|
Позов про визнання рішень недійснимиУ законодавстві Європейського Союзу позов про визнання рішень недійсними (позов про анулювання; англ. Actions for annulment) є засобом правового захисту відповідно до права Європейського Союзу, передбаченим статтею 263 Договору про функціонування Європейського Союзу. За допомогою цього позову, позивач може вимагати скасування правочину будь-якої інституції Європейського Союзу. Цей позов належить до категорії перевірки законности вторинного права Європейського Союзу. Такий засіб правового захисту існує в інших правових системах, наприклад у Франції[en].[1] УмовиПозов про анулювання вторинного нормативно-правового акту права Союзу підлягає певним умовам прийнятности. Ці умови стосуються терміну вжиття заходів, актів, які можна оскаржити, та статусу позивача. СтрокиПозов про анулювання необхідно подати протягом двох місяців. Цей період починається з чотирнадцятого дня після публікації нормативно-правого акту в Офіційному віснику Європейського Союзу для рішень і рамкових рішень, повідомлення про нього позивачу, або, за відсутности цього, дня, коли останній дізнався про нього. Цей термін завжди збільшується на 10 днів. (Статті 50 і 51 Регламенту Суду Справедливости від 25 вересня 2012 р.). Ця умова строку, передбачена частиною 6 статті 263 ДФЄС, є публічною. Однак форс-мажорні обставини і відсутність акту через серйозність незаконности, що його зачіпає, скасовують строки для вжиття заходів. Позовні діїЗгідно зі статтею 263(1) ДФЄС, акти, які можуть бути предметом позову про анулювання на підставі незаконности:
Таким чином, позов про анулювання на підставі незаконности спрямований проти всіх актів, прийнятих інституціями, органами чи агентствами Союзу, за умови, що ці акти самі по собі спричиняють юридичні наслідки, а не, наприклад, є просто декларативними або програмними. Це підтверджено рішенням Суду Європейського Союзу від 31 березня 1971 року в справі Комісія проти Ради: позов про анулювання повинен бути відкритим проти всіх положень, прийнятих інституціями, незалежно від їх характеру чи форми, якщо останні породжують юридичні наслідки. На відміну від французького адміністративного права, бездіяльність інституцій, органів чи агентств Союзу не має наслідком прийняття неявного рішення.[2] Тому воно не може бути предметом позову про скасування, а лише позову про бездіяльність. ПозивачВідкриття позову про анулювання через незаконність обмежено певними заявниками відповідно до їхньої дієздатности та інтересу до дії, що залежить від характеру оскаржуваного акту та їх зв’язку з цим актом. Інституційні позивачіДеякі інституційні позивасі є привілейованими (відповідно до статті 263, параграф 2 ДФЄС, це держави-члени, Європейський парламент, Рада та Комісія): вони звільнені від доведення своєї зацікавлености. Інші інституційні заявники є напівпривілейованими (відповідно до статті 263, параграф 3, це Європейський суд авдиторів, Європейський центральний банк і Комітет регіонів): вони повинні довести свою зацікавленість у діях, продемонструвавши, що їх звернення прагне захистити їхні відповідні прерогативи. Індивідуальні позивачіЗгідно зі статтею 263(4) ДФЄС інші фізичні чи юридичні особи повинні довести свою правоздатність і свою зацікавленість у порушенні справи, продемонструвавши, що їхні дії спрямовані:
У першому випадку (акти, адресовані заявнику), продемонструвати зацікавленість у виконанні обов’язків буде, як правило, легко, а прийнятність – майже певною. У наступних двох випадках демонстрація інтересу до виконання обов’язків часто буде делікатною і тісно залежатиме від запропонованих засобів доказування та складної судової практики. Таким чином, рішення Суду Справедливости у справі Плауманна від 15 липня 1963 р.[3] (відоме як рішення у справі Мандаринів), яке з цього приводу дало початок послідовному прецедентному праву Суду ЄС зазначає:
Через п’ятдесят років у рішенні СЄС у справі інуїтів від 3 жовтня 2013 року в тому ж сенсі (пункт 72) нагадується:[4]
Можливість визначення з більшою чи меншою точністю кількости чи навіть ідентифікаційних даних юридичних осіб, до яких застосовується захід, не означає, що ці організації повинні розглядатися як особи, яких стосується цей захід, оскільки таке застосування здійснюється в силу об’єктивної юридичної чи фактичної ситуації, визначеної заходом, про який йдеться (рішення у справі Telefonica проти Комісії, C-274/12, пункт 47).[5] Той факт, що позивач брав участь у процедурі, яка призвела до включення даних до директиви, не виділяє його окремо (рішення у справі Industrias Químicas del Vallés C-244/16, параграф 90).[6] Стосовно необхідності «включати» імплементаційні заходи, СЄС у своєму рішенні від 13 березня 2018 року (параграф 72)[6]:
ЗасобиПозов про анулювання спрямований на анулювання акту вторинного права Союзу, який суперечить вищому стандарту (Угоди Союзу чи загальні принципи права Союзу, у виняткових випадках певні норми міжнародного права, зокрема ті, що випливають із Європейської конвенції з прав людини). Протиріччя оскаржуваного акту стверджується або за допомогою зовнішньої законности, або за допомогою внутрішньої законности. Ці підстави визначені пунктом 2 статті 263 ДФЄС, який надає Суду юрисдикцію виносити рішення щодо позовів:
Засоби зовнішньої законностиЗасоби зовнішньої законности (або засоби форми) належать до публічного порядку. Таким чином, вони можуть бути порушені суддею ex officio та використані сторонами в будь-який час. Це, по суті, некомпетентність (rationae temporis, loci або materiae) і порушення основних процедурних вимог, передбачених Договорами та вторинним законодавством Союзу. Засоби внутрішньої законностиЗасоби внутрішньої законности (або матеріально-правові засоби) бувають двох типів. Це може включати порушення договору або будь-якої норми права, що стосується його застосування, і в цьому випадку ця норма означає всі норми Союзу, які є вищими за оскаржуваний акт. Це також може бути зловживання владою, яке дуже рідко підтверджується Судом Європейського Союзу. СудСуд Справедливости обмежив сферу свого перегляду по суті, щоб гарантувати автономію інституцій в економічних питаннях. Судді Союзу перевіряють суттєву точність фактів, але лише засуджують явну помилку в судженні, яка псує їхню юридичну кваліфікацію. Скасування акту має силу res judicata: інституції, які нехтують рішенням про скасування, притягуються до позову за бездіяльність або навіть позову про відповідальність. Анулювання акту Союзу має зворотню силу (зазвичай акт вважається таким, що ніколи не існував, і його частини повинні бути відновлені до початкового стану): однак Суд ЄС може, на підставі статті 264 ДФЄС, пом’якшити цей ефект або навіть обмежити це анулювання в майбутньому, щоб зберегти набуті права, поважати юридичну визначеність і забезпечити юридичну наступність, зокрема, коли наслідки такого відновлення будуть надмірними. Зв'язок з іншими правовими шляхами та збереження доступу до суддіЗагальний принцип ст. 263, яка не викладена як така в Договорі про функціонування Європейського Союзу (ДФЄС) або в прецедентному праві СЄС, але може бути виведений з неї, полягає в тому, що держави-члени та інституції Європейського Союзу можуть позиватися на всі дії Союзу, у той час як окремі особи можуть позиватися тільки на ті дії, європейські правила, що стосуються чітко визначеного сектору економіки), не маючи можливости позиватися на загальні акти, що стосуються всіх громадян Союзу без різниці (як правило, директиви, які стосуються основних питань принципу чи права). Зрештою, йдеться про те, щоб уникнути збільшення кількости індивідуальних позовів на акти Союзу, які могли б засмітити СЄС та загалом серйозно ускладнити функціонування інституцій Союзу. Вторинний механізм, який дозволяє зберегти доступ до судді як фундаментальне право, проте, передбачений договорами та згадується у вельми пізнавальному рішенні СЄС в справі інуїтів від 3 жовтня 2013 р., пункти 92 та наступні:[7]
Таким чином, позивач, визнаний неприйнятним згідно зі статтею 263, може оскаржити акт або шляхом виключення незаконности в судах Союзу (стаття 277), або шляхом преюдиційного запиту до національних судів (стаття 267). Таким чином, механізм, що гарантує доступ до суду для позивачів, які бажають оскаржити акт Союзу, схематично виглядає наступним чином: :
Крім того, позивач, який хоче оскаржити не акт Союзу, а відмову Союзу прийняти акт, має інший засіб правового захисту: позов про бездіяльність (регулюється ст. 265 ДФЄС). Подібним чином позивач, який бажає оскаржити відмову держави-члена прийняти акт, що підпадає під дію права Союзу, повинен подати позов до іншої держави-члена або Комісії, яка потім може подати позов про невиконання зобов’язань (ст. 258–260 ДФЄС). У всіх випадках, незалежно від того, чи оскаржується дія чи бездіяльність Союзу, позивач, який бажає отримати компенсацію за шкоду, яку ймовірно можна віднести до такої дії чи бездіяльности, повинен подати, одночасно чи послідовно, позов про деліктну або позадоговірну відповідальність (ст. 340 ДФЄС). Див. також
Примітки
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||
.svg){kind=small}
Portal di Ensiklopedia Dunia
