Караванська Ніна Антонівна

Ніна Караванська
Ніна та Святослав Караванські, 1980 рік
Ім'я при народженніНіна Антонівна Строката
Народилася31 січня 1926(1926-01-31)
Одеса, Українська СРР, СРСР
Померла2 серпня 1998(1998-08-02) (72 роки)
Дентон, Техас, США
ГромадянствоСРСР СРСР (1926—1975);
США США
Діяльністьмікробіолог, імунологиня, біолог
Відома завдякиДисидентка
Alma materОдеський медичний інститут
У шлюбі зСвятослав Караванський
Нагороди
Орден «За мужність» І ступеня
Орден «За мужність» І ступеня
(посмертно)

Ні́на Анто́нівна Карава́нська (до шлюбу Строка́та; 31 січня 1926, Одеса — 2 серпня 1998, Дентон) — українська дисидентка, радянська мікробіологиня та імунологиня. Учасниця дисидентського руху в СРСР, співзасновниця Української Гельсінської групи й одна з провідних правозахисниць Одеси в радянський період. Авторка близько 23-х наукових праць у галузі клінічної мікробіології та імунології. Володіла українською, англійською, німецькою, польською та румунською мовами. Дружина Святослава Караванського.

Життєпис

Перші роки

Ніна Строката народилася 31 січня 1926 року[1] (за іншими даними 1925 року) в місті Одеса Української РСР. Після отримання середньої освіти вступила до Одеського медичного інституту (нині — Одеський національний медичний університет), який закінчила 1947 року.

По закінченню інституту Ніна Строката працювала молодшою науковою співробітницею, асистенткою кафедри епідеміології, а потім асистенткою кафедри мікробіології інституту. Далі за розподілом два роки працювала на посаді заступниці головного лікаря районної лікарні в Татарбунарах та ще стільки ж — завідувачкою сільської лікарської дільниці[2]. У 1951—1952 роках працювала в Одеському медичному інституті.[3]

1961 року познайомилася з діячем ОУН Святославом Караванським, що тільки-но повернувся на батьківщину після 16-річного ув'язнення, приїхавши в Одесу після амністії. Згодом одружилася з ним. Через рік повернулася в Одесу, продовжила працювати асистенткою в медичному інституті. У 1963 році прийнята молодшою науковою співробітницею Центральної науково-дослідної лабораторії у цьому виші, де працювала до 1971 року. На той час вона підготувала кандидатську дисертацію. Чоловік поновив навчання на вечірньому відділенні філологічного факультету Одеського державного університету (нині — Одеський національний університет імені І. І. Мечникова), а також включився в опозиційну боротьбу. Він готував та поширював в Одесі самвидав, пропагував українську мову. В листопаді 1965 року його було вдруге заарештовано й через два дні без суду відправлено на відбування 25-літнього терміну.[4] Відтоді Ніна Караванська почала боротися проти безправних арештів і засудження чоловіка, попри те, що керівництво інституту вимагало від неї відмовитися від нього.[1]

Дисидентський рух

Після затримання чоловіка органи КДБ намагалися вмовити Ніну Караванську засудити чоловіка за його вчинки, однак вона не поступалась.[4] В грудні 1966 року Караванська подала клопотання на ім'я начальника табору, де знаходився її чоловік, а також генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва і у редакцію французької комуністичної газети L'Humanité. У цьому клопотанні зазначалося:

Впродовж 18 років адміністрація таборів виявилася неспроможною вплинути на в'язня Караванського С. І., а його сім'ї не дають можливості підтримувати з ним дозволені законом контакти. Тому я, дружина Караванського С. І., прошу його розстріляти, щоб припинити багатолітні страждання мого чоловіка та нескінченні конфлікти між Караванським та адміністрацією.

[1]

Незважаючи на це клопотання, у квітні 1970 року Святослав Караванський був засуджений у тюрмі на додатковий термін у 5 років тюрми та 3 роки заслання. Спроби захистити чоловіка у суді призвели до того, що суддя виніс окрему ухвалу, яку спрямував до Одеського медичного інституту, «для вжиття заходів громадського впливу щодо Строкатої Ніни Антонівни з метою виховання у неї почуттів високого патріотичного обов'язку, як громадянина СРСР»[5]. Результатом цієї ухвали стало цькування Строкатої, осуд її поведінки у колективі та у ректораті. Тривалі утиски на роботі закінчилися її звільненням у травні 1971 року.[4] Оскільки влаштуватися на роботу в Одесі вона не могла, вона поїхала у місто Нальчик, де найнялася викладачкою медичного технікуму. Восени того ж року вона обміняла своє одеське житло на житло у Нальчику, а 5 грудня оселилася там разом із сім'єю Юрія-Богдана Шухевича.[1] Стала хрещеною його сина.[6]

Арешт та ув'язнення

На той час в Одесі заарештували лікаря Олексія Притику, який зізнався, що Строката привозила з Києва та Львова самвидав і вони з Олексієм Різниківим його розповсюджували. Усім трьом інкримінували антирадянську агітацію, поширення та читання самвидаву і збирання коштів для допомоги політв'язням.[4] У результаті 6 грудня 1971 року Ніна Строката була заарештована. Її звинуватили у розповсюдженні «Українського вісника», самвидаву, а також написання листа на захист Юлія Данієля. У зв'язку з цим арештом Ігор Калинець та В'ячеслав Чорновіл створили у Львові Громадський комітет захисту Строкатої, куди увійшли Василь Стус, Леонід Тимчук, Петро Якір тощо. Це була перша відкрита правозахисна організація в Україні. Але вже на початку 1972 року майже всі члени комітету опинилися за ґратами. Вони встигли оприлюднити лише два документи — заяву про створення комітету та бюлетень «Хто така Н. А. Строката (Караванська)». Окрім того, на захист Строкатої виступило, серед інших, Американське товариство мікробіологів, яке обрало її до свого складу.[1]

19 травня 1972[4] року Ніна Строката була засуджена за частиною 1 статті 62 Кримінального кодексу УРСР на 4 роки ув'язнення у таборі суворого режиму за звинуваченням у «проведенні антирадянської агітації та пропаганди». Покарання відбувала в жіночому відділенні табору ЖХ-385/3, що знаходився у селі Барашево, Теньгушевського району, Мордовії.[1] Ще у часи 9-місячного перебування у слідчій в'язниці КДБ Караванська підірвала здоров'я, а у таборі її стан значно погіршився. У неволі вона була учасницею голодних страйків політбранок. Зокрема, разом з нею у таборі перебували Дарія Гусяк, Надія Світлична, Ірина Сеник, Ірина Стасів-Калинець, Стефанія Шабатура.[4] Останні дні терміну Ніна Строката провела в онкологічній лікарні.[1] Наприкінці 1975 року вона була випущена з концтабору із забороною повертатися на територію України.[4] У відповідь Строката відмовилась від громадянства СРСР.

Подальші роки

Після звільнення Ніна Строката поселилася у місті Таруса, Калузької області, де за нею стежили органи безпеки впродовж року. Життя на півночі позначилося на здоров'ї: у жовтні наступного 1976 року вона тяжко захворіла і була доставлена у місцеву обласну лікарню, звідки за власним проханням виписалася у листопаді. Це рішення було зумовлено бажанням лягти на лікування у столичну лікарню з більш досвідченим персоналом. Вона лягла в одну з таких лікарень, не спитавши дозволу у міліції, 20 листопада і пролежала там до 4 січня наступного року. За це порушення 17 січня суд оштрафував Строкату на 20 карбованців, а вже 3 лютого її знову взяли під нагляд ще на півроку. Наступні роки цей термін ще кілька разів продовжували.

Вже 1976 року Ніна Караванська стала однією з членкинь-засновниць Української Гельсінської групи радянських дисидентів задля сприяння Гельсінським угодам. Вона брала активну участь у русі, зокрема, брала участь у створенні усіх документів і звернень групи та підписувала їх. Окрім того, вона підтримувала контакт з Московською Гельсінською групою.[1]

Лише тоді, тобто через 10 років після арешту чоловіка, Ніні Караванській дозволили однодобове побачення з ним. Після того, як його випустили 1979 року подружжя намагалося отримати дозвіл на повернення в Україну, однак це не вдалося. Влада дозволила Караванським скористатися лише одним з викликів до США. Остерігаючись ще одного ув'язнення чоловіка, який на той час провів у концтаборах 31 рік, подружжя Караванських 30 листопада того ж року відбуло до Відня. 11 грудня вони потрапили у США, де оселилися у місті Дентон, штату Техас.

Там Ніна Караванська-Строката виступала, писала статті, розповідала українській діаспорі та іншим американцям правду про національно-визвольний рух в Україні, організовувала моральну та матеріальну підтримку радянським в'язням та їхнім сім'ям, провадила громадську роботу.[4] Увійшла до Зарубіжного представництва Української Гельсінської Групи.[1] У 1980 році вона видала книгу «Ukrainian Women in the Soviet Union: Documented Persecution», а 1981 року — «A Family Torn Apart».[3]

2 серпня 1998 року Ніна Караванська-Строката померла у Дентоні.[4]

Праці

Ніна Строката опублікувала деякі свої роботи з громадської діяльності:

Вшанування пам'яті

8 листопада 2006 року Президент України, Віктор Ющенко, згідно з указом № 937/2006 посмертно нагородив Ніну Строкату орденом «За мужність» I ступеня «за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод».[7]

У травні 2023 року колишній провулок Суворова у Дарницькому районі Києва отримав нову назву на честь Надії Строкатої.[8]

Книги
  • Олекса Різниченко. «Промінь з Одеси». — Одеса: Друк, 2000. — 268 с.
  • Олекса Різниченко. «Донька Одеси: Ніна Строката в документах і спогадах; Бран». — Одеса: Друк, 2005. — 516 с.

Примітки

  1. а б в г д е ж и к Рапп І. (20-04-2005). Ніна Строката (Строкатова)-Караванська. archive.khpg.org. Архів оригіналу за 2 червня 2011. Процитовано 10 жовтня 2011.
  2. Країна жіночого роду / уклад. В.Кіпіані — Х.: «Віват», 2022 — с. 182.
  3. а б в Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
  4. а б в г д е ж и к Ю. Зайцев. Життя заради України. — Одеські вісті, 2008. — 30 серпня. Архівовано з джерела 4 березня 2016. Процитовано 2015-08-30.
  5. рос. Для принятия мер общественного воздействия в отношении Строкатой Нины Антоновны в целях воспитания у неё чувств высокого патриотического долга как гражданина СССР
  6. Юрій Шухевич: «І знаєте, що йому написали у вирок? “Систематически видел антисоветские сны”» (частина ІІІ)
  7. Указ Президента України від 8 листопада 2006 року № 937/2006 «Про відзначення державними нагородами України засновників та активістів Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод». Офіційний сайт Верховної Ради України. 08-11-2006.
  8. Тетяна Лозовенко. У Києві змінили назви станцій метро, вулиць та провулків (англ.). Українська правда. Процитовано 18 травня 2023.

Джерела

Посилання