Словенія в Другій світовій війні

Словенія у Другій світовій війні
Югославський фронт Другої світової війни
Визволення Краня
Визволення Краня
Визволення Краня
Дата: 6 квітня 1941 — 15 травня 1945
Місце: Населені словенцями землі
Привід: Окупація країнами Осі Дравської бановини:
Результат: Перемога югославських партизанів
Територіальні зміни: Більшість Дравської бановини і Словенське Примор'я стали Народною Республікою Словенія у складі Федеративної Народної Республіки Югославія
Сторони
Партизани Домобрани Країни Осі:

Третій Рейх Третій Рейх
Італія Італія (до вересня 1943)
Угорщина
Хорватія

Загальні втрати: 97000

З них:
14000 загинуло відразу після закінчення війни

Словенія у Другій світовій війні — відрізок історії Словенії, який охоплює період Другої світової війни, що почалася на словенських землях в квітні 1941 і тривала до травня 1945 року.

На європейському театрі воєнних дій Словенія опинилася в унікальній ситуації, яку можна порівняти тільки з грецькою (розчленування на три частини), одначе Словенія була єдиною країною, яка пережила подальше поглинання та приєднання до сусідніх нацистської Німеччини, фашистської Італії та гортистської Угорщини.[1] Словенські землі було здебільшого розділено між нацистською Німеччиною і фашистською Італією, а невеликі ділянки окупували Угорщина та Незалежна Держава Хорватія.

Розділ Словенії

Під час Другої світової війни нацистська Німеччина і гортистська Угорщина анексували північні райони (коричневі і темно-зелені зони відповідно), тоді як фашистська Італія — зону, вертикально заштриховану чорним (при цьому густо чорну західну частину було приєднано до Італії ще за Рапальським договором 1920 р.). Деякі села відійшли до Незалежної Держави Хорватії. Після 1943 року Німеччина захопила також італійську окупаційну область.

6 квітня 1941 року в Югославію вдерлися країни Осі. Того дня частина словенської землі опинилася під окупацією нацистської Німеччини. 11 квітня 1941 р. інші частини словенської території окупували Італія та Угорщина. Німці зайняли Верхню Крайну, Нижню Штирію, північно-західне Прекмур'я і північну частину Нижньої Крайни. Італійці захопили Внутрішню Крайну, більшість Нижньої Крайни і Любляну, тоді як угорці загарбали більшу частину Прекмур'я, яка до Першої світової війни належала угорській короні. Опір югославської королівської армії був незначним.

2005 року словенські автори вперше оприлюднили інформацію про шість сіл у Нижній Крайні, які було приєднано до Незалежної Держави Хорватії, а історик із Марибора вперше опублікував оригінальне дослідження про це в 2011 році, хоча залишається незрозумілим, чому села з Дравської бановини захопили всупереч відомому німецько-хорватському договору.[2]

Землі під нацистською окупацією

Нацисти планували етнічні чистки північної Словенії, за винятком окупованої Угорщиною північно-східної частини. Вони переселяли або виганяли словенське цивільне населення у свої маріонеткові держави — Недичеву Сербію і НДХ. Оскільки Гітлер виступав проти того, щоб в італійській зоні окупації були етнічні німці «готчери», їх звідти перемістили. Щоб розчистити місце для переселених готчерів, близько 46 тисяч словенців було перевезено в німецьку Саксонію.

Більшість словенських жертв під час війни походить із північної Словенії, тобто Нижньої Штирії, Верхньої Крайни, Засав'я і словенської Каринтії. Проте їхня офіційна анексія «німецьким райхом» відкладалася спочатку через запровадження нового «гауляйтера» і «райхсштатгальтера» словенської Каринтії, а пізніше нацисти відкинули цей план через словенських комуністичних партизанів, з якими вони хотіли розправитися попереду.

Нацистські переслідування Церкви

Нацистське переслідування католицької церкви в анексованій Словенії прирівнювалося до нацистського переслідування польської католицької церкви, яке відбувалося в анексованих землях Польщі. За шість тижнів нацистської окупації залишилися на волі тільки 100 з 831 священика Мариборської архідієцезії. Духовенство переслідували і відсилали в концтабори, а в релігійних орденів вилучили їхнє майно.[3]

Землі під фашистською окупацією Італії

Див. також: Провінція Любляна

Порівняно з німецькою політикою в окупованій нацистами північній частині Словенії та примусовою фашистською італізацією у колишньому Австрійському Примор'ї, приєднаному ще після Першої світової війни, початкова італійська політика в центральній Словенії не видавалася насильницькою. У Провінцію Любляна до червня 1941 року втекли з окупованої німцями Нижньої Штирії і Верхньої Крайни десятки тисяч словенців.

Проте після того, як у Провінції Любляна розгорнувся рух опору, італійське насильство супроти словенського цивільного населення можна було порівняти з німецьким.[4] Провінція пережила депортацію 25 тис. осіб, що дорівнювало 7,5% від загальної чисельності її населення. Це була одна з найгучніших операцій у Європі, яка призвела до наповнення багатьох італійських концентраційних таборів, таких як Раб, Гонарс, Моніго (Тревізо), Кьєзануова та ін. Щоб придушити дедалі більший спротив із боку словенських партизанів, італійський генерал Маріо Роатта вжив драконівських заходів, як-от розстріли без суду і слідства, захоплення заручників, репресії, інтернування, спалення будинків і цілих сіл. Щоб завадити зв'язкам між підпільними діячами міста та більшістю партизанів у навколишній сільській місцевості, Любляну було обнесено колючим дротом.[5]

Опір

В'язні у Бегунє-на-Горенськем, 1941

26 квітня 1941 р. кілька груп сформували Визвольний фронт словенського народу, який був провідною силою опору впродовж війни. Фронт спочатку був демократичною платформою. Проте комуністи підписаною в березні 1943 р. Декларацією Доломіті монополізували його.[6] Фронт випускав власну радіопрограму під назвою «Крічач», розташування якої так і не стало відомим окупаційним військам, тому їм довелося конфіскувати у місцевого населення антени приймачів, щоб перешкодити слуханню радіо словенського Визвольного фронту. Його військовим крилом були словенські партизани, які зберегли свою специфічну організаційну структуру та словенську як командну мову до останніх місяців Другої світової війни, коли в їхньої мови відібрали право бути командною.[7] У березні 1945 року словенські партизанські загони були офіційно об'єднані з Югославською Армією і тим самим вони перестали існувати як окреме формування.

На самому початку сили словенських партизанів були відносно невеликі, погано озброєні і без будь-якої інфраструктури, але в їхніх лавах були ветерани громадянської війни в Іспанії, які мали певний досвід партизанських методів боротьби з ворогом.

Партизанська діяльність у словенських землях спочатку була незалежною від тітовських партизанів на півдні. Восени 1942 року Тіто вперше спробував прибрати до рук словенський рух опору. Злиття словенських партизанів із загонами Тіто відбулося в 1944 році.[8][9]

Громадянська війна

Історія Словенії
Само
Карантанія
Крайна
Крайнинська марка
Словенська марка
Іллірійські провінції
Іллірійське королівство
Крайнинське герцогство
Дравська бановина
Провінція Любляна
Соціалістична Республіка Словенія
Республіка Словенія
Портал «Словенія»

Улітку 1942 року між словенцями спалахнула громадянська війна. Двома протиборчими сторонами були словенські партизани та антикомуністична добровільна міліція, прозвана комуністами «білою гвардією», пізніше реорганізована під нацистським командуванням у Словенське домобранство. В Нижній Крайні і Штирії також існували невеликі підрозділи словенських четників. Громадянська війна здебільшого обмежувалася Провінцією Любляна, де діяло більш ніж 80% словенських антипартизанських підрозділів. У 1943—1945 рр. незначне антикомуністичне ополчення існувало в деяких частинах Словенського Примор'я та у Верхній Крайні, тоді як у решті країни воно практично було відсутнє. До 1945 року загальна чисельність словенських антикомуністичних ополченців досягла 17 500 осіб.[10]

Кінець війни та наслідки

Друга світова війна на словенських землях тривала до середини травня 1945 р. 3 травня було проголошено Національну Державу Словенію як частину Королівства Югославія. 9 травня 1945 р. було оголошено про визволення Любляни — столиці нині незалежної Словенії. Останнім великим боєм у цих краях була Полянська битва, яка відбулася біля Преваля 14 і 15 травня 1945 року, тобто через кілька днів після капітуляції нацистської Німеччини. Сотні етнічних італійців із Венеції-Джулії загинули від рук югославських військовиків і партизанів у карстових провалах («різанина у фойбах»); близько 27 000 італійців з Істрії втекли від комуністичних переслідувань в Італію. Представники етнічної німецької меншини або втекли, або були вигнані зі Словенії.

Відразу після війни близько 12 тис. вояків Словенського домобранства було вбито внаслідок розстрілів на Кочевському Розі, також у перший після війни рік загинули тисячі цивільних осіб антикомуністичних поглядів.[11] Ці масові вбивства замовчувалися і залишалися табуйованою темою в тітовській Югославії до 1975 р.

Кількість жертв

Загальна кількість жертв Другої світової війни у ​​Словенії оцінюється в 97 тисяч осіб. Це число включає близько 14 тис. осіб, які загинули чи померли з інших пов'язаних із війною причин відразу після закінчення війни,[11][12] та крихітну єврейську громаду, майже винищену в ході Голокосту.[13][12] Крім того, невдовзі після кінця війни десятки тисяч словенців покинули свою батьківщину. Більшість із них оселилися в Аргентині, Канаді, Австралії та США.

Згадана сукупна чисельність жертв Другої світової війни в Словенії становила близько 7,2 % довоєнного населення, що перевищує середній показник по Югославії і є серед найвищих у Європі.

Доля італійських воєнних злочинців

Документи, знайдені у британських архівах британським істориком Еффі Педаліу та італійським істориком Давіде Конті,[14] вказують, що у зв'язку з холодною війною зі свідомості цілеспрямовано витіснялися спогади про існування італійських концтаборів та італійські воєнні злочини.[15] Річ у тім, що Югославія, Греція та Ефіопія прохали про екстрадицію 1200 італійських воєнних злочинців, які попри це так ніколи і не побачили нічого подібного на Нюрнберзький трибунал. Екстрадиція не відбулася, оскільки уряди західних союзників убачали в уряді П'єтро Бадольо гарантію антикомуністичної післявоєнної Італії.[15]

Див. також

Примітки

  1. ↑ Gregor Joseph Kranjc (2013).To Walk with the Devil, University of Toronto Press, Scholarly Publishing Division, p. introduction 5
  2. ↑ Bo Slovenija od Hrvaške zahtevala poplačilo vojne škode?. Delo (словенською) . 12 квітня 2011. Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 14 лютого 2013.
  3. ↑ Vincent A. Lapomarda; The Jesuits and the Third Reich; 2nd Edn, Edwin Mellen Press; 2005; pp 232, 233
  4. ↑ James H. Burgwyn (2004). General Roatta's war against the partisans in Yugoslavia: 1942, Journal of Modern Italian Studies, Volume 9, Number 3, pp. 314-329(16)
  5. ↑ Vurnik, Blaž (22 квітня 2016). Kabinet čudes: Ljubljana v žičnem obroču [Кабінет дивацтв: Любляна в кільці з колючого дроту]. Delo.si (словенською) .
  6. ↑ Gow, James; Carmichael, Cathie (2010). Slovenia and the Slovenes: A Small State in the New Europe (вид. Revised and updated). Hurst Publishers Ltd. с. 48. ISBN 978-1-85065-944-0.
  7. ↑ Vukšić, Velimir (July 2003). Tito's partisans 1941–45. Osprey Publishing. с. 21. ISBN 978-1-84176-675-1.{{cite book}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)
  8. ↑ Stewart, James (2006). Linda McQueen (ред.). Slovenia. New Holland Publishers. с. 15. ISBN 978-1-86011-336-9.{{cite book}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)
  9. ↑ Histories of the Individual Yugoslav Nations. The former Yugoslavia's diverse peoples: a reference sourcebook. ABC-Clio, Inc. 2004. с. 167—168.
  10. ↑ Slovenski zgodovinski atlas (Ljubljana: Nova revija, 2011), 186.
  11. ↑ а б Godeša B., Mlakar B., Šorn M., Tominšek Rihtar T. (2002): "Žrtve druge svetovne vojne v Sloveniji". In: Prispevki za novejšo zgodovino, str. 125–130.
  12. ↑ а б Prvi pravi popis - v vojnem in povojnem nasilju je umrlo 6,5 % Slovencev :: Prvi interaktivni multimedijski portal, MMC RTV Slovenija. Rtvslo.si. 13 січня 2011. Процитовано 18 червня 2014.
  13. ↑ Сюди входять і жертви серед каринтійських словенців.
  14. ↑ Conti, Davide (2011). Criminali di guerra Italiani. Odradek Edizioni. Процитовано 14 жовтня 2012.
  15. ↑ а б Effie G. H. Pedaliu (2004) Britain and the 'Hand-over' of Italian War Criminals to Yugoslavia, 1945-48. Journal of Contemporary History. Vol. 39, No. 4, Special Issue: Collective Memory, pp. 503-529 (JStor.org preview)

Посилання