Пантеїзм (англ.pantheism, грецьке: παν — усе і θεός — Бог) — філософська доктрина, яка стверджує, що Всесвіт є ідентичним з Богом; редукція Бога до Всесвіту або Всесвіту до Бога. Іншими словами, пантеїзм — це вірування чи вчення, яке представляє природнийсвіт, включно з людиною, частиною божества.
Термін «пантеїст» запровадив англійський філософ Джон Толанд (1705),[1] а термін «пантеїзм» — його противник, нідерландський теолог Жак де ла Фай[en] (1709).[2]
Пантеїзм є панівною тенденцією в індуїзмі, даосизмі та дзен-буддизмі. Традиційні християнство та іслам його відкидають, водночас певною мірою він присутній у містичних течіях: відповідно, у споглядальному християнстві Майстера Екгарта та суфізмі. Фраза Спінози, яка прирівняла Бога до Всесвіту, а саме — Бог чи природа (лат.Deus sive natura) була популярним формулюванням цієї ідеї, яка мала певне поширення серед філософів 19-го століття. Симпатиками пантеїзму були теж романтичні поети, особливо Вордсворт.
У пантеїстичних концепціях нерідко ховалися натуралістичні тенденції, що розчиняють Бога в природі і підводили до матеріалізму, являючи собою вчення, опозиційні до панівного теїстичного релігійного світогляду. Іноді ж у форму пантеїзму вдягалися релігійно-містичні прагнення, що розчиняють природу в Бозі. У 1828 році, німецький філософ К. Краузе для позначення своєї ідеалістичної системи, щоб відрізнити її від системи натуралістичного і матеріалістичного пантеїзму, ввів термін «панентеїзм» (від грец. Pán en theó — все в Бозі). Відомі приклади химерного переплетення елементів обох типів пантеїзму у світогляді одного і того ж мислителя[3].
Пантеїстичні елементи були теж присутні в ранньому єврейському хасидизмі, так що деякі ранні історики хасидизму, особливо протягом епохи просвітництва, наполягали на характеризації хасидського вчення як пантеїстичного.
теомоністичний пантеїзм наділяє існуванням тільки Бога, позбавляючи світ самостійного буття (див. Акосмізм);
фізіомоністичний пантеїзм, згідно з яким існує тільки світ, природа, яку прихильники цього напряму називають Богом, тим самим позбавляючи Бога самостійного існування (Оствальд, Геккель, Тен);
трансцендентний (містичний) пантеїзм, який зазвичай позначають як панентеїзм;
іманентно-трансцендентний пантеїзм, згідно з яким Бог здійснюється в речах (Спіноза, німецькі ідеалісти, Ґете, Шлейермахер, Ейкен).
іманентний пантеїзм.
Історія пантеїзму
Пантеїстичні ідеї містилися вже у давньоіндійських вченнях (особливо в брахманізмі, індуїзмі і в веданті), в давньокитайських вченнях (даосизм), у давньогрецькій філософії (Фалес, Анаксимандр, Анаксімен). Але, оскільки в цю епоху політеїзму ще не було поняття Бога як єдиного світового духу, зазначені погляди були одним з проявів гілозоїстичного (див. Гілозоїзм) бачення всього світу.
У середні віки, на відміну від юдаїзму, християнства та ісламу, з визначальним для них теїстичним розумінням Бога як особистості, який абсолютно підноситься над природою і людиною, пантеїзм (зазвичай віднесений до філософії неоплатонізму) розвивав вчення про безликий світовий дух, який прихований в самій природі. Пантеїсти європейського і близькосхідного середньовіччя спиралися на неоплатонічні вчення про еманації. На противагу теїстичним уявленням про божественне створення світу з «нічого», пантеїсти розвивали концепції позачасового «породження» природи безособовим богом. Релігійний пантеїзм яскраво представлений в системі Іоанна Скота Еріугени. Одну з перших матеріалістичних формулювань пантеїзму дав Давид Дінанский, який стверджував, що матерія, розум і бог — одне й те саме. Опозиційні за відношенням до католицької церкви етичні та соціальні висновки з пантеїстичних поглядів, подібні до Еріугени, зробили на початку 13 ст. амальрікани. Містицизм, який тяжіє до пантеїзму, знайшов своє типове вираження в поглядах І. Екхарта.
Натуралістичні тенденції пантеїзму з дедалі більшою силою почали проявлятися в епоху Відродження. Одним з перших прийшов до пантеїзму Микола Кузанський. Розглядаючи Бога як «безкінечний максимум» і наблизивши його до природи як «обмеженого максимуму», він сформулював ідею нескінченності Всесвіту. Розквіт пантеїзму в Західній Європі відноситься до 16 — початку 17 ст., коли він ліг в основу більшості натурфілософських вчень, що протистояли креаціонізму панівних монотеїстичних релігій (особливо у італійських філософів Дж. Кардано, Ф. Патріція, Т. Кампанелли, Дж. Бруно) . У цих вченнях бог, що залишався нескінченним незримим абсолютом, все повніше зливався з природою, поки не став по суті її псевдонімом у Бруно. Його тезу: «…природа … є не що інше, як Бог в речах» і вчення про єдину субстанцію, що лежить в основі як матеріальних, так і духовних явищ, слід розцінювати вже як матеріалізм.
З іншого боку, пантеїзм, «…місцями дотичний навіть з атеїзмом» (Ф. Енгельс), склав основу світогляду вождя народної Реформації в Німеччині Т. Мюнцера, а також анабаптистів. Надалі, коли у ряді країн Західної Європи перемогли різні протестантські віросповідання, пантеїстична містика продовжувала залишатися основним руслом, яким прямувало невдоволення омертвілими формами релігійності. У Німеччині 16-17 ст. найвидатнішими представниками пантеїстичної містики були С. Франк, В. Вейгель, Я. Беме і поет-філософ Йоганн Шефлер (Ангелус Сілезіус). У Нідерландах 17 ст. існували секти, які тяжіли до пантеїзму. Найвпливовішими з них були меноніти і колегіанти. До останніх був близький Б. Спіноза, який, спираючись на традицію пантеїзму, розробив матеріалістичну філософську систему, в якій поняття «бог» ототожнене з поняттям «природа».
У 18 ст. пантеїстичні погляди розвивали під впливом Спінози і В. Ґете, і Г. Гердер, які, на противагу механіцизму французьких матеріалістів 18 ст., прагнули розробити органічно-гілозоістичні елементи спінозизму. Філософські системи таких німецьких ідеалістів, як Ф. В. Шеллінг і Г. Геґель, за словами Енгельса «… намагалися пантеїстично примирити протилежність духу і матерії»[3].