|
Якір Петро Йонович
Петро Йонович Якір (20 січня 1923, Київ — 14 листопада 1982, Москва) — радянський історик, учасник правозахисного руху. ЖиттєписБатьки — воєначальник Якір Йона Еммануїлович та Якір Сарра Лазарівна (уроджена Ортенберґ 1900—1971). Після страти Й. Е. Якіра 1937 року за звинуваченням в участі у військово-фашистській, антирадянській змові його дружину з сином вислали в Астрахань. Тут Петра заарештували за звинуваченням в «організації кінної банди» та Особлива нарада НКВС засудила його до 5 років ув'язнення як «соціально-небезпечний елемент[ru]». Його спровадили в колонію для малолітніх злочинців, де він пробув до 1942. Частину терміну Якір провів у колонії в місті Нижня Тура Свердловської області. Пізніше призваний в армію, де за знання німецької мови був спрямований у фронтову розвідку[3]. У 1944 Якіра знову заарештували і 10 лютого 1945 засудили на 8 років ув'язнення за звинуваченням у контрреволюційній пропаганді та розголошенні державної таємниці. Термін відбував у Каргопольлазі (1945—1948), у Воркутлазі (1948—1953) і у Красноярському краї. Звільнившись у 1953, ще два роки пропрацював у місцевому ліспромгоспі. В 1955 був реабілітований та оселився в Москві. З настанням «хрущовської відлиги» для Петра Якіра відкрилися нові можливості. В 1957 він був прийнятий в Московський історико-архівний інститут[ru]. Закінчивши виш у 1962, він отримав роботу в Інституті історії АН СРСР, навчався там само в аспірантурі, працював над дисертацією, присвяченій Червоній Армії, брав участь у складанні збірника «Командарм Якір» (1963), у якому опублікував свої дитячі спогади про батька. Починаючи з 1966, Якір спільно з іншими дисидентами виступив із різкою критикою курсу брежнєвського партійного керівництва на поступове згортання десталінізації та відхід від демократичних норм суспільного і політичного життя. Восени того року він підписав петицію у Верховну Раду РРФСР, у якій висловлював протест змінам у законодавстві, що обмежували свободу слова та зборів. 1967 року став одним з авторів листа до ЦК КПРС проти реабілітації Сталіна. У січні 1968 Петро Якір, Юлій Кім і Ілля Габай[ru] підписали звернення «До діячів науки, культури, мистецтва»[4] з протестом проти ресталінізації та переслідування інакодумців. В 1969 — 1972 роках на квартирі Якіра проводили зустрічі правозахисників. У лютому 1969 Якір написав «Листа в ЦК КПРС і в редакцію журналу „Більшовик“», у якому звинуватив Сталіна у порушеннях радянського кримінального законодавства. На 90-річчя з дня народження Сталіна (21 грудня 1969) брав участь у демонстрації протесту на Красній площі. 20 травня 1969 Петро Якір і Віктор Красін[ru] створили Ініціативну групу із захисту людських прав в СРСР, яка надіслала звернення в Раду ООН з людських прав. У 1970 Петро Якір, Андрій Амальрік і Володимир Буковський дали інтерв'ю іноземному кореспондентові, яке було показано по американському телебаченню. Петро Якір брав участь у підготовці випусків «Хроніки поточних подій». 1972 року в Лондоні вийшла його книжка спогадів «Дитинство у в'язниці»[5]. 14 січня 1972 у Якіра провели обшук, під час якого вилучено документи самвидаву та правозахисні матеріали. Після обговорення в Політбюро ЦК КПРС 21 червня 1972 Якіра заарештували. Віктора Красіна також було заарештовано. Слідство в їхній справі тривало чотирнадцять місяців, причому і Якір, і Красін активно співпрацювали зі слідством[6]. Згодом вони пояснили це тим, що намагалися уникнути розстрілу за ст. 64 КК РРФСР («зрада Батьківщини»). 27 серпня — 1 вересня 1973 в Москві відбувся суд, на якому обидва підсудні визнали себе винними в антирадянській агітації та заявили про своє каяття. Їх засудили до 3 років ув'язнення і 3 років заслання кожного. 5 вересня 1973 Якір і Красін публічно каялися на пресконференції, на якій були присутні іноземні журналісти; фрагменти пресконференції було показано по телебаченню[7]. 28 вересня 1973 Верховний суд РРФСР зменшив Якіру та Красіну терміни позбавлення волі до вже відбутого, після чого Якіра заслано в Рязань[8]. У 1974 Указом Президії Верховної Ради Якіру дозволили повернутися до Москви, після чого він більше не брав участи у громадській діяльності. У своїх мемуарах «58 з половиною, або Записки табірного недоумка» Валерій Фрід передбачає активну співпрацю Петра Якіра з НКВС[9]. Про це також згадував Д. В. Затонський[3]. Петро Якір загинув 14 листопада 1982 в Москві внаслідок нещасного випадку, похований поруч із могилою матері та кенотафом батька на Введенському кладовищі. Родичі Петра Якіра:
Примітки
Книги
Посилання
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Portal di Ensiklopedia Dunia
