Станіславський феномен

Станіславський феномен (іноді — Станіславівський феномен, Івано-Франківський феномен) ― умовна назва культурно-літературного явища, що виникло наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років в Івано-Франківську (до 1962 року Станіслав). Це коло митців, зокрема прозаїків, поетів, есеїстів, об’єднаних спільним західним постмодерністським баченням, стало символом оновлення української літератури в добу після розпаду СРСР[1][2].

Термін увів Володимир Єшкілєв у 1992 році під час виставки «Рубероїд» у Пасажі Гартенбергів.

Представники

Найчастіше до феномену зараховують таких авторів: Юрій Андрухович, Тарас Прохасько, Юрій Іздрик, Володимир Єшкілєв, Анна Кирпан, Володимир Мулик та інших. Вони публікувались у часописі «Четвер», який став головною трибуною Станіславського феномену[3].

Основні представники Станіславського феномену

Портрет	Митець[1]	Дата народження
	Андрухович Юрій Ігорович	13 березня 1960
	Петросаняк Галина Іванівна	1969
	Іздрик Юрій Романович	16 серпня 1962
	Єшкілєв Володимир Львович	23 травня 1965
	Прохасько Тарас Богданович	16 травня 1968

Ознаки та естетика

Серед характерних рис феномену: стильовий еклектизм, деконструкція літературних традицій, інтертекстуальність, іронія, маргінальний герой, відмова від авторського всемогуття, а також глибоке зацікавлення міфологією Центральної Європи та Галичини. За словами Тараса Прохаська, феномен став частиною історії літератури — це локалізований у часі (1988–1994) вибух, який сформував нову віху української прози[3]. Автори репрезентували унікальне поєднання галицької історичної пам’яті з західноєвропейськими інтелектуальними та культурними впливами. Вони демонстрували свідому відмову від соцреалістичного канону, який панував у радянській Україні, та опанували постмодерні інструменти — цитатність, гротеск, карнавалізацію, метафікцію, ігрову структуру тексту[3][4][5].

	Лише в Станіславі міг статися такий збіг обставин, як позитивних — достатній культурний шар, досвід співжиття різних європейських культур, своєрідна архітектурна оболонка, що є „носієм пам’яті”, так і неґативних — демографічний вибух тих років, зміна соціального та етнічного складу, що призвели до змін ціннісних орієнтирів». Тобто, з одного боку, Івано-Франківськ глибоко провінційний, етнічно знівечений і соціально неоднорідний, а з другого, попри все це нечисленна ініціативна група спромоглася відвоювати місце у «вищій лізі» сучасних мистецьких перегонів.
— Ігор Панчишин, альманах «Перший відмін ок»

Мистецький вимір

Феномен не обмежувався лише літературою. У 1989 році у Франківську з'явилась перша міжнародна бієнале на території України — «Імпреза», яка тривала до 1997 року. До художників-учасників належали Михайло Вітушинський, Ігор Панчишин, Микола Яковина, Анатолій Звіжинський, Мирослав Яремак та інші[5].

Примітки

1. The Stanislav Phenomenon - Ukraine - Poetry International. Poetry International (англ.). Процитовано 27 вересня 2019.
2. Blacker, U. (2013). Living among the ghosts of others: Urban postmemory in Eastern Europe. Memory and theory in Eastern Europe (англ.). New York: Palgrave Macmillan. с. 173—193.
3. Казнодій, 2018, с. 47.
4. Кукула, Ольга (14 серпня 2024). «Станіславський феномен мусив як вибухнути, так і згаснути». Postimpreza (рос.). Процитовано 19 червня 2025.
5. Темех, Наталка (16 травня 2019). Що таке Станіславський феномен і чому це важливо? | Kufer. kufer.media (укр.). Процитовано 19 червня 2025.

Джерела

• Казнодій, М. (2018). «Станіславський феномен» у сучасній українській літературі. Магістерський науковий вісник Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка (30): 47—49.