Арістотелізм

Арістотелізм^[1] — система мислення, яка загалом дотримується принципів та вчення Арістотеля, особливо того, що стосується особистої та суспільної етики (а також і політики) і тлумачення властивих людині благ. Етичні принципи Арістотеля яскраво вираженні в одному з його відомих творів — «Нікомаховій етиці».

Арістотель розглядав філософію як подвійне заняття: практичне і теоретичне. Практична філософія охоплює етику і політику, а теоретична — логіку і фізику. Метафізика розглядається як наука про субстанції, яка має внутрішні притаманні їй принципи спокою і руху. Душею Арістотель вважав те, завдяки чому людина живе, відчуває і розуміє. Звідси душі приписуються принципи і здатності їстивні^[що?], чуттєві та інтелектуальні. Далі, він розглядав душу двійною — раціональною і ірраціональною, в деяких людях піднімаючою почуття над розумом. Арістотель визначав мудрість як науку про першопричини. Чотирма головними розділами його філософії були діалектика, фізика, етика і метафізика. Бог визначався ним як Перший Рушій, найкраща серед істотностей, нерухома субстанція, віддалена від чуттєвих речей, позбавлена тілесних кількостей, неділима і не маюча частин. Платонізм базується на апріорному міркуванні, а арістотелізм — на апостеріорному розмірковуванні. Арістотель вчив свого учня, Александра Македонського, що, якщо він не зробив добре діло, день пропав для нього. Серед учнів Арістотеля були Теофраст, Стратон, Лікон, Арістон, Крітолай і Діодор.

Арістотелізм в Україні

Перша згадка про Арістотеля в Київській Русі трапляється у «Посланні пресвитерові Фомі» Клима Смолятича^[2]. Окремі ідеї переповідаються в «Молінні Данила Заточеника», в «Ізборнику Святослава» та ін. творах. Давньокиївські вчені вивчали логіку за «Джерелом знань» Йоанна Дамаскіна, де викладалося арістотелеве вчення про поняття.

Увага до вчення Арістотеля на українських землях з'являється в другій половині XV ст., староукраїнською мовою перекладено медичну енциклопедію «Арістотелеві врата», поширюються переклади і компіляції з арабо-єврейських філософських творів Мойсея Маймоніда («Логічний словник», виклад формальної логіки Арістотеля) і Аль-Газалі («Логіка Авіасафа»), «Космографії» Іоанна де Сакробоско. Українські читачі XV—XVI ст. могли познайомитися з майже повним змістом «Органону» Арістотеля, зокрема теорією силогізмів. Вплив арістотелівських ідей значно посилився в XVI—XVII ст. внаслідок переорієнтації української культури на Західну Європу. До етичних і політичних аспектів зверталися діячі братського руху. Вчення викладалося у братських школах, Острозькій колегії, Києво-Могилянській академії та ін. навчальних закладах України. В основі філософських курсів Києво-Могилянської академії, зразком для яких були курси західноєвропейських університетів, лежав переважно схоластизований арістотелізм («Підручник логіки» Й. Кононовича–Горбацького, «Нарис усієї філософії» Інокентія Ґізеля). Своєї вершини арістотелізм у Києво-Могилянській академії досягає наприкінці XVII ст., особливо в працях Йоасафа Кроковського і Стефана Яворського, та першій половині XVIII ст. (Ф. Прокопович, М. Козачинський^[3], Г. Кониський та ін.).

Сучасний арістотелізм

Найвідомішим сучасним арістотелійським філософом є Аласдер Макінтайр (англ. Alasdair MacIntyre), особливо знаний за внесок у відродження етики чеснот у своїй книзі «Після Чесноти», Макентайр переглядає арістотелізм з аргументом, що найвищі земні блага, які є внутрішніми для людських істот, актуалізуються через участь у суспільних діях. Він протиставляє арістотелізм управлінським установам капіталізму і його положенню, а також суперницьким традиціям, що включають Давида Г'юма і Ніцше, які відкидають ідею благ і чеснот, властивих суто людині, узаконюючи замість того капіталізм. Отже, за Макінтайром, арістотелізм не є тотожним із західною філософією в цілому, а скоріш це нині^[коли?] найкраща теорія, включаючи найкраще тлумачення, що робить цю теорію найкращою як і політично, так і соціально, і яка була окреслена як новий «революційний арістотелізм».^[4] Це можна протиставити загальноприйнятішим, більш аполітичним і дієво консервативним використанням Арістотеля, скажімо, Гадамером і Макдовеллом.^[5]

Примітки та джерела

↑ Російсько-український словник: У 4-х тт. / НАН України; Інститут української мови; Укл.: І. С. Гнатюк, С. І. Головащук, В. В. Жайворонок та ін. — К.: Знання, 2011. — Т. 1. А-Й. — С. 60. — (Серія «Академічні словники»).
↑ «…викладав я Гомера, і Арістотеля, й Платона, які серед грецьких стовпів найславетнішими були». Послання пресвітерові Фомі [Архівовано 13 травня 2013 у Wayback Machine.] / Історія релігії в Україні. — Т. 1. — С. 365—367 (Пер. Б. Лобовика).
↑ Козачинський Мануїл. Філософія Арістотелева по умствованію періпатетиков изданная. — Львів, 1745
↑ Alasdair MacIntyre, 'An Interview with Giovanna Borradori', in Kelvin Knight (ed.), The MacIntyre Reader, Polity Press / University of Notre Dame Press, 1998, p. 264.
↑ Kelvin Knight, Aristotelian Philosophy: Ethics and Politics from Aristotle to MacIntyre, Polity Press, 2007.

Література

Паславський І. Платонізм і арістотелізм у філософській культурі України XI—XVIII століть // Київська церка: Альманах християнської думки. — Львів, 2000. — № 3. — С. 31-41.
Черник Л. Арістотелізм у Києво-Могилянській академії: Автореф. дис… канд. філос. наук: 09.00.05 / Л. З. Черник ; Львів. нац. ун-т ім. І.Франка. — Л., 2000. — 16 с. (nbuv.gov.ua)
Черник Л. Роль арістотелізму в становленні української професійної філософії // Серія філософські науки. Вісник Львівського університету. — Львів. — 1999. — С. 32-37.
Петрінко В. Арістотелізм і арабо-мусульманський світ (VIII—XII ст.) // Науковий Вісник УжДУ. Серія Історія. — 1999. — № 3. — С.80-84.
Абашнік В. О. Арістотель у філософії права харківського професора Кипріяна Миколайовича Яроша (1854—1921) // Філософ — співрозмовник світу: діалог, комунікація, консенсус: Матеріали XXV Харківських міжнародних сковородинівських читань, присвячених 295-річчю з дня народження Г. С. Сковороди (ОКЗ «Національний літературно-меморіальний музей Г. С. Сковороди», 30 вересня — 1 жовтня 2017 року). — Харків: Майдан, 2017. — C. 182—190.