню молодість провів у Новій Гуті (частина Кракова). Навчався у початкових школах №95 імені Владислава Броневського №104 імені Стефанії Семполовської[5]. У з 1979 році закінчив 3-й загальноосвітній ліцей імені Яна Кохановського у Кракові[6][7]. ОсвітаУ серпні 1983 року закінчив філософсько-історичний факультет Ягеллонського університету, здобувши ступінь магістра[7]. В роки навчання брав активну участь у діяльності Наукового гуртка студентів-істориків Ягеллонського університету (двічі був віцепрезидентом його ради у 1980 та 1982 роках), був ініціатором, співзасновником та головним редактором «Студентських історичних робіт», з 1982 по 1983 рік очолював видавничий відділ Наукового гуртка студентів-істориків Ягеллонського університету[7]. Восени 1980 року був серед засновників осередку Незалежного союзу студентів в університеті, брав участь в акціях протесту, організованих асоціацією[7]. З 1983 року був докторантом Інституту історії Польської академії наук у Варшаві (з вересня 1987 року річна перерва у зв'язку з проходженням строкової військової служби). У 1989 році опублікував першу біографію Леопольда Окулицького. Окрім докторських досліджень, він уклав Історико-географічний словник Краківського воєводства в середні віки та редагував записи до Польського біографічного словника[7]. Також працював в історичній редакції Великої енциклопедії Наукового видавництва. У 1995 році як докторант Польської академії наук захистив докторську дисертацію з медієвістики. З 1 липня 1995 року працював на посаді ад'юнкта. У 2000 році здобув ступінь доктора габілітованого гуманітарних наук у галузі історії середньовіччя[7]. Наукова кар'єраСпеціалізувався на генеалогії, новітній історії, середньовічній історії та спеціальних історичних дисциплінах. Брав участь у міжнародних медиєвістичних наукових конференціях. З 1996 року був співробітником кафедри медієвістики Центрально-Європейського університету в Будапешті, у 1999–2002 та 2003–2006 роках — членом Наукової ради Інституту історії Польської академії наук[7]. Він був автором понад 140 наукових публікацій[8]. З 1994 по 2009 роки був головним редактором видання «Zeszyty Historyczne WiN»[7]. У 2003 році ветерани Асоціації свободи та незалежності обрали його президентом Асоціації[9]. Працював лектором у Християнському робітничому університеті імені кардинала Стефана Вишинського. З 1997 по 2001 роки працював вчителем історії у 5-й приватній загальноосвітній школі у Кракові. З лютого 2002 року був професором у Державній вищій професійній школі в Перемишлі. Там був завідувачем кафедри давньої та середньовічної історії, з 2004 по 2005 роки — директором Інституту історії та архівістики, з 2002 по 2010 роки — член сенату вищої школи[7]. У 2009–2010 роках читав лекції з історії польської політичної системи в Академії «Ignatianum» у Кракові[7]. У 1989–2000 роках був головою осередку профспілки «Солідарність» краківського відділу Інституту історії. У 1990 році вступив до Республіканської партії, а в 1991 році — до Республіканської коаліції. У 1992 році став членом Партії християнських демократів[7]. На виборах 1993 року балотувався до Сейму 21-м у виборчому списку комітету «Вітчизна» в окрузі, що охоплював Краківське воєводство, набравши 235 голосів[10]. Наприкінці 1990-х років був активним членом Консервативно-народної партії. З 2008 року був членом асоціації «NZS 1980»[7]. Після створення Інституту національної пам'яті став першим директором його філії у Кракові. 21 вересня 2005 року Колегія Інституту національної пам'яті рекомендувала Сейму його кандидатуру на посаду президента установи. 9 грудня того ж року його кандидатура була затверджена Сеймом (більшістю в 332 голоси), а 22 грудня — Сенатом. П'ятирічну каденцію він розпочав після складання присяги перед Сеймом 29 грудня 2005 року. Був членом Польського історичного товариства, Польського геральдичного товариства та Товариства друзів наук у Перемишлі[7]. Приватне життяНародився у сім'ї Станіслава та Станіслави Куртик[11]. Мав брата Анджея[7]. З 1983 року був одружений з лікаркою Зузанною (до шлюбу Випасек). Мав двох синів: Павла та Кшиштофа[11]. ЗагибельЗагинув 10 квітня 2010 року в катастрофі польського літака Ту-154М у Смоленську[12]. 15 квітня 2010 року в Перемишлі відбувся меморіальний марш на його честь[13]. Церемонія поховання відбулася 23 квітня 2010 року в Кракові[14]. Меса відбулася в костелі святих апостолів Петра і Павла. Поховали Януша Куртику на Почесній алеї Раковицького цвинтаря[14]. 20 березня 2012 року за розпорядженням військової прокуратури, що розслідує Смоленську катастрофу, його тіло було ексгумовано[15] 26 березня 2012 року Януша Куртику перепоховали у тому ж місці Раковицького цвинтаря[16]. Відзнаки21 серпня 2007 року Указом Президента України Віктора Ющенка нагороджений орденом «За заслуги» третього ступеня — за вагомий особистий внесок у зміцнення авторитету України у світі, популяризацію її історичних і сучасних надбань та з нагоди 16-ї річниці незалежності України [17].. 3 квітня 2009 року президент Польщі Лех Качинський нагородив його Командорським хрестом Ордену Відродження Польщі[18]. 16 квітня 2010 року маршалок Сейму, виконуючий обов'язки Президента Республіки Польща Броніслав Коморовський посмертно нагородив його Великим Хрестом Ордену Відродження Польщі[19]. 29 жовтня 2015 року посмертно нагороджений Хрестом свободи та солідарності[20].  За захист докторської дисертації був нагороджений премією імені Адама Геймовського (Польське геральдичне товариство, 1996) та другою премією Конкурсу імені Клеменса Шанявського (Товариство сприяння та популяризації наук у Варшаві, 1998)[7]. Також отримав премії імені Йоахима Лелевеля (2000) та Єжи Лоєка (2001)[21]. У 2007 році тижневик «Gazeta Polska» присвоїв йому звання «Людина року 2006»[22]. 9 червня 2010 року посмертно відзначений нагородою Хранителя національної пам'яті[23]. Вшанування пам'ятіПам'ятні дошки, присвячені Янушу Куртиці, були встановлені у Палаці Конопків у Величці (відкрито 13 серпня 2010 року[24]), на фасаді Інституту національної пам'яті у Варшаві (8 жовтня 2010 року[25]), у костелі св. Казимира Королевича у Кракові (8 квітня 2011 року)[26], у Венгруві (9 квітня 2013 року[27]), при костелі св. Йозефа у Кракові (14 квітня 2013 року[28]). 8 жовтня 2010 року Освітній центр Інституту національної пам'яті названий на честь Януша Куртики[7]. 14 квітня 2011 року в Державній вищій Схдноєвропейській школі у Перемишлі відкритий обеліск, присвячений пам'яті жертв Катинської та Смоленської трагедій, зокрема, президентській парі Леха та Марії Качинським та Янушу Куртиці, колишньому співробітнику закладу[29]. У 2014 році Асоціація польських журналістів розпочала вручати премію імені Януша Куртики за публікації на історичні теми[30]. Погруддя Януша Куртики були відкриті на Горі Преображення Господнього в Моравиці (2014)[31] та в Пантеоні національних героїв на цвинтарі полеглих у Варшавській битві в Оссуві (2015)[32]. У листопаді 2020 року міська рада Варшави прийняла резолюцію про присвоєння одній з вулиць району Мокотув імені Януша Куртики. Дошки з назвою вулиці Януша Куртики встановлені до 31 грудня 2020 року[33]. Вибрані публікації
Примітки
Джерела
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Portal di Ensiklopedia Dunia
