Сміхов
Смі́хов (чеськ. Smíchov) — один із історичних районів столиці Чехії міста Праги, розташований у його західній частині, прилеглій до середмістя. Починаючи від 1838 року Сміхов мав статус передмістя, а у 1903—21 роках вважався самостійним містом. Загальні даніСміхов — це празький кадастровий квартал у складі міського адміністративного району Прага 5. Район розташований на лівому березі Влтави, на південному заході — з Радліце. Межує з такими кадастровими кварталами: на півночі — з Малою Страною, на півдні — з Глубочепами, на заході — з Мотолом. Із заходу Сміхов примикає до річки Влтави, до нього також приписаний влтавський острів Цісаржська лоука (чеськ. Císařská louka, «Цісарська лука»). На протилежному боці Влтави, тобто навпроти Сміхова — розташовані Нове Мєсто, Прага та Подолі (Поділ). ![]() Нині площа Сміхова становить 7,05 км², чисельність населення (станом на 2006 рік) — 36 165 осіб. У Сміхові розташовані празькі площі — Андел (Anděl), 14 жовтня (14. října), Арбесова (Arbesovo náměstí) та площа Кінських. ІсторіяПро територію сучасного Сміхова літописи згадують ще до його власне виникнення. Збраславська хроніка (Zbraslavská kronika[cs]) описує бенкет на коронації чеського короля Вацлава II 1297 року, що відбувався са́ме тут. У 2-й половині XIV століття землями Сміхова володіли декілька церковних громад. У 1341 році тут придбав садибу Йоан Люксембурзький та заснував картезіанський монастир з костелом. Також садибу в Сміхові мав цистерціанський Пласький кляштор (Пласи, (Klášter Plasy[cs]). У той же час тут почали виникати виноградники і плантації хмелю. Виникнення назви Сміхов у теперішній час достовірно пояснити доволі складно. За одним із переказів, земельну ділянку тут придбав Ян Сміховський, за іменем якого й назвали місцину. Вірогідним видається й пояснення, згідно з яким назва виникла за правління Карла IV. У 1386 році відбулося розмежування місцевих земельних наділів, й виникло поселення, в яке потягнулися люди з різних місць, і, таким чином, утворилось змішання народу. Так чи інакше, назва Сміхов уперше згадується під 1402-м роком. Під час Гуситських війн картезіанський монастир був спалений, церковне майно конфісковано, а виноградники були продані празьким городянам. Рішенням короля Владислава II у 1497 році частину церковного майна було повернуто, однак більшість земель лишились у власності Старого Мєста, що володіло цією землею до 1622 року, коли Сміхов «за 700 кіп вівса» отримав граф Павел Міхна з Вацинова. Відбулося це так. Старе Мєсто, що було зобов'язане постачати овес до королівського двору, не спромоглося зібрати достатню його кількість й звернулося по допомогу до головного управляючого військовими складами Міхни з Вацинова, щоб той підсобив вівсом з королівських резервів, а за це старомєстські можновладці заклали весь Сміхов. Коли ж згодом вони відмовилися повертати борг Павлу Міхні, той залишив собі Сміхов. ![]() Тридцятирічна війна сильно спустошила Сміхов, відтак усередині XVII століття тут стояв один-єдиний будинок. Землі й вціліле майно в 1684 році купили Шварценберги. Завдяки вдалому розташуванню поблизу з тодішньою Прагою дворянство почало засновувати в Сміхові літні палаци й садиби. Однією з найвідоміших стала вілла Бертрамка (Bertramka[cs]) — садиба подружжя Душкових, де наприкінці XVIII століття побував знаменитий австрійський композитор Вольфґанґ Амадей Моцарт. Від середини XVIII століття в місцині почали з'являтися різноманітні мануфактури, зокрема 1816 року доволі значна ситценабивна фабрика. Згодом тут виникли хімічні виробництва, прядильна фабрика, підприємство з виготовлення обладнання для млинів, цукровий завод тощо. У 1852 році Франтішек Рінгхоффер (Ringhoffer) переместив сюди свої підприємства, що незабаром стали найбільшими в Австро-Угорщині у своїй галузі. У 1869 році була заснована Акціонерна пивоваренна компанія Старопрамен. Переважно промисловим Сміхов залишався аж до кінця XIX століття, після чого тут почала стрімко розвиватись торгівля. ![]() Нарешті 22 лютого 1903 року Сміхов імператорським рішенням отримав статус міста. 21 січня 1904 року йому було присвоєно міський знак, практично ідентичний з тим, що використовувався починаючи від 1849-го, але бкз жодного, яи то державного, чи міністерського схвалення. У 1922 році згідно з Законом про Велику Прагу Сміхов був приєднаний до столичного імста Прага як частина нового міського округу Прага XVI. Тривалий час Сміхов лишався здубільшого робітничим районом. Там розміщувались (і містяться в наш час) доволі відомі підприємства, такі як Старопрамен та ČKD (у 1990-х роках виробничі потужності були переведені до Злічіна). Головні об'єктиЦікавими історико-культурними об'єктами Сміхова є:
Транспорт![]() Сміхов має важливе транспортне значення для Праги. Так, безпосередньо перед приєднанням Сміхова до Праги був побудований один з головних у теперішній час празьких залізничних вокзалів, що нині має назву «вокзал Прага-Сміхов» (чеськ. Nádraží Praha-Smíchov). Пішохідний перехід над вокзалом і коліями сполучає окремі частини Сміхова, розділені залізницею. Біля броварні «Старопрамен» на вулиці На Книжеці (чеськ. Na Knížecí) розташована автобусна станція, звідки вирушають автобуси за маршрутами на південь і південний захід країни (наприклад, напрямки на Пісек, Пршибрам, Бероун, Пльзень, Рокицани, Страконице, Клатови, Сушице, Домажліце тощо). Приміські автобуси відправляються й від вокзалу «Прага-Сміхов». Міський транспорт у Сміхові включає в себе дві станції Празького метра лінії B — Сміховське надражі (чеськ. Smíchovské nádraží «Сміховський вокзал») та Андел (чеськ. Anděl) з двома виходами — на ріг Андела й На Книжеці. На цьому розі також розташоване перехрестя трамвайних колій за напрямками Уєзд—Андел—Глубочепи—естакада на Баррандов (північ—південь) та площа Палацького—Андел—вулиця Пльзенська—Котларжка—Ржепи (схід-захід). Автостанція «Сміховський вокзал» і наступна «Лиховар» є центральними для автобусних маршрутів майже всього південного заходу і частково південного сходу (через Баррандовський міст) Праги. Неподалік від Анделу розташовані також два автомобільних тунелі, що поєднуються, — Страговський (Strahovský) і Мразовка (Mrázovka). Виноски
Джерела та література
|
Portal di Ensiklopedia Dunia