Пі́нщина, або Пинщина[1] — українська етнічна територія на півдні Білорусі, що межує на заході з іншим українським етнічним регіоном — Берестейщиною. Часто Пінщину об'єднують з Берестейщиною в єдиний етнокультурний регіон, хоча між цими двома землями існують деякі відмінності як в історичному, так і в культурному плані. Автохтонне населення Пінщини має назву пінчуків. Історичний і культурний центр краю — місто Пінськ. Пінщина є частиною Полісся.
Офіційної символіки Пінщини не існує. За неофіційний прапор краю можна вважати один з прапорів так званих «ятвягів» — етнокультурного руху, що започаткувався наприкінці 80-х років на Берестейщині та Пінщині. Означений прапор має у своїй основі національний біло-червоно-білий прапор білорусів, обмежений у вжитку на державному рівні в країні владою Олександра Лукашенка. Але замість червоної на цьому прапорі знаходиться синя смуга, що символізує річку Прип'ять, як головну річку краю[2].
Як гербовий символ Берестейщини і Пінщини український геральдист Олександр Желіба наводить модифікований варіант герба Берестя — «у зеленому полі золотий лук зі стрілою, направленою вгору». Важливість цього елементу (лук зі стрілою) полягає в тому, що крім герба Берестя, він зустрічається також на інших міських гербах часів ВКЛ і Речі Посполитої — Пінська, Києва, Полтави, Пирятина, і символізує таким чином спільну історичну єдність цих міст[3].
Адміністративно-державні утворення на теренах Пінщини
Кирило (Терлецький) (бл. 1540/1550, Високе-Почапово[be], Пінське князівство, Велике князівство Литовське — 1607) — український церковний і політичний діяч, один з ініціаторів укладення Берестейської унії 1596-го р. В 60-х роках XVI ст. протопоп православної замкової церкви св. Дмитра у Пінську, у 1575—1585 рр. — Турово-Пінський єпископ. Мав велику підтримку від князя Костянтина-Василя Острозького, що мав земельні володіння на Пінщині. Ставши єпископом, вимагав дотримання прав і привілеїв духовенства, збирав документи з історичного минулого свого єпископства, уклав єпархіальний архів. Значну увагу приділяв зміцненню економічного становища церкви. Сприяв побудові храму св. Духа у Пінську, опікувався убогими. В серпні 1589 р. константинопольський патріарх Єремія II призначив К. Терлецького своїм екзархом в Речі Посполитій — першим з українських єпископів. Похований у родинному маєтку Перковичі[be] поблизу Дорогичина[7].
Небаба Мартин (кінець XVI ст. — 1651) — політик та військовий діяч, козацький полковник часів Хмельниччини, наказний гетьман руського війська у Великому князівстві Литовському. Разом з Матвієм Гладким і Петром Головацьким брав участь у визволенні та обороні Пінська від поляків 1648 р.[9]
Достоєвський Федір Михайлович (1821—1881) — відомий російськийписьменник, класик російської літератури. Прізвище Достоєвські походило від села Достоєве на Пінщині, яке предки письменника отримали у спадок від пінських князів. З XVII ст. Достоєвські жили на Волині та Поділлі, де були греко-католицькими та православними священиками. Дідусь Федора Достоєвського Андрій згадується в історії української літератури як поет, автор акростиха, що опублікований в почаївському «Богогласнику» за 1791 р.[10]
Грушевський Олександр Сергійович (1877—1942) — дослідник історії України, літературознавець, етнограф, журналіст, дійсний член НТШ, член Центральної Ради. Брат Михайла Грушевського. Жертва сталінського терору. Досліджував історію Пінщини від найдавніших часів до XVI ст. Автор ґрунтовної праці «Пинское Полесье. Исторические очерки». Київ, 1901—1903 рр. (перша частина — «Очерк истории Турово-Пинского княжества XI—XIII веков», друга частина — «Туров, Городок и Пинск в составе Великого княжества Литовского. Пинское староство королевы Боны. XIV—XVI вв. Пинские акты XV—XVI вв.»).
Языкъ пѣсенъ, часто отзывающихся глубокою русскою стариною, такъ же, какъ и живой говоръ Пинчуковъ, имѣя величайшее сходство съ малорусскимъ нарѣчіемъ, заключаетъ въ себѣ массу такихъ древнеславянскихъ, церковнославянскихъ и старорусскихъ словъ, какихъ мы не находимъ ни въ малорусскомъ нарѣчіи, ни тѣмъ болѣе въ бѣлорусскомъ; въ фонетикѣ языка и въ грамматикѣ его мы встрѣчаемъ такіе элементы, какихъ не существуетъ въ упомянутыхъ нарѣчіяхъ[11].
Цікаві факти
Твір білоруського письменника ХІХ ст. Вінцента Дуніна-Мартинкевича«Пінська шляхта» вважається класичним та вивчається в білоруській школі. Але згідно з дослідженнями сучасних науковців[12], твір можливо було написано невідомим автором пінською говіркою української мови, а Дунін-Мартинкевич лише переклав його на білоруську, та переробив навіть імена героїв (так, наприклад, Грицько став Гришкою).
Для порівняння: Оригінальний текст пінською говіркою:
М а р и с я (сама, сидя на скамье, прядет припевая).
№ 1
Тяжко жыты мни, дыўчаты,
С мыленким ў разлуце,—
Лает батько, лает маты,
Що сырдэнко ў скуце.
Годы сыдыт над прясныцей,
Я хочу быт молодыцей.
Маты каже: вик молоды,
Ой, ты еще мала!
А вже сама в эты годы
С батьком любовала!
Годы сыдыт над прясныцей,
Я хочу быть молодыцей.
Ой, так! Нэхай ганыт батько, нехай лает маты, а я люблю Грыцька и любити его вик буду. Ой, бэдные ж наши головэньки! Що се за дур напав на батькоў? По пьяну завэлыса дай побылыса с собою за шляхецьтво, а мы с Грыцьком чрез то горуем да унываем. Его батько подаў на мого ў суд жалобу, и сигодня прыидет у околыцю Найяснейшая Корона на слидство.
Переклад Дуніна-Мартинкевича:
М А Р Ы С Я (седзячы на лаўцы, прадзе і прыпявае)
№ 1
Цяжка жыці мне, дзяўчаці,
3 міленькім ў разлуцы, −
Лае бацька, лае маці,
Што сэрцайка ў скуцы.
Годзе сядзець над прасніцай, −
Я хачу быць маладзіцай!
Маці кажа: век малоды,
Ой, ты яшчэ мала!
А сама ўжо ў гэты годы
Бацьку пакахала.
Годзе сядзець над прасніцай, −
Я хачу быць маладзіцай!
Ой, так! Няхай ганіць бацька, няхай лае маці, а я люблю Грышку і любіць яго век буду. Ой, бедныя ж нашы галованькі!.. Што гэта за дур напаў на бацькоў? П’яныя завяліся ды пабіліся з сабою за шляхецтва, а мы з Грышкам праз тое гаруем і ныем. Яго бацька падаў на майго ў суд скаргу, і сягоння прыедзе ў ваколіцу найяснейшая карона на прасоку.
.jpg)
.jpg)
