Пра́ска, утю́г[1], рідше прас[2], діал.залі́зко[3] — елемент побутової техніки для вирівнювання складок і заминів на одязі. Процес вирівнювання складок називають прасуванням. Зазвичай, праскою прасують на прасувальній дошці.
Праска була винайдена дуже давно. У IV столітті до нашої ери в Стародавній Греції були винайдені способи плісировки одягу з полотна за допомогою гарячого металевого прута, що нагадував качалку. Для розгладження одягу в давнину використовувалися злегка оброблені нагріті кругляки. У XVIII—XIX століттях праски являли собою металеві пристрої близької до сучасної форми. Праски нагрівалися на газовій або дровяній печі.
У старовину (аж до середини ХХ ст.) прасування здійснювалося оригінальним способом. Білизна намотувалася на качалку, після чого кілька раз ретельно прокочувалася рублем — довгою дерев'яною колодкою з ребрами на нижній поверхні й руків'ям на кінці. Рубель з характерним стукотом перекочував качалку, його ребра при цьому розминали волокна тканини.
Найпоширенішими були нагрівальні праски — вони ставилися в піч або на вогонь і розігрівалися. Значно дорожчими були спиртові праски — в XIX столітті за них давали невелику отару овець. Ще одна старовинна конструкція прасок — з порожниною всередині праски, куди завантажувалося вугілля (інколи — деревне вугілля). Таку праску розігрівали, вимахуючи нею вправо-вліво. При цьому повітря через отвори у прасці продувало вугілля і останнє розжарювалося.
Прасування було важкою роботою. Підошва праски повинна була бути бездоганно чистою і відполірованою. Праски необхідно було регулярно, але лише злегка змащувати, щоб уникнути корозії і потрапляння іржі на тканину. Бджолиний віск запобігав прилипанню прасок до накрохмаленої тканини. Якщо праски нагрівали в печі, то використовували відразу дві праски — поки одною прасували, другу нагрівали. Постійною турботою була температура: праска повинна була бути досить гаряча, щоб добре прасувати тканину, але не настільки гаряча, щоб її обпалити.
До початку 1880-х років кілька осіб досліджували можливість прасування за допомогою електрики, але Генрі В. Сілі з Нью-Йорка був першим винахідником, який зробив цю ідею працездатною і запатентував її 1882 року, а потім 1883 року разом зі своїм партнером Дайєром запатентував і іншу «електричну праску». Полегшена праска з електронагрівом з'явилася в 1903 року завдяки винахідникові Ерлу Річардсону.
У минулому для нагрівання прасок їх ставили на піч або клали в них розпечене деревне вугілля. Існували також спиртові праски. За старих часів праски переважно виготовляли з чавуну.
З появою електрики
З появою електрики і розвитком техніки, з'явилися електричні праски. Їхній принцип ґрунтується на виділенні теплової енергії при проходженні електричного струму через нагрівальний елемент. Як правило, конструкція праски передбачає розташування нагрівального елемента якнайближче до підошви й наявність ручки з термоізоляційного матеріалу щоб уникнути опіків. У сучасних електричних прасках є невеликий резервуар для води, вода використовується для утворення пари, що дозволяє досягти більшої ефективності прасування. Регулювати кількість пари допомагає клапан пари (голка), яка також зменшує утворення накипу в нагрівальному елементі праски.
Велика колекція прасок (понад 150) зберігається в історико-культурному комплексі «Замок Радомисль» (Україна)[11]. Свої зібрання прасок мають численні краєзнавчі й історичні музеї України, розповідаючи про побут населення кінця ХІХ — ХХ століть.