|
Посткласична історіяВидатні середньовічні твори мистецтва, кожен з яких представляє певну цивілізацію. Зліва направо: Моаї (Полінезія), Мачу-Пікчу (Інки), Маска Пакаля Великого (Цивілізація Мая), Келлська книга (Острівне мистецтво), Собор Паризької Богоматері (Готична архітектура у Франції), Базиліка Сан-Вітале (Візантія), Купол Скелі (Золота доба ісламу), Мечеть Джінгуеребер[en] (Імперія Малі), Гур-Емір (Імперія Тимуридів), Діамантова сутра (Імперський Китай), Натараджа (Династія Чола), та портрет Джаяварман VII в Байон (Кхмерська імперія)
У всесвітній історії посткласична історія відноситься до періоду орієнтовно з 500 до 1500 р.р. н. е., що приблизно відповідає європейському середньовіччю. Цей період характеризується географічним розширенням цивілізацій і розвитком торгівлі між ними[1][2][3][A]. Цей період також називають середньовічною епохою, пост-античною епохою або домодерною епохою. В Азії в результаті поширення ісламу[en] було створено низку халіфатів і започатковано ісламський золотий вік, що призвело до прогресу науки в середньовічному ісламському світі[en] та торгівлі між азійським, африканським і європейським континентами. В Східній Азії повністю була встановлена влада імперського Китаю, який заснував кілька процвітаючих династій, що впливали на Корею, В'єтнам та Японію. У регіоні поширилися такі релігії, як буддизм і неоконфуціанство[5]. Порох був розроблений у Китаї в посткласичну епоху. Монгольська імперія з'єднала Європу та Азію, створивши безпечну торгівлю та стабільність між двома регіонами[6]. Загалом населення світу[en] подвоїлося за цей період з приблизно 210 мільйонів у 500 р.н. е. до 461 мільйона в 1500 р.н. е.[7]. Населення загалом неухильно зростало протягом усього періоду, але зазнало деяких випадкових спадів через деякі події, зокрема чуму Юстиніана, монгольські вторгнення та Чорну смерть[8][9]. ІсторіографіяТермінологія та періодизація Посткласична історія — це періодизація, яку використовують історики, які застосовують всесвітній підхід до історії, зокрема напрямок, розроблений наприкінці XX та на початку XXI століть[3]. За межами світової історії цей термін також іноді використовується, щоб уникнути помилкових упереджень щодо термінів «Середньовіччя», «Середньовічний» та «Темні віки» (див. Медієвалізм[en]), хоча застосування терміна «посткласичний» у глобальному масштабі також є проблематичним, і також може бути євроцентричним[10]. В академічних публікаціях іноді синонімічно використовуються терміни «посткласичний» і «пізня античність» для опису історії Західної Євразії між 250 і 800 р.р. н. е.[11][12]. Посткласичний період приблизно відповідає періоду з 500 р.н. е. до 1450 р.н. е.[1][13][3]. Початкова та кінцева дати можуть відрізнятися залежно від регіону, при цьому період починається в кінці попереднього класичного періоду: династія Хан[en] (закінчується в 220 р.н. е.), Західна Римська імперія (у 476 р.н. е.), імперія Гуптів (у 543 р.н. е.) і Сасанідська імперія (у 651 р.н. е.)[14]. Посткласичний період є одним із п'яти чи шести основних періодів, які використовують світові історики:
Хоча «посткласичний» є синонімом середньовіччя Західної Європи, термін «посткласичний» не обов'язково належить традиційної тристоронньої періодизації західноєвропейської історії на класичну, середню та сучасну. ПідходиІсторичний розділ всесвітньої історії, який розглядає спільні теми, що виникають у багатьох культурах і регіонах, набув значного розвитку з 1980-х років[15]. Однак дослідження всесвітньої історії, як правило, зосереджувалися на ранньомодерній глобалізації (починаючи приблизно з 1500 р.) і подальших подіях, і розглядали посткласичну історію як в основному пов'язану з Афро-Євразією[3]. Історики визнають труднощі створення періодизації та визначення спільних тем, які охоплюють не лише цей регіон, а й, наприклад, Америку, оскільки вони мало контактували з Афро-Євразією до Колумбового обміну[3]. Таким чином, нещодавні дослідження підкреслюють, що «період глобальної історії між 500 і 1500 роками все ще потребує дослідження» і що «історики тільки почали вивчати глобальну історію Середньовіччя»[16][17]. Для багатьох регіонів світу історія добре вивчена. Хоча в дев'ятнадцятому столітті медієвістика в Європі, як правило, зосереджувалася на створенні історії окремих національних держав, більшість досліджень двадцятого століття успішно зосереджувалися на створенні інтегрованої історії середньовічної Європи[18][19][20][16]. Ісламський світ також має багату регіональну історіографію, починаючи з Ібн Халдуна (чотирнадцяте століття), продовжуючи Маршаллом Годжсоном[en] (двадцяте століття) і далі[21]. Відповідно, дослідження мережі комерційних центрів, які дозволяли товарам та ідеям рухатися між Китаєм на сході та атлантичними островами на Заході — що можна назвати архаїчною глобалізацію[en]— є досить просунутими; одним із ключових істориків у цій галузі є Джанет Абу-Лугод[en][16]. Розуміння того, як здійснювалися комунікації в Африці на південь від Сахари чи в Америці, навпаки, набагато більш обмежене[16]. Таким чином, у новітньому підході до написання історії розпочато дослідження можливості написання історії, що охоплює Старий Світ, де людська діяльність була досить взаємопов'язана, і встановлює його зв'язок з іншими культурними сферами, такими як Америка та Океанія. За оцінкою Джеймса Беліча[en], Джона Дарвіна[en], Маргрет Френц і Кріса Вікхема[en],
Багато коментаторів вказали на вивчення історії земного клімату як на корисний підхід до дослідження Всесвітньої історії в середні віки, зазначивши, що певні кліматичні події мали вплив на всі людські популяції[23][24][25][26][27][28]. Світові тенденціїПосткласична епоха містила в собі кілька спільних подій або напрямків. Мала місце експансія та ріст цивілізації на нові географічні території; піднесення та/або поширення трьох основних світових або місіонерських релігій; і період швидкого розширення торгівлі та торгових зв'язків. У той час як схоластичний акцент залишається на Євразії, зростають зусилля, щоб вивчити вплив цих глобальних тенденцій на інші регіони[1]. Описуючи географічні зони, історики виділяють три великі самостійні світові регіони: Афро-Євразію, Америку та Океанію[10][B]. Зростання цивілізації Спочатку було розширення та зростання цивілізації на нових географічних територіях в Азії, Африці, Європі, Мезоамериці та західній частині Південної Америки. Однак, як зазначив світовий історик Пітер Стернс[en], у посткласичний період не було спільних глобальних політичних тенденцій, скоріше це був період слабо організованих держав та інших форм розвитку, але спільних політичних моделей не виникло[3]. В Азії, Китай продовжив свій історичний династичний цикл[en] і набув більш складних форм, покращивши свою бюрократію. Створення ісламських імперій встановило нову владу на Близькому Сході, у Північній Африці та Центральній Азії. На заході Африці були створені королівства Сонхай і Малі. Падіння римської цивілізації не лише створило вакуум влади для Середземномор'я та Європи, але й змусило певні території будувати те, що деякі історики могли б назвати цілком новими цивілізаціями[30]. У Західній Європі застосовувалася зовсім інша політична система (а саме феодалізм), а також інше суспільство (а саме манориалізм[en]). Але в одному випадку Східна Римська імперія, Візантія, зберегла багато рис старого Риму, а також схожість на Грецію та Персію. Київська Русь, а згодом Росія також почали розвиток в Східній Європі. Якщо розлядати ізольовану Америку, в Мезоамериці виникла імперія ацтеків, тоді як в Андському регіоні Південної Америки спочатку була заснована імперія варі[en], а пізніше імперія інків[31]. В Океанії предки сучасних полінезійців заснували сільськи громади до 6 століття, відбувалось поступове ускладнення громад. У XIII столітті були засновані складні держави, найбільш помітною була імперія Туї Тонга, яка збирала данину з багатьох ланцюгів островів у великому регіоні[32]. Поширення універсальних релігій Релігія, яка передбачала можливість того, що всі люди можуть бути включені в універсальний порядок, виникла вже в першому тисячолітті до нашої ери; такою релігією був буддизм. У наступному тисячолітті до буддизму приєдналися дві інші великі, універсалізаційні, місіонерські релігії; обидві розвинулися з іудаїзму: християнство та іслам. До кінця періоду ці три релігії були широко поширеними й часто політично домінуючими в Старому Світі[33].
За межами Євразії релігія або інші поклоніння надприродному також використовувались для зміцнення структур влади, артикуляції поглядів на світ і створення основоположних міфів для суспільства. Прикладом цьому є мезоамериканські космологічні наративи[10]. Торгівля і комунікація Зрештою, комунікація і торгівля в Афро-Євразії швидко розвивалися. Шовковий шлях продовжував поширювати культури та ідеї через торгівлю. Комунікація поширилась по Європі, Азії та Африці. Торговельні зв'язки були створені між Західною Європою, Візантією, ранньою Руссю, ісламськими імперіями та далекосхідними цивілізаціями[38]. В Африці використання верблюдів раніше дозволило розпочати нову і зрештою велику транссахарську торгівлю, яка з'єднала Західну Африку на південь від Сахари з Євразією. Ісламські імперії перейняли багато грецьких, римських та індійських досягнень і поширили їх через ісламську сферу впливу, дозволивши цим розробкам досягти Європи[en], Північної і Західної Африки та Центральної Азії. Ісламська морська торгівля допомогла з'єднати ці території, в тому числі в Індійському океані та Середземномор'ї, замінивши Візантію в останньому регіоні. Християнські хрестові походи на Близький Схід (а також на мусульманську Іспанію та Сицилію) принесли ісламську науку, технології та товари до Західної Європи[en][35]. Піонером західної торгівлі у Східній Азії був Марко Поло. Важливо те, що Китай почав впливати на такі регіони, як Японія[34], Корея та В'єтнам через торгівлю та завоювання. Зрештою, зростання Монгольської імперії в Центральній Азії започаткувало безпечну торгівлю, яка дозволила поширювати товари, культури, ідеї та хвороби між Азією, Європою та Африкою. В Америці була свої торгові зв'язки, але тут торгівля була обмежена асортиментом і розмахом. Мережа мая поширювалася по Мезоамериці, але не мала прямих зв'язків зі складними суспільствами Південної та Північної Америки, і ці зони залишалися відокремленими одна від одної[39]. В Океанії деякі ланцюги островів Полінезії вели торгівлю один з одним[40]. Наприклад, за допомогою каное з виносними кочетами між Гаваями та Таїті протягом століть підтримувався зв'язок на велику відстань довжиною понад 2300 миль до його розриву та роз'єднання[41]. Тим часом у Меланезії є докази обміну між материковою частиною Папуа-Нова Гвінея та островами Тробріана біля її узбережжя, швидше за все, на обсидіан. Населення рухалося на захід до 1200 року, після чого мережа розпалася на значно менші економіки[42]. КліматІснують докази того, що у посткласичні часи багато регіонів світу зазнали схожого впливу глобальних кліматичних умов; однак прямий вплив температури й опадів різнився залежно від регіону. За даними Міжурядової групи експертів зі зміни клімату, зміни не відбулися відразу. Проте загалом дослідження показали, що температура була відносно вищою в 11 столітті, але холоднішою на початку 17 століття. Ступінь кліматичних змін, які відбулися в усіх регіонах світу, невідомий, як і те, чи всі ці зміни були частиною глобальної тенденції[43]. Кліматичні тенденції здавалися більш помітними в Північній, ніж у Південній півкулі.  Існують більш короткі кліматичні періоди, якими в цілому можна пояснити кліматичні тенденції великого масштабу в посткласичний період. До них належать кліматичний песимум раннього Середньовіччя, середньовічний кліматичний оптимум і малий льодовиковий період. Екстремальні погодні явища 536—537 років, ймовірно, були спричинені виверженням кальдери озера Ілопанго[en] в Сальвадорі. Сульфат, що викидався в повітря, спричинив глобальне похолодання, міграції та неврожаї в усьому світі, можливо, посиливши і без того прохолодний період[44]. Записи показують, що середня температура у світі залишалася нижчою принаймні століття після цього. Середньовічний теплий період з 950 по 1250 р.р. відбувався переважно в Північній півкулі, спричинивши тепліше літо в багатьох регіонах; більш високі температури згодом були досягнуті лише через глобальне потепління 20-21 століть. Існує гіпотеза, що високі температури дозволили скандинавам колонізувати Гренландію завдяки вільним від льоду водам. За межами Європи є докази потепління, включаючи високі температури в Китаї та великі північноамериканські посухи, які негативно вплинули на численні культури[45]. Після 1250 року льодовики почали розширюватися в Гренландії, впливаючи на її термогалінну циркуляцію та охолоджуючи всю Північну Атлантику. У 14 столітті вегетаційний період в Європі став ненадійним; тим часом у Китаї вирощування апельсинів переміщалось на південь через низькі температури. Особливо в Європі малий льодовиковий період мав великі культурні наслідки[46]. Він зберігався до промислової революції, довго після посткласичного періоду[47]. Причини його незрозумілі: можливі пояснення включають сонячні плями, орбітальні цикли Землі, вулканічну активність, циркуляцію океану та штучна депопуляція[48]. ХронологіяЦей графік дає базовий огляд держав, культур і подій, які відбулися приблизно між 200 і 1500 роками. Розділи розбиті за політико-географічним розташуванням[49][50]. 
Євразійські тенденціїУ цьому розділі пояснюються події та тенденції, які вплинули на географічний простір Євразії. Цивілізації в цій області відрізнялися одна від одної, але все ж мали спільний досвід і певні шаблони розвитку[51][52][53].
Феодалізм.jpg) У контексті глобальної історії термін феодалізм використовувався для опису будь-якого сільськогосподарського суспільства, де центральна влада втрачала силу, а замість неї правила войовнича аристократія. Для феодальних суспільств характерна опора на особисті стосунки з військовою елітою, а не на бюрократію з професійною постійною армією, що має державну підтримку[54]. Таким чином, термін феодалізм використовувався для опису багатьох територій Євразії, включаючи середньовічну Європу, ісламську систему ікта, індійський феодалізм і Хейанську Японію[55]. Деякі світові історики узагальнюють, що суспільства можна назвати феодальними, якщо влада була роздробленою, з набором зобов'язань між васалом і лордом. Після VIII століття феодалізм став більш поширеним у Європі. Навіть Візантія, яка успадкувала правління Римської імперії, вирішила передати свої військові зобов'язання до феми, щоб збільшити кількість солдатів і кораблів, доступних для військової служби під час кризи[56]. Існувала подібність між європейським феодалізмом та ісламським ікта, оскільки обидва представляли земельні класи кінних воїнів, титули яких надавалися монархом або султаном[57]. Через ці подібності було звичним зберігати соціальні структури в період релігійних потрясінь; наприклад, після того, як ісламський Делійський султанат завоював значні частини Індії, він запровадив вищі податки, але залишив місцеві феодальні структури без змін[58]. Хоча більша частина Євразії прийняла феодалізм і подібні системи в цю епоху, Китай використовував централізовану бюрократію протягом більшої частини посткласичного періоду, особливо після 1000 року[59]. Головним фактором, який відрізняв Китай від інших регіонів, було те, що місцеві лідери не бажали пов'язувати себе з поточним місцем розташування; натомість вони, як правило, демонстрували прагнення об'єднати країну в часи відсутності єдності[60]. Окрім широкого узагальнення, корисність терміна «феодалізм» є предметом полеміки між сучасними істориками, оскільки повсякденні функції феодалізму іноді сильно відрізнялися між регіонами світу[54]. Порівняння між феодальною Європою та посткласичною Японією були особливо суперечливими. Протягом XX століття історики часто порівнювали середньовічну Європу з посткласичною Японією[61]. Зовсім недавно було зауважено, що приблизно до 1400 року в Японії був баланс децентралізованої військової сили з більш централізованими формами імперської (урядової) та монастирської (релігійної) влади. Лише в період Сенґоку відбулася повна децентралізація влади, в якій домінували приватні військові лідери[62]. Тим не менш, інші історики категорично відкидають термін феодалізм, ставлячи під сумнів його здатність коректно описувати суспільства як у середньовічній Європі, так і за її межами[63]. Монгольська імперія Монгольська імперія, яка існувала протягом 13-14 століть, була найбільшою суцільною сухопутною імперією в історії[64]. Виникнувши в степах Центральної Азії, Монгольська імперія з часом простягалася від Центральної Європи до Японського моря, простягаючись на північ до Сибіру, на схід і південь до Індостанського субконтиненту, Індокитаю та Іранського плато, а також на захід аж до Леванту та Аравії[65]. Монгольська імперія виникла в результаті об'єднання кочових племен на батьківщині Монголії під керівництвом Чингісхана, який був проголошений правителем усіх монголів у 1206 році. Імперія швидко зростала під його правлінням, а потім і під правлінням його нащадків, які посилали армії вторгнення в усіх напрямках[66][67][68][69][70][71]. Величезна трансконтинентальна імперія з'єднала схід із заходом завдяки встановленому Pax Mongolica[en], що дозволяло поширювати торгівлю, технології, товари та ідеології та обмінюватися ними по всій Євразії[72][73]. Імперія почала розпадатися через війни за правонаступництво, оскільки онуки Чингісхана сперечалися, чи слідувати царственній лінії від його сина та початкового спадкоємця Уґедея чи одного з його синів, таких як Толуя, Чаґатая чи Джучі. Після смерті Мунке-хана конкуруючі ради курултая одночасно обрали різних наступників, братів Ариг-буга та Хубілая, які потім не лише воювали один з одним у громадянській війні толуїдів[en], але й мали справу з викликами нащадків інших синів Чингізів[74]. Хубілай вдалося захопити владу, але почалася громадянська війна, оскільки Хубілай безуспішно намагався відновити контроль над сім'ями Чаґатаїдів[en] і Угедейдів[75].  Битва при Айн-Джалуті в 1260 році стала найвищою точкою монгольських завоювань і була першим випадком, коли наступ монголів був відбитий у прямому бою на полі бою[75]. Хоча монголи здійснили ще багато вторгнень у Левант, ненадовго захопивши його та здійснивши набіги аж до Гази, після вирішальної перемоги в битві при Ваді аль-Казандар у 1299 році, вони відступили через різні геополітичні фактори. На момент смерті Хубілая в 1294 році Монгольська імперія розпалася на чотири окремі ханства або імперії, кожна з яких переслідувала свої власні інтереси та цілі: ханство Золотої Орди на північному заході; Чагатайський улус на заході; Ілханат на південному заході; і династії Юань, що знаходилась в районі сучасного Пекіна[76]. У 1304 році три західні ханства ненадовго прийняли номінальний сюзеренітет династії Юань[77][78], але пізніше він був повалений китайською династією Мін у 1368 році[79]. Правителі Чингісидів повернулися на територію Монголію і продовжили правління династії Північна Юань[79]. Усі початкові монгольські ханства розпалися до 1500 року, але менші держави-спадкоємці залишалися незалежними до 1700-х років. Нащадки Чаґатая створили імперію Великих Моголів, яка правила більшою частиною Індії на початку раннього нового періоду[79]. Завоювання та взаємодія Монгольської імперії із західною Євразією є однією з найбільш всебічно досліджених галузей для істориків, які прагнуть дати визначення глобалізованому Середньовіччю[17]. Шовковий шлях Шовковий шлях був євразійським торговим шляхом, який відігравав велику роль у глобальній комунікації та взаємодії. Він стимулював культурний обмін; заохочував вивчення нових мов; призвів до торгівлі багатьма товарами, такими як шовк, золото та прянощі; а також поширював релігію та хвороби[80]. Деякі історики, такі як Андре Гундер Франк, Вільям Харді Макніл[en], Джеррі Г. Бентлі[en] та Маршалл Ходжсон[en], навіть стверджують, що афро-євразійський світ був слабо об'єднаний культурно, і що Шовковий шлях був фундаментальним для цього об'єднання[80]. Цей головний торговельний шлях почався з династії Хань у Китаї, з'єднуючи його з Римською імперією та будь-якими регіонами між ними або поблизу. У цей час Центральна Азія експортувала коней, вовну та нефрит до Китаю для виробництва шовку; римляни також здійснювали обмін на китайські товари, пропонуючи натомість вино[81]. Шовковий шлях часто занепадав і знову відновлювався в торгівлі від залізного віку до посткласичної ери. Після одного з таких занепадів він був знову відкритий у Центральній Азії генералом династії Хань Пан Чао протягом 1 століття[82]. Шовковий шлях також був головним фактором поширення релігії в Афро-Євразії. Мусульманське вчення з Аравії та Персії досягло Східної Азії. Буддизм поширився з Індії, Китаю, Середньої Азії. Одним із значних подій у поширенні буддизму було створення школи Гандхара в стародавніх містах Таксіла та Пешвар, за деякими твердженнями, в середині 1 століття[82]. Шовковий шлях був також вразливим до зміни політичної ситуації. Зростання ісламу змінло Шовковий шлях, оскільки мусульманські правителі зазвичай закривали Шовковий шлях до християнського світу[en] до такої міри, що Європа була відрізана від Азії на століття. Зокрема, політичні події, які вплинули на Шовковий шлях, включали появу турків, політичні рухи Сасанідської та Візантійської імперій та піднесення арабів, серед іншого[83].  Шовковий шлях знову процвітав у 13 столітті під час правління Монгольської імперії, яка завдяки завоюванням принесла стабільність у Центральну Азію, яку можна порівняти з Pax Romana[84]. Мусульманський історик стверджував, що Центральна Азія була мирною та безпечною для подорожей.
Таким чином, торгівля та зв'язок між Європою, Східною Азією, Південною Азією та Близькому Сходу вимагали небагато зусиль. Процвітали ремісниче виробництво, мистецтво та наука, а заможні купці насолоджувалися космополітичними містами. Відомі мандрівники, зокрема Ібн Батута, Раббан Бар Саума та Марко Поло, вільно подорожували Північною Африкою та Євразією; ті, хто залишив звіти про свій досвід, надихнули майбутніх шукачів пригод[85]. Окрім комерційних подорожей, паломництво поширювалося по всій Афро-Євразії, за словами світового історика Р. І. Мура[en], «якщо якась окрема установа „створила“ євразійське Середньовіччя, то це було паломництво»[53][86]. Проте після 15 століття Шовковий шлях зник з переліку звичайно використовуваних шляхів[84]. Це стало насамперед результатом зростання морських перевезень, започаткованих європейцями, що зробило можливими торгівлю товарами за рахунок використання морських шляхів навколо південного краю Африки та в Індійському океані[84]. Маршрут був уразливим для поширення чуми. Чума Юстиніана виникла у Східній Африці та призвела до великого спалаху у Європі в 542 році, спричинивши смерть чверті населення Середземномор'я. Торгівля між Європою, Африкою та Азією вздовж маршруту була принаймні частково відповідальною за поширення чуми[87]. Вісім століть потому торгівля Шовковим шляхом зіграла свою роль у поширенні сумнозвісної Чорної смерті. Хвороба, яку розповсюджували щури, переносилася торговими кораблями, що пливли через Середземне море та принесли чуму на Сицилію, спричинивши епідемію в 1347 році[88]. Чума і хворобиУ євразійському світі хвороби були невід'ємною частиною повсякденного життя. Зокрема, в Європі протягом цього періоду кожне десятиліття спостерігалися незначні спалахи захворювань. Використовуючи як сухопутні, так і морські шляхи, руйнівні пандемії могли поширитися далеко за межі свого початкового осередку[89]. Відстеження походження масової бубонної чуми та її потенційного поширення між Східною та Західною Євразією було академічно суперечливим[90]. Окрім бубонної чуми, інші хвороби, включаючи віспу, також поширювалися культурними регіонами[91]. Перша чумаПерша пандемія чуми[en], спричинена чумною паличкою, почалася з чуми Юстиніана у 541—549 роках. Найбільш імовірним джерелом чуми були гори Тянь-Шаню в Киргизстані[92]. Але походження епідемії 541—549 років залишається невизначеним: деякі історики розглядають Східну Африку як можливе географічне походження[93]. Не існує записів про те, щоб захворювання з характеристиками чумної палички спалахнуло в Китаї до його появи в Пелусії, Єгипет. Чума поширилася в Європі та Західній Азії, також з можливим поширенням у Східній Азії[C]. Сформовані міські цивілізації масово ставали знелюдненими; економіка та соціальна структура існуючих імперій були серйозно дестабілізовані[95]. Сільські суспільства, хоч і стикалися з жахливою кількістю смертей, зазнали менших соціально-економічних наслідків[96]. Крім того, не було знайдено жодних доказів існування бубонної чуми в Індії до 1600 року[95]. Тим не менше, ймовірно, що травма від хвороби (та інших природних катаклізмів) була основною причиною глибоких релігійних і політичних змін в Євразії. Різні органи влади реагували на спалахи захворювань стратегіями, які, на їхню думку, найкраще захистили б їхню владу. Католицька церква у Франції говорила про чудеса зцілення; Конфуціанські бюрократи стверджували, що раптова смерть китайських імператорів означала втрату династією небесного мандату, перекладаючи провину з себе. Серйозна втрата робочої сили у Візантії та Сасанидській імперії сприяла раннім мусульманським завоюванням регіону[94]. У довгостроковій перспективі сухопутна торгівля в Євразії зменшилася, оскільки прибережна торгівля в Індійському океані почастішала. Приблизно до 750 року спалахи чуми Юстиніана повторювались, після чого економіка багатьох країн відновилася[97]. Друга пандемія чуми до 1500 року Через шість століть з'явився родич (але не прямий нащадок) чумної палички, який вразить Євразію: Чорна Смерть. Перший випадок другої пандемії чуми[en] стався між 1347 і 1351 роками. Вона вбила від 25 % до 50 % населення[98]. Традиційно багато істориків вважали, що Чорна смерть почалася в Китаї, а потім поширилася на захід через вторгнення монголів, які випадково несли з собою заражених бліх і щурів[90]. Хоча конкретних історичних підтверджень цієї теорії немає, чума вважається ендеміком степу[99]. Наразі існує велика історіографія наслідків Чорної смерті в Європі та ісламському світі, але за межами Західної Євразії прямих доказів присутності Чорної смерті бракує[98][100]. Бюлетень історії медицини досліджував потенційний зв'язок відомих епідемій XIV століття в Азії з чумою. Одним із прикладів є плато Декан, де значна частина армії Делійського султанату раптово померла від хвороби в 1334 році. Оскільки це було за 15 років до Чорної смерті в Європі і симптоми детально не описані, малоймовірно, що це був випадок бубонної чуми. Тим часом династія Юань (Китай) постраждала від великих епідемій у середині 14-го століття, включаючи 90 % смертності в провінції Хебей[90]. Як і у випадку з подією в Декані, збережені звіти не описують симптомів; тому історикам залишається лише здогадуватися[90]. Можливо, ці спалахи були не чорною смертю, а якоюсь іншою хворобою, вже поширеною в Східній Азії на той час, такою як тиф, віспа чи дизентерія[90][101]. Порівняно з реакцією Заходу на Чорну смерть, китайські записи, в яких згадуються епідемії, є відносно небагатослівними, що вказує на те, що епідемії були звичайним явищем. Історики вважають гіпотезу китайського походження чуми, що поширюється на захід, малоймовірною, враховуючи роздробленість Монгольської імперії та 5000-мильну подорож між внутрішнім Китаєм і Кримом через малонаселену Центральну Азію[90]. Повторні спалахи чуми продовжували впливати на населення навіть у ранній новий період. У Західній Європі катастрофічна втрата людей спричинила тривалі зміни. У Західній Європі почала зростати наймана праця, дедалі більше уваги приділяли працезберігаючим машинам і механізмам. Рабство, яке майже зникло в середньовічній Європі, повернулося і стало однією з причин перших португальських досліджень після 1400 року. Прийняття арабських цифр могло бути частково спричинене чумою[102]. Важливо те, що багато економік стали спеціалізованими, виробляючи лише певні товари, шукаючи експансії в інших місцях для екзотичних ресурсів і рабської праці. Хоча зазвичай найбільше обговорюється західноєвропейська експансія внаслідок Чорної смерті, ісламські країни, включаючи Османську імперію, також брали участь у наземній експансії та використовували власну работоргівлю[103].
Наука Термін посткласична наука часто використовується в академічних колах і на курсах коледжів для поєднання вивчення європейської науки в середні віки[en] та середньовічної ісламської науки[en] через їхню взаємодію одна з одною[104]. Однак наукові знання також поширювалися на захід завдяки торгівлі та війнам зі Східної Євразії, зокрема з Китаю арабами. Ісламський світ також позичив медичні знання з Південної Азії[en][105]. У західному світі та в ісламських сферах велика увага приділялася збереженню раціоналістичної грецької традиції таких діячів, як Аристотель. У контексті науки в ісламі виникають питання щодо того, чи ісламські вчені просто зберегли досягнення класичної давнини чи спиралися на попередні грецькі досягнення[106][107]. Незважаючи на це, класична європейська наука повернулась до християнських королівств завдяки досвіду хрестових походів[108]. В результаті перської торгівлі в Китаї та битви на річці Талас китайські інновації увійшли в ісламський інтелектуальний світ[109]. До них належать досягнення в астрономії та виробництві паперу[en][110][111]. Виробництво паперу поширилося в ісламському світі аж до ісламської Іспанії, перш ніж виробництво паперу було набуто для Європи Реконкістою[112]. Існує дискусія стосовно передачі пороху щодо того, чи монголи завезли китайську порохову зброю до Європи, чи порохова зброя була винайдена в Європі незалежно[113][114]. У Монгольській імперії інформація з різних культур була зібрана разом для великих проектів: наприклад, у 1303 році монгольська династія Юань об'єднала китайську та ісламську картографії, щоб створити карту, яка, ймовірно, включала всю Євразію, включаючи Західну Європу. Ця «карта Євразії» зараз втрачена, але вона вплинула на китайські та корейські географічні знання через століття.[101] Очевидно, що в межах Євразії передача інформації між світовими культурами справді відбувалася, зазвичай через переклади письмових документів[51]. Література та мистецтво У Євразії існувало чотири основні цивілізаційні групи, які мали письменні культури та створювали літературу та мистецтво, включаючи Європу, Близький Схід, Південну Азію та Східну Азію. Південно-Східну Азію можна розглядати п'ятою категорією, але на неї сильно вплинули письменні культури Південної та Східної Азії. Усі чотири культури посткласичного періоду використовували поезію, драму та прозу. Протягом усього періоду і до XIX століття поезія була домінуючою формою літературного вираження. На Близькому Сході, у Південній Азії, Європі та Китаї великі поетичні твори часто використовували образну мову. Приклади включають санскритську Шакунталу, арабську Тисячу й одну ніч, староанглійський Беовульф і твори китайця Ду Фу та перса Румі. В Японії проза процвітала більше, ніж в інших географічних регіонах. «Повість про Гендзі» вважається першим у світі реалістичним романом, написаним у 9 столітті[115]. У музичному плані більшість регіонів світу використовували лише одноголосні мелодії на відміну від гармонії. Середньовічна Європа була єдиним винятком із цього правила, розвиваючи гармонічну музику в 14-15 століттях, коли музична культура переходила від духовної музики (призначеної для церкви) до світської[116]. Музика Південної Азії та Середнього Сходу була схожа одна на одну використанням мікротону. Східноазійська музика мала певну схожість із європейською музикою, використовуючи дванадцять тонів і гами, але відрізнялася кількістю використаних гам — 5 для першої та сім для другої[117]. Історія за регіонами Старого СвітуАфрика.jpg) У посткласичну епоху Африка зазнала як культурного, так і політичного впливу спричиненого введення ісламу та арабських імперій[118]. Найбільше це було справедливо для півночі, в регіоні Судану та на східному узбережжі. Однак це перетворення не було повним і рівномірним у різних областях, і класи нижчого рівня майже не змінили своїх вірувань[119]. До міграції та завоювання мусульманами Африки на більшій частині континенту домінували різноманітні суспільства різного розміру та складності. Ними керували королі або ради старійшин, які різними способами контролювали своїх виборців. Більшість цих народів сповідували духовні, анімістичні релігії. Африка була культурно розділена між Африкою Сахари (яка складалася з Північної Африки та пустелі Сахара) та Африкою на південь від Сахари (усе, що знаходиться на південь від Сахари). Африка на південь від Сахари поділялася на Судан, який охоплював усе на північ від Центральної Африки, включаючи Західну Африку. Територія на південь від Судану була переважно зайнята народами банту, які розмовляли мовою банту. Починаючи з 1100 року християнська Європа[en] та ісламський світ стали залежними від Африки щодо золота[120]. Приблизно після 650 року урбанізація вперше поширилася за межі стародавніх королівств Аксум і Нубія. За релігією африканські цивілізації можна розділити на три категорії:
Африка на південь від Сахари була частиною двох великих окремих торговельних мереж, транссахарської торгівлі, яка сполучала торгівлю між Західною та Північною Африкою. Завдяки величезним прибуткам від торгівлі виникли корінні африканські ісламські імперії, включно з Ганою, Малі та Сонгаєм[122]. У 14 столітті Манса Муса, король Малі, міг бути найбагатшою людиною свого часу[123]. У Малі місто Тімбукту було міжнародним науковим центром, добре відомим в усьому ісламському світі, зокрема завдяки університету Санкоре. Східна Африка була частиною торговельної мережі Індійського океану[en], яка включала як ісламські міста на узбережжі Східної Африки, як-от Момбаса, під владою арабів, так і традиційні міста, такі як Велике Зімбабве, які експортували золото, мідь і слонову кістку на ринки Близького Сходу, Південної Азії, і Південно-східної Азії[120]. Європа У Європі західна цивілізація відродилася після падіння Західної Римської імперії в період, який зараз відомий як раннє середньовіччя (500—1000 рр.). Під час раннього середньовіччя продовжувалися тенденції, започатковані у Пізній Античності: депопуляція, деурбанізація та посилення варварського вторгнення[124]. З 7 по 11 століття загрозою для християнських королівств були араби, мадяри та вікінгі, які вбивали тисячі людей протягом століть[125]. Проте рейдери також створили нові торгові мережі[126]. У Західній Європі франкський король Карл Великий спробував розпочати підйом культури та науки в Каролінгському Відродженні[127]. У 800 році Карл Великий заснував Священну Римську імперію, намагаючись відродити класичний Рим[128]. Правління Карла Великого було спробою розпочати розвиток освіченості та грамотності в епоху, відому як Каролінгське Відродження[129]. У Східній Європі Східна Римська імперія вижила в формі, яка зараз називається Візантійською імперією, створивши Кодекс Юстиніана, який надихнув правові структури сучасних європейських держав[130]. Під наглядом православних імператорів у 9-10 століттях Візантійська східна православна церква навернула до християнства Перше Болгарське царство та Київську Русь, культурних і політичних предків сучасних Болгарії та Північної Македонії, з одного боку, та Росії та України, з іншого[131][132]. Візантія процвітала як провідний центр влади та торгівлі у своєму регіоні в епоху Македонського Відродження[en], доки її не затьмарили італійські міста-держави[en] та ісламська Османська імперія наприкінці Середньовіччя[133][134].  Пізніше у цей період створення феодальної системи дозволило мати більший рівень військової та сільськогосподарської організації. У північній і західній Європі відбувалася стійка урбанізація[57]. Пізніший розвиток був відзначений манориалізмом[en] і феодалізмом і переріс у процвітаюче Середньовіччя[57]. Після 1000 р. християнські королівства, які виникли після розпаду Риму, різко змінили свій культурний і суспільний характер[126]. Під час розквіту Середньовіччя (бл. 1000—1300 р.р.) християнське мистецтво та архітектура процвітали, були розпочаті хрестові походи, щоб відвоювати Святу Землю з-під контролю мусульман[135]. Вплив народжуючихся національних держави був пом'якшений ідеалом міжнародного християнства[en] та присутністю Римо-католицької Церкви в усіх західних королівствах[136]. Кодекси лицарства та придворної любові встановлювали правила належної поведінки, тоді як філософи-схоласти намагалися примирити віру та розум[108]. Епоха феодалізму буде різко змінена катаклізмом Чорної смерті та її наслідками[137]. Цей час стане основною причиною виникнення епохи Відродження. На рубежі 16-го століття європейська або західна цивілізація перейде в епоху Великих географічних відкриттів[138]. Термін «Середньовіччя» вперше з'явився латинською мовою в 15 столітті і відображає погляд, що цей період був відхиленням від шляху класичного навчання, до якого (відповідно до цього погляду) вдалось повернутися у ученості Відродження[139]. Західна АзіяАравійський півострів і навколишні регіони Середнього та Близького Сходу зазнали драматичних змін протягом посткласичної ери, спричинених переважно поширенням ісламу та створенням Аравійських імперій[140].  У 5 столітті Близький Схід був розділений на імперії та сфери їхнього впливу; двома найвидатнішими були Перська Сасанідська імперія з центром на території сучасного Ірану та Візантійська імперія в Анатолії (сучасна Туреччина). Візантійці та сасаніди постійно воювали один з одним, що є відображенням суперництва між Римською імперією та Перською імперією, яке спостерігалося протягом попередніх п'ятисот років[141]. Боротьба послабила обидві держави, залишивши сцену відкритою для нової влади[142]. Тим часом кочові бедуїнські племена, які панували в Аравійській пустелі, пережили період міжплемінних війн за обмежені ресурси та знайомство з авраамічними релігіями або монотеїзмом[143]. У той час як Візантійсько-Римська та Сасанідська Перська імперії були ослаблені візантійсько-сасанідською війною 602—628 р.р., на Близькому Сході під керівництвом Мухаммада в Медині[en] зросла нова сила у формі ісламу. У серії швидких мусульманських завоювань армія Рашидуна[en], очолювана халіфами та досвідченими воєначальниками, такими як Халід ібн аль-Валід, прокотилася більшою частиною Близького Сходу, захопивши більше половини території Візантії під час арабо-візантійських війн і повністю поглинувши Персію під час мусульманського завоювання Персії[144]. Тим часом кочові бедуїнські племена, які домінували в Аравійській пустелі, пережили період міжплемінних війн за обмежені ресурси та знайомство з авраамічними релігіями або монотеїзмом[145]. Арабські халіфати Середньовіччя першими об'єднають увесь Близький Схід як окремий регіон і створять домінуючу етнічну ідентичність, яка зберігається й сьогодні. Ці халіфати включали халіфат Рашидун, халіфат Омеядів, халіфат Аббасидів, а пізніше засновану на тюрках імперію Сельджуків[146].  Започаткування Мухаммадом ісламу, задало поштовх культурі Близького Сходу до ісламського Золотого віку, надихнувши досягнення в архітектурі, відродження старих досягнень у науці та техніці та формування особливого способу життя.[147] Мусульмани зберегли та поширили грецькі досягнення в медицині, алгебрі[en], геометрії, астрономії, анатомії[en] та етиці, які згодом повернуться до Західної Європи[148]. Домінування арабів раптово припинилося в середині 11 століття з приходом турків-сельджуків, які мігрували на південь із тюркських територій у Центральній Азії. Вони завоювали Персію, Ірак (захопивши Багдад у 1055 р.), Сирію, Палестину та Хіджаз[149]. За цим слідувала низка християнських вторгнень з Західної Європи. Роздробленість Близького Сходу дозволила об'єднаним європейським силам, головним чином з Англії, Франції та новоствореної Священної Римської імперії, увійти в регіон[150]. У 1099 році лицарі Першого хрестового походу захопили Єрусалим і заснували Єрусалимське королівство, яке проіснувало до 1187 року, коли Салах ед Дін повернув місто. Менші володіння хрестоносців проіснували до 1291 року[151]. На початку 13 століття нова хвиля загарбників, війська Монгольської імперії, прокотилася регіоном, розграбувавши Багдад під час облоги Багдада (1258) і просунувшись на південь аж до кордону Єгипту під час того, що стало відомо як монгольські завоювання[152]. Зрештою монголи відступили в 1335 році, але хаос, який виник по всій імперії, скинув турків-сельджуків. У 1401 році регіон ще більше постраждав від тюрко-монголів[en] Тимура та його лютих набігів. На той час також виникла інша група турків, османи[en][153]. Південна АзіяІснують труднощі із застосуванням слова «середньовічний» або «посткласичний» до історії Південної Азії. Цей розділ відповідає визначенню історика Стейна Бертона, яке описує період з 8 століття до 16 століття, більш-менш дотримуючись того самого періоду післякласичного періоду та європейського середньовіччя[154]. .jpg) До 13-го століття на Індійському субконтиненті існувало не менше 20-40 різних держав, які містили різноманітні культури, мови, системи писемності та релігії[155]. На початку цього періоду буддизм переважав на всій території з підтримкою установ віри недовговічною імперією Пала на Індо-Гангській рівнині. Одним із таких закладів був буддистський університет Наланда, розташований на території сучасного Біхарі, Індія; цей науковий центр вивів розділену Південну Азію на світову інтелектуальну арену. Іншим досягненням став винахід гри Чатуранґа, яка пізніше була експортована до Європи і стала шахами[156]. У Південній Індії індуїстське[en] королівство Чола набуло популярності завдяки заморській імперії, яка контролювала частини сучасної Шрі-Ланки, Малайзії та Індонезії[en], наглядаючи за територіями, і прискоривши поширення індуїзму в історичній культурі цих місць[157]. У цей період сусідні території, такі як Афганістан, Тибет, Південно-східна Азія[en], перебували під впливом Південної Азії[en][158]. Починаючи з 1206 року серія тюрко-ісламських вторгнень із сучасного Афганістану та Ірану завоювала величезні частини Північної Індії, заснувавши Делійський султанат, який панував до 16 століття[58]. Буддизм занепав[en] у Південній Азії, зникнувши в багатьох областях, але індуїзм вижив і зміцнився в областях, завойованих мусульманами[en] . На крайньому Півдні Віджаянагарська імперія не була завойована жодною мусульманською державою в цей період. На рубежі 16-го століття виникла нова ісламська імперія — Великих Моголів а також створення португальцями європейських торгових постів[159]. Південно-східна Азія Починаючи з VIII століття Південно-східна Азія отримувала вигоду від торгівлі між Південною та Східною Азією, численні королівства виникли в регіоні завдяки потоку багатства, що проходив через Малаккську протоку. Хоча Південно-східна Азія мала численні зовнішні впливи, Індія[en], особливо Східна Індія, була найбільшим іноземним джерелом натхнення для регіону. Північний В'єтнам, як виняток, був культурно ближчим до Китаю протягом століть завдяки завоюванням. З часів правління з третього століття до нашої ери Північний В'єтнам продовжував бути підкореним китайськими державами, хоча він безперестанно чинив опір час від часу. Було три періоди китайського панування[en], які охоплювали близько 1100 років. В'єтнамці отримали довготривалу незалежність у 10 столітті, коли Китай був розділений на Tĩnh Hải quân[en] і наступника Đại Việt. Тим не менш, навіть будучи незалежною державою, відбулася певна вимушена китаїзація. Південний В'єтнам управлявся стародавнім індуїстським королівством Чампа, але був анексований в'єтнамцями[en] в 15 столітті[160]. Поширення індуїзму, буддизму та морської торгівлі між Китаєм і Південною Азією створили основу перших великих імперій Південно-східної Азії; включаючи Кхмерську імперію в Камбоджі та Шрі Віджая в Індонезії. Під час розквіту Кхмерської імперії в 12 столітті місто Ангкор-Тхом було одним з найбільших у досучасному світі завдяки своєму водному господарству. Король Джаяварман II побудував понад сотню лікарень по всьому своєму королівству[161]. Неподалік виникло Паганьске царство в сучасній Бірмі, яка використовувала слонів як військові сили[162]. Будівництво буддистської пагоди Швезігон[en] і її толерантність до віруючих старих політеїстичних богів допомогли буддизму Тхеравади стати домінуючим у регіоні[162]. В Індонезії Шривіджайська імперія з 7 по 14 століття була таласократією, яка зосереджувалася на морських містах-державах і торгівлі. Контролюючи життєво важливі місця Зондської та Малаккської проток, вона стала багатою завдяки торгівлі на території від Японії до Аравії.  Золото, слонова кістка та кераміка були основними товарами, що подорожували через портові міста. Імперія також сприяла будівництву таких чудес, як храмовий комплекс Боробудур. У цей час індонезійські моряки перетнули Індійський океан; докази свідчать про те, що вони могли колонізувати Мадагаскар[163]. Індійська культура поширилася на Філіппіни[en], ймовірно, через індонезійську торгівлю, що призвело до першого задокументованого використання писемності на архіпелазі та індіанізованих королівствах[en][164]. З часом зміни економічних і політичних умов в інших місцях і війни послабили традиційні імперії Південно-східної Азії. Хоча монгольські вторгнення безпосередньо не анексували Південно-східну Азію, спустошення під час війни проклало шлях для появи нових націй. У 14 столітті Кхмерська імперія була викорінена внаслідок постійних років війни, втративши функціональність та інженерні знання своєї передової системи управління водними ресурсами[165]. Шрі Віджая був захоплений Маджапахітом[166]. Прибули ісламські місіонери та торговці, що зрештою призвело до ісламізації в Індонезії[167][D]. Східна Азія Період 500—1500 р.р. в історії Східної Азії та Китаю зокрема був запропонований як можлива класифікація історії регіону в контексті глобальної посткласичної історії[169]. Дискусії в Асоціації азійських досліджень Колумбійського університету постулювали, що подібності між Китаєм та іншими регіонами Євразії в посткласичні часи часто не приймалися до уваги[170][E]. Зазвичай англомовна історіографія Японії постулює, що її «середньовічний період» почався аж у 1185 році[171][F]. У цей період східні світові імперії продовжували розширюватися завдяки торгівлі, міграції та завоюванням сусідніх територій. Японія та Корея пройшли процес добровільної китаїзації, іншими словами, отримали відбиток китайських культурних і політичних ідей[172][173][174]. Корея та Японія піддалися китаїзації, тому що їхній панівний клас був значною мірою вражений китайською бюрократією[175]. Основним впливом Китаю на ці країни було поширення конфуціанства, поширення буддизму та встановлення централізованого управління. По всій Східній Азії буддизм був найбільш помітним у монастирях і місцевих навчальних закладах, а конфуціанство залишалося ідеологією соціальної єдності та державної влади[1][176]. За часів династій Суй, Тан і Сун (581—1279), Китай залишався найбільшою економікою світу та найбільш технологічно розвинутим суспільством[177][178]. Було вдосконалено такі винаходи, такі як порох, ксилографічний друк і магнітний компас. Китай відрізнявся від інших регіонів того часу, оскільки імперські уряди демонстрували зосереджену центральну владу замість феодалізму[179]. .jpg) Під час династій Тан і Сун Китай виявляв великий інтерес до зовнішньої політики[en]. З 7-го по 10-й Тан Китай був зосереджений на підтримці Шовкового шляху, оскільки продаж його товарів на захід був центральним для економіки нації[175][180]. Деякий час Китай успішно захищав свої кордони, інтегрувавши своїх кочових сусідів — стародавніх тюрків у свою цивілізацію[181]. Династія Тан поширилася в Центральну Азію та отримувала данину з таких віддалених країн, таких як Східний Іран[175]. Експансія на Захід завершилася війнами з Аббасидським халіфатом і смертоносним повстанням Лушань[en], яке спричинило мільйони смертей, але точна кількість невідома[182]. Після краху династії Тан і подальших громадянських воєн настав другий етап інтересу Китаю до зовнішніх відносин. На відміну від Тан, Сун спеціалізувався на закордонній торгівлі та мирним шляхом створив морську мережу, а населення Китаю сконцентрувалося на півдні[183]. Китайські торгові кораблі досягли Індонезії, Індії та Аравії. Економіка Південно-Східної Азії процвітала завдяки торгівлі з Китаєм династії Сун[184]. З пріоритетом країни на торгівлі та економічному зростанні економіка Сун Китаю почала використовувати машини для виробництва товарів і вугілля як джерело енергії[185]. Успіхи Сун в XI/XII століттях вважається ранньою промисловою революцією[en][186].  Економічний прогрес відбувся за рахунок війська, і Сун стала відкритою для вторгнень з півночі. Китай розділився, коли північні землі Сун були завойовані чжурчженями[187]. До 1200 року існувало п'ять китайських королівств, які простягалися від сучасного Туркестану до Японського моря, включаючи Західний Ляо, Західний Ся, Цзінь, Південну Сун і Далі[188]. Через те, що ці держави конкурували одна з одною, усі вони були анексовані Монгольською імперією до 1279 року[189]. Після сімдесяти років завоювання монголи проголосили династію Юань а також анексували Корею; їм не вдалося завоювати Японію[190]. Монгольські завойовники також зробили Китай доступним для європейських мандрівників[en], таких як Марко Поло[191]. Монгольська ера була короткою через чуму та голод[192]. Після революції 1368 року наступна династія Мін започаткувала період процвітання та коротких закордонних експедицій, перш ніж ізолювати себе від глобальних процесів на століття[193]. Тим не менш, Корея та Японія продовжували підтримувати відносини з Китаєм та іншими азійськими країнами. У 15 столітті Седжон Великий з Кореї зміцнив ідентичність своєї країни, створивши систему письма хангиль, щоб замінити використання китайських ієрогліфів[194]. Тим часом Японія потрапила під військове правління Камакури, а пізніше сьогунату Асікага, де домінували воїни-самураї[195]. Американський континентМожна вважати, що посткласична ера Америки проходила в інший проміжок часу, ніж в Африці та Європі. Оскільки розвиток мезоамериканської та андської цивілізацій значно відрізнявся від розвитку цивілізації Старого Світу, і тому що швидкість розвитку також суттєво відрізнялась, посткласична ера в традиційному розумінні настає лише ближче до кінця середньовіччя в Західній Європі. Таким чином, в цій статті буде обговорюватися Вудлендський період[en] і класичний етап[en] американського континенту, який мав місце приблизно з 400 по 1400 р.р.[196]. Щодо технічної посткласичної стадії розвитку Америки, яка відбулася напередодні контакту з Європою, див. посткласичний етап[en].
Північна АмерикаКонтинент не мав єдиної системи торгівлі чи зв'язку. Досягнення в сільському господарстві поширювалися на північ із Месоамерики опосередковано через торгівлю. Однак основні культурні області все ще розвивалися незалежно одна від одної. Скандинавський контакт і полярні регіони Хоча регулярних контактів між Америкою та Старим Світом було мало, скандинавські вікінги досліджували та навіть колонізували Гренландію та Канаду ще в 1000 році. Жодне з цих поселень не пережило середньовічних часів. За межами Скандинавії відомості про відкриття Америки трактувалися як віддалений острів або Північний полюс[197]. Скандинавці, які прибули з Гренландії, заселили Гренландію приблизно з 980 по 1450 р.р.[198]. Скандинавці з'явились в південній Гренландії до того, як у 13 столітті туди прибули інуїти Туле. Ступінь взаємодії між скандинавцями і туле незрозуміла[198]. Гренландія була цінною для скандинавів завдяки торгівлі слоновою кісткою, отриманою з бивнів моржів. Малий льодовиковий період негативно вплинув на колонії, і вони зникли[198]. Гренландія буде втрачена для європейців до датської колонізації у 18 столітті[199]. Скандинавці також дослідили та колонізували території далі на південь Ньюфаундленду, Канада в Л'Анс-о-Медоуз, який скандинави називали Вінландом. Колонія проіснувала щонайбільше двадцять років і не призвела до передачі хвороб або технологій корінним народам Канади. Для скандинавів Вінланд був відомий великою кількістю виноградних лоз для виготовлення чудового вина. Однією з причин занепаду колонії було постійні сутички з корінним племенем Беотук, яке скандинави називали Скрелінги. Існує ймовірність того, що після перших експедицій скандинави продовжували відвідувати сучасну Канаду. Збережені записи середньовічної Ісландії свідчать про нерегулярні подорожі до землі під назвою Маркленд, скоріш за все, узбережжя Лабрадору, Канада, аж до 1347 року, ймовірно, для збору деревини для вирубаної Гренландії[200]. Північні райони На півночі Північної Америки багато мисливців-збирачів і сільськогосподарських товариств процвітали в різноманітному регіоні. Індіанські племена дуже відрізнялися за характеристиками; деякі, включно з будівельниками курганів та оазіамериканськими культурами, були складними вождівствами[201]. Інші нації, які населяли штати сучасної півночі Сполучених Штатів і Канади, були менш складними і не так швидко слідували технологічним змінам. Приблизно близько 500 року під час Вудлендського періоду[en] корінні американці почали переходити на лук і стріли зі списів для полювання та війни[202]. Проте технічний прогрес був нерівномірним. У 12 столітті кукурудза стала основною культурою на сході Сполучених Штатів[en]. Кукурудза й надалі залишатиметься основною культурою корінних жителів східних Сполучених Штатів і Канади аж до колумбового обміну.  У східній частині Сполучених Штатів річки були засобами торгівлі та зв'язку. Кахокія, розташована на території сучасного американського штату Іллінойс, була одним із найважливіших міст у культурі Міссісіпі[201]. Археологія місцевості навколо Монкс-Маунда, показує, що населення експоненціально зросло після 1000 року, оскільки воно виготовляло важливі знаряддя для сільського господарства та створювали культурні пам'ятки[203]. Приблизно в 1350 році Кахокія була покинута, імовірно, занепад міста був спричинений екологічними факторами[204]. У той же час Анасазі побудували скупчення будівель у каньйоні Чако, розташованому в штаті Нью-Мехіко. В окремих будинках одночасно могло проживати більше 600 мешканців. Каньйон Чако був єдиним доколумбовим місцем у Сполучених Штатах, де будували дороги з твердим покриттям[205]. Кераміка вказує на суспільство, яке ставало все більш складним, вперше в континентальній частині Сполучених Штатів були одомашнені індики. Близько 1150 року споруди каньйону Чако були покинуті, ймовірно, через сильну посуху[206][207][208]. На південному заході Сполучених Штатів існували й інші комплекси Анасазі, як-от палац Кліфф, розташований у національному парку Меса-Верде. Після досягнення кульмінації коренні складні суспільства в Сполучених Штатах занепали і повністю не відновилися до прибуття європейських дослідників[207][G]. Месоамерика На початку світового посткласичного періоду місто Теотіуакан перебувало в зеніті, в ньому проживало понад 125 000 людей, у 500 році нашої ери воно було шостим за величиною містом у світі на той час[210]. Жителі міста побудували піраміду Сонця, третю за величиною піраміду світу, призначену для спостереження за астрономічними подіями. Раптово в 6-му і 7-му століттях місто несподівано занепало, можливо, в результаті серйозної екологічної шкоди, спричиненої екстремальними погодними явищами 535—536 років. Існують докази того, що значні частини міста були спалені, можливо, під час внутрішнього повстання[211][H]. Спадщина міста надихне всі майбутні цивілізації в регіоні[214]. У той же період часу існувала класична епоха цивілізації мая, сконцентрована в десятках міст-держав на Юкатані та сучасній Гватемалі[215]. Найзначнішим із цих міст був Чичен-Іца, який часто жорстко змагався зі своїми сусідами за домінуючий економічний вплив у регіоні. Подібним чином, інші міста мая, такі як Тікаль і Калакмул, також ініціювали серію повномасштабних конфліктів у цьому районі за владу та престиж, кульмінацією яких стали тікальсько-калакмульські війни[en] у 6 столітті[216]. У мая була вища каста жерців, які добре розбиралися в астрономії, математиці та письмі. Мая розробили концепцію нуля та 365-денний календар, ймовірно, раніше, ніж в суспільствах Старого Світу[217]. Після 900 року багато міст мая раптово занепали в період посухи.  Імперія Тольтеків[en] виникла з культури Тольтеків, яких запам'ятали як мудрих і доброзичливих лідерів. Один священик-король на ім'я Се Акатл Топільцін виступав проти людських жертвоприношень[218]. Після його смерті в 947 році спалахнули міжусобиці релігійного характеру між прихильниками і противниками вчення Топільцина[218]. Однак сучасні історики скептично ставляться до масштабів і впливу толтеків і вважають, що значна частина інформації, відомої про толтеків, була створена пізнішими ацтеками як натхненний міф[219]. У 1300-х роках невелика група жорстоких релігійних радикалів під назвою ацтеки почала невеликі набіги по всій території[220]. Згодом вони почали заявляти про зв'язки з цивілізацією тольтеків і наполягали, що вони є законними наступниками[221]. Вони почали зростати чисельно і завойовувати великі території. Фундаментальним для їх завоювання було використання політичного терору в тому сенсі, що ацтекські вожді та жерці наказували приносити в жертву підкоренних[en] людей як засіб примусу та з метою зробити їх покірними[220]. Більша частина Мезоамериканського регіону зрештою підпаде до Імперії Ацтеків[220]. На півострові Юкатан більшість народу мая продовжували бути незалежними від ацтеків, але їх традиційна цивілізація занепала[222]. Розвиток ацтеків розширив культивацію, застосовуючи використання чинамп, зрошення та терасне землеробство; важливі культури включали кукурудзу, солодку картоплю та авокадо[220]. У 1430 році місто Теночтітлан об'єдналося з іншими могутніми містами, що розмовляли мовою науатль — Тескоко і Тлакопан, щоб створити імперію ацтеків, також відому як Потрійний союз[222]. Хоча імперію ацтеків називають імперією, вона функціонувала як система збору данини з Теночтітланом у центрі. На рубежі 16-го століття «квіткові війни» між ацтеками та ворогуючими державами, такими як Тлашкала, тривали понад п'ятдесят років[223]. Південна АмерикаПівденноамериканська цивілізація була зосереджена в регіоні Анд, де вже існували складні культури з 2500 р. до нашої ери. На схід від Андського регіону суспільства, як правило, були напівкочовими. Відкриття в басейні річки Амазонки вказують на те, що в цьому регіоні, ймовірно, до контакту мешкало п'ять мільйонів людей, і тут існували складні суспільства[224]. По всьому континенту численні землеробські народи від Колумбії до Аргентини неухильно просувалися через численні етапи розвитку з 500 р.н. е. до європейського контакту[225]. Андський регіон.jpg) У стародавні часи в Андському регіоні розвивалися цивілізації, незалежні від зовнішніх впливів, включаючи цивілізації Мезоамерики[226]. Протягом пост-класичної епохи цикл цивілізацій тривав до контакту з Іспанією. В цілому андські суспільства не мали грошової одиниці, писемності та міцної тяглової худоби, якими користувалися цивілізації старого світу. Натомість жителі Анд розробили інші методи сприяння своєму зростанню, включаючи використання системи кіпу для передачі повідомлень, використання лам для перевезення менших вантажів та економіку, засновану на взаємності[en][220]. Суспільства часто базувалися на суворій соціальній ієрархії та економічному перерозподілі від правлячого класу[220]. У першій половині пост-класичного періоду в Андському регіоні домінували дві майже однаково потужні держави. На півночі Перу була імперія Варі[en], а на півдні Перу та Болівії була імперія Тіуанако, обидві держави були правонаступницями попередньої культури Моче. Хоча сутність їхніх стосунків невідома, вважається, що вони були в стані холодної війні одна з одною, конкуруючи, але уникаючи прямого конфлікту з метою уникнення взаємного гарантованого знищення. Без активної війни країни процвітали, і близько 700 року місто Тіуанако налічувало 1,4 мільйона мешканців[227]. Після VIII століття обидві держави занепали через зміни умов навколишнього середовища, заклавши основу для розвитку інків та інших дрібних королівств як окремих культур століттями пізніше[228]. У 15 столітті з'явилась імперія інків, анексувавши всі інші нації в цьому регіоні. На чолі зі своїм королем-богом сонця Сапою Інкою вони повільно завоювали територію сучасного Перу та побудували своє суспільство в культурному регіоні Анд. Інки розмовляли мовами кечуа. Скориставшись давніми досягненнями, залишеними попередніми андськими суспільствами, інки змогли створити найдосконалішу систему торговельних шляхів Південної Америки, відому як система доріг інків, яка дозволила збільшити взаємозв'язок між завойованими провінціями[229]. Інки, як відомо, використовували рахівниці для математичних обчислень. Імперія інків відома деякими своїми дивовижними спорудами, такими як Мачу-Пікчу в регіоні Куско[230]. Імперія швидко розширилася на північ до Еквадору, на південь до центральної частини Чилі. На північ від імперії інків залишалася незалежна конфедерація Тайрона і Муіска[en], яка займалася землеробством і металургією золота[231][232]. Карибський регіон_MET_DP295635.jpg) Маючи значну кількість островів, Карибський басейн був ареною постійних морських міграцій на каное з кам'яного віку[en], а його перші мешканці досягли цієї території приблизно за 5000 років до нашої ери[233]. Після тисячоліть постійної міграції народи Карибського регіону вступили в посткласичний період із помітним розвитком численних постійних поселень і більш складних соціальних організацій, які були результатом удосконалення техніки землеробства, а також значного зростання селищ, які стали великими церемоніальними та комерційними центрами, очолюваними різними касиками. Торгівельні товари, такі як мушлі, бавовна, золото, кольорове каміння та рідкісне пір'я, здебільшого експортувалися з острова на острів, від Малих до Великих Антильських островів[234]. Приблизно в 650 та 800 роках нашої ери відбулися нові міграційні хвилі з Карибського узбережжя сучасної Венесуели, і кілька людей почали процес серйозних культурних, соціально-політичних і ритуальних реформ, що призвело до формування перших вождів і появи соціальної ієрархії[235]. Цей період також можна описати вигнанням стародавніх саладоїдних народів з головних островів Карибського моря та їх подальшою заміною новоприбулим народом таїно, який запекло змагався з іншими аравакомовними групами за орні землі та військовополонених. Незважаючи на обмаль доказів, деякі вчені все ще стверджують, що Таїно міг мати незначний вплив цивілізації мая, оскільки певні звичаї, такі як практика батей (гра)[en], ймовірно, були успадковані від оригінальної мезоамериканської гри в м'яч, яка також мала релігійний характер[236]. Коли Христофор Колумб висадився на Багамах у 1492 році, він і його команда спочатку підтримували мирні контакти з місцевим народом таїно, але незабаром після цього таїно були поневолені іспанськими колонізаторами, що призвело до раннього модерного періоду. ОкеаніяКарти із зображенням Океанії
Відокремлений від подій в Афро-Євразії та Америці, регіон Великої Океанії продовжував розвиватися незалежно від зовнішнього світу. В Австралії суспільство австралійських аборигенів мало змінилося протягом посткласичного періоду з моменту їх прибуття на цю територію з Африки близько 50 000 років до нашої ери.  Єдиним доказом зовнішнього контакту були зустрічі з рибалками індонезійського[en] походження[I][237]. Полінезійські та мікронезійські народи, які походять з Тайваню та Південно-Східної Азії, почали свою міграцію до Тихого океану з 3000 до 1500 років до нашої ери[238]. Після 4-го століття народи Мікронезії та Полінезії почали досліджувати південну частину Тихого океану і пізніше побудували міста в раніше незаселених районах, включаючи Муа, Нан-Мадол та інші[J][239]. Близько 1200 року н. е. імперія Туї Тонга, яка поширювала свій вплив далеко й широко на південно-тихоокеанські острови, описувалась науковцями як морське вождівство, яке використовувало торговельні мережі, щоб централізувати владу навколо столиці короля. Полінезійці на каное з балансірами[en] відкрили[en] та колонізували деякі з останніх незаселених островів Землі[238]. Гаваї, Нова Зеландія та острів Пасхи[en] були одними з останніх місць, до яких поселенці відкривали незаймані землі. Усна традиція стверджувала, що мореплавець Уі-те-Рангіора виявив айсберги в Південному океані[240]. Досліджуючи та розселяючись, полінезійські поселенці не йшли навмання, а використовували свої знання про напрямки вітру та водні течії, щоб досягти місця призначення[241].  На заселених островах деякі полінезійські групи стали відрізнятися одна від одної, яскравим прикладом є маорі Нової Зеландії. Інші острівні системи підтримували контакт одна з одною, наприклад Гаваї та Острови Товариства. Екологічно полінезійцям було важко підтримувати себе в обмеженому середовищі. Деякі поселення з часом спричинили масове вимирання деяких місцевих видів рослин і тварин через полювання на такі види, як моа та завезення полінезійських щурів[238]. Поселенці острова Пасхи брали участь у повному екологічному знищенні свого оточуючого середовища, а їхня популяція згодом скоротилася, можливо, через будівництво статуй острова Пасхи[242][243][244][245][K]. Інші колонізаційні групи пристосувалися до екології певних островів, таких як Моріорі з островів Чатем. Європейці під час своїх подорожей відвідали багато тихоокеанських островів у 16 і 17 століттях, але більшість районів Океанії були колонізовані лише після подорожей[en] британського дослідника Джеймса Кука в 1780-х роках[247]. Кінець періоду Коли посткласична епоха наближалася до завершення в 15 столітті, багато імперій, заснованих протягом цього періоду, занепадали[248]. Невдовзі Візантійська імперія буде затьмарена в Середземномор'ї як ісламськими, так і християнськими суперниками, включаючи Венецію та Геную, а також турками-османами[en][249]. Під час Четвертого хрестового походу візантійці стикалися з неодноразовими нападами з боку східних і західних держав і далі занепадали до захоплення Константинополя турками-османами[en] в 1453 році[248]. Найбільші зміни відбулися в торгівлі та технології. Глобальне значення падіння Візантії полягало в перериві сухопутних шляхів між Азією та Європою[250]. Традиційне домінування кочівництва в Євразії пішло на спад, і Pax Mongolica[en], який дозволяв взаємодію між різними цивілізаціями, більше не був доступним. Західна та Південна Азія були завойовані пороховими імперіями, які успішно використовували досягнення військової техніки, але закрили Шовковий шлях[L].  Європейці, зокрема Португальське королівство та різноманітні італійські дослідники, мали намір замінити наземні подорожі морськими[252]. Спочатку європейські дослідники просто шукали нові шляхи для досягнення відомих місць призначення[252]. Португальський дослідник Васко де Гама здійснив подорож до Індії морем у 1498 році, обігнувши Африку навколо мису Доброї Надії[253]. Індія та узбережжя Африки вже були відомі європейцям, але до того часу ніхто не намагався здійснити велику торгову місію[253]. Завдяки прогресу навігації Португалія створить глобальну колоніальну імперію, починаючи із завоювання Малакки в сучасній Малайзії з 1511 року[254]. Інші дослідники, такі як спонсорований Іспанією італієць Христофор Колумб, мали намір брати участь у торгівлі, подорожуючи незнайомими маршрутами на захід від Європи. Наступне відкриття європейцями Америки в 1492 році призвело до колумбівого обміну та першої у світі всеокеанської глобалізації[255]. Іспанський дослідник Фердинанд Магеллан здійснив першу відому навколоземну подорож у 1521 році[256]. Перенесення товарів і хвороб через океани було безпрецедентним у створенні більш сполученого світу[257]. З розвитком навігації та торгівлі почалася сучасна історія[255]. Пояснювальні примітки
ПриміткиЦитати
Джерела
Подальше читання
Посилання
|
.jpg)
_1.jpg)
Portal di Ensiklopedia Dunia
