Акимов Микола Павлович

Акимов Микола Павлович
рос. Акимов Николай Павлович
Народився	3 (16) квітня 1901[4]  Харків, Російська імперія[1]
Помер	6 вересня 1968(1968-09-06)[1][2]^[…] (67 років)  Москва, СРСР[1]
Поховання	Літераторські мостки
Країна	Російська імперія  Російська СФРР  СРСР
Національність	росіянин
Діяльність	театральний режисер, художник, кінорежисер, сценограф, театральний педагог, публіцист, режисер
Alma mater	Вищий художньо-технічний інститут (1924)
Вчителі	Зейденберг Савелій Мойсейович, Добужинський Мстислав Валеріанович, Яковлєв Олександр Євгенович^d і Шухаєв Василь Іванович^d
Знання мов	російська
Заклад	Александринський театр, Великий драматичний театр імені Георгія Товстоногова, Санкт-Петербурзький театр комедії^d, Санкт-Петербурзький академічний театр імені Ленради^d і Російський державний інститут сценічних мистецтв
Жанр	портрет
У шлюбі з	Надія Миколаївна Кошеверова і Юнгер Олена Володимирівна
Нагороди
IMDb	ID 0015347
Висловлювання у Вікіцитатах

Мико́ла Па́влович Акі́мов (рос. Николай Павлович Акимов; 16 квітня 1901, Харків — 6 вересня 1968, Москва) — російський радянський режисер і художник, педагог, професор з 1960 року[5].

Життєпис

Народився 3 [16] квітня 1901(19010416) року в місті Харкові в сім'ї службовця залізниці[6]. Після отримання батьком посади в правлінні Московсько-Віндаво-Рибінської залізниці родина в 1910 році переїхала в Царське Село, потім до Санкт-Петербурга[7]. У 1915 році займався у вечірній художній школі Товариства заохочення мистецтв, студії Савелія Зейденберга, у 1915—1918 роках навчався в Новій художній майстерні під керівництвом Мстислава Добужинського, Олександра Яковлєва, Василя Шухаєва. У 1918 році працював у майстерні плаката петроградського Пролеткульту[8].

Могила Миколи Акімова.

Протягом 1919—1922 років мешкав у Харкові[9]. 1919 року еспонував свої твори на Першій всеукраїнській художній виставці живопису, графіки, скльптури професійних і самодіяльних художників та дитячої творчості. Того ж року брав участь в оформленні театралізованих свят на площах міста[9][10]. У 1920—1922 роках у Харкові викладав малюнок на Вищих курсах політпросвітробітників[11]. У 1922 році став працювати в якості художника по костюмам в Харківському театрі для дітей оформивши постановки п'єс «Подвиги Геркулеса» Річарда Побідимського[a] (1921), «Снігуронька» Олександра Островського (1922)[9], потім — Алінур (1922; інсценізація Всеволода Меєргольда і Юрія Бонді за казкою Оскара Вайльда «Зоряний хлопчик»). Одночасно працював у театрі «Червоний факел»[7].

У 1922 році повернувся до Петрограда, де протяном 1922—1924 років навчався у ВХУТЕІНі. Після знайомства з Миколою Євреїновим оформив його п'єсу «Даєш Гамлета» в театрі «Криве дзеркало»^[ru]. Працював в якості художника-оформлювача в театрах «Музичної комедії», «Сучасному театрі», «Вільної комедії», в театрах-кабаре «Карусель» і «Балаганчик»[7], згодом у Ленінградському академічному театрі драми та у Великому драматичному театрі[5].

Режисерську діяльність почав у 1932 році у Москві (вистава «Гамлет» Вільяма Шекспіра в театрі імені Євгена Вахтангова)[12]. Протягом 1935—1968 років (з перервою у 1949—1955 роках) працював художнім керівником Ленінградського театру комедії. У 1951—1955 роках обіймав посаду головного режисера ленінградського Театру імені Ленради[12]. У 1950-х роках створив при Театрі комедії літературні об'єднання — лабораторії сучасної комедії[13]. З 1954 по 1968 рік викладав в Ленінградському державному інституті театру, музики і кінематографії[11], очолював художньо-постановочний факультет.

Помер 6 вересня 1968 року у Москві під час гастролей Театру комедії. Похований в Санкт-Петербурзі на Літераторських містках Волковського цвинтаря[14]. Надгробок створено 1974 року (скульптор Герман Хонін, архітектор В. М. Черкаський)[15].

Творчість

Постановки у театрі

Оформив понад 200 постановок[16], зокрема:

Ленінградський академічний театр драми[12]

• «Кінець Криворильська» Бориса Ромашова (1926);
• «Бронепоїзд 14-69» Всеволода Іванова (1927);
• «Лють» Євгена Яновського (1930);
• «Страх» Олександра Афіногенова (1931);
• «Стовпи суспільства» Генріка Ібсена (1934)[16];
• «Загибель ескадри» Олександра Корнійчука (1935)[9];

Московський театр Революції

• «Людина з портфелем» Олексія Файка (1928)[5];
• «Фронт» Олександра Корнійчука (1943)[9];

Театр імені Вахтангова

• «Розлом» Бориса Лавреньова (1927)[5][16];
• «Змова почуттів» Юрія Олеші (1929)[5];
• «Підступність і кохання» Фрідріха Шиллера (1930);
• «На всякого мудреця досить простоти» Олександра Островського (1968)[16];

Харківський театр російської драми

• «Брехня» Олександра Афіногенова (1933)[9];

Харківська студія сценічних мистецтв при театрі російської драми

• «Солом'яний капелюшок» Ежена Лабіша (1936)[9];

Московський художній театр[5]

• «Любов Ярова» Костянтина Треньова (1936);
• «Школа лихослів'я» Річарда Шерідана (1940);
• «Офіцер флоту» Олександра Крона (1945);

Ленінградський театр комедії[12][5][8]

• «Дванадцята ніч» Вільяма Шекспіра (1938);
• «Собака на сіні», «Валенсіанська вдова» Лопе де Веги (1939);
• «Небезпечний поворот» Джона Прістлі (1939);
• «Страшний суд» Василя Шкваркіна (1939)[13];
• «Помер пан Пік» Ш. Пейре-Шапюї (1940)[13];
• «Тінь» Євгена Шварца (1940);
• «Актриса» Олексія Файка (1942—1943);
• «Пігмаліон» Бернарда Шоу (1943)[16];
• «Лев Гурич Синичкин» за Дмитром Ленським (1945)[16];
• «Подорож пана Перрішона» Ежена Лабіша (1946);
• «Старі друзі» Леоніда Малюгіна (1946)[7];
• «Острів миру» Євгена Петрова (1947);
• «З любов'ю не жартують» Педро Кальдерона (1948);
• «Звичайне диво» (1956) і «Повість про молоде подружжя» (1957) Євгена Шварца[13];
• «Не сотвори собі кумира» Олексія Файка (1956);
• «Дерева вмирають стоячи» Алехандро Касони (1957);
• «Крісло № 16» Дмитра Угрюмова (1957);
• * «Ревізор» Миколи Гоголя (1958)[13];
• «Привиди» Едуардо де Філіппо (1958);
• «Трихвилинна розмова» Валентини Левидової (1959);
• «Розповідь однієї дівчини…» Олександра Тверського (1959);
• «Строкаті розповіді» за Антоном Чеховим (1960);
• «Милий брехун» Джерома Кілті^[en] (1961);
• «Дракон» Євгена Шварца (1962);
• «Дон Жуан»[b] Джорджа Гордона Байрона (1963);
• «Весілля Кречинського» Олександра Сухово-Кобиліна (1966)[16];

Московський театр драми

• «Директор» Самуїла Альошина (1950)[8];

Театр імені Ленради[12][5][8]

• «Весна в Москві» Віктора Гусєва (1951);
• «Тіні» Михайла Салтикова-Щедріна (1953);
• «Європейська хроніка» Олексія Арбузова (1953);
• «Справа» Олександра Сухово-Кобиліна (1955);
• «Нічний переполох» Марка Соважона (1956);

Київськи театр російської драми імені Лесі Українки

• «Весна в Москві» Віктора Гусєва (1953)[9].

Фільмографія

• «Третя молодість» (1929, художник-постановник);
• «Кощій Бездушний» (1944, художник, у співавторстві)
• «Попелюшка» (1947, художник, у співавторстві)
• «Тіні» (1953, режисер-постановник і художник, у співавторстві)
• «Весна в Москві» (1953, фільм-спектакль; режисер-постановник)
• «Справа» (1955, фільм-спектакль; режисер-постановник і художник, у співавторстві)
• «Софія Ковалевська» (1956, сценарист у співавторстві)
• «Строкаті розповіді» (1961, фільм-спектакль; режисер-постановник у співавторстві)[17].

Художня творчість

плакат до вистави п'єси «Диктатура»

Виступав, як художник кіно. Працював у галузі станкового живопису, графіки, плаката. Серед робіт:

портрети[c][8][11]

• Юрія Лаврова (1929, 1968)[18];
• Романа Рубінштейна (1930);
• українських колгоспників (1930, 1931)[18];
• Дмитра Шостаковича (1931);
• Сергія Юткевича (1934);
• Ірини Зарубіної (1936);
• Євгена Шварца (1938);
• Галини Уланової (1940);
• Миколи Охлопкова (1945);
• Олени Юнгер (1950);
• Ірини Гошевої (1950);
• Євгена Мравінського (1957);
• Аркадія Райкіна (1959);
• Георгія Товстоногова (1959);
• Ізакіна Гріншпуна (1968)[18];
• дівчини з Чернівців (1968)[9];
• Миколи Черкасова[5];
• Бориса Теніна[5].

• Виконав плакати до вистав «Продавці слави» (1925), «Тартюф» (1929), «Диктатура» (1930, за Іваном Микитенком)[19];
• Ілюстрував і оформляв книги у видавництвах «Academia», «Полярная звезда», «Былое» та інших: збірки творів Анрі де Реньє (1924—1927) і Жуля Ромена (1925—1930); «Смерть пана Жюльєна» П'єра Боста (1926) та інші[8].

Мистецтвознавча діяльність

З питань театрального мистецтва автор низки:

статей

• «Художник в театре» / «Жизнь искусства», 1928, № 10 (рос.) [5];
• «Художник в театре» / «Театр и драматургия», 1935, № 7, с. 7—12 (рос.)[11];
• «Валенсианская вдова» / «Искусство и жизнь», 1939, № 1, с. 44 (рос.)[11];
• «По поводу „Снежной королевы“» / «Искусство и жизнь», 1939, № 6, с. 32—34 (рос.)[11];
• «Больше требовательности к декорационному оформлению» / «Искусство и жизнь», 1940, № 3, с. 33 (рос.)[11];
• «Водевиль на нашей сцене» / «Огонёк», 1945, № 28, с. 12 (рос.)[11];
• «Трудности и перспективы жанра» / «Октябрь», 1958, № 6 (рос.) [5];
• «Из зрительного зала» / «Советская культура», 1 серпня 1961 [11].
• «Театр в настоящем и будущем» / «Театр»^[ru], 1960, № 3 (рос.) [5];

книг

• «О театре». Ленінград. Москва, 1962 (рос.)[11];
• «Не только о театре». Москва, 1966 (рос.)[11].

На 1-му Всесоюзному з'їзді радянських художників, що проходив у Москві у 1957 році, виступив із співдоповіддю «Художники советского театра», про театрально-декораційне мистецтво[5]. Матеріали опубліковані у 1958 році, с. 182—211.[11].

Виставки експозиції

Виставки робіт художника відбулися у 1947, 1958, 1961 і 1963 роках у Ленінграді та 1956 (виставка театральних афіш) і 1965 роках у Москві. Твори експонувалися на зарубіжних виставках у Нью-Йорку у 1934 році, Всесвітній у Парижі у 1937 році, Всесвітній у Брюсселі у 1958 році[11].

Ескізи його декорацій є в Театральному музеї імені Бахрушина у Москві, Санкт-Петербурзькому музеї театрального та музичного мистецтва та інших збірках.

Відзнаки

Почесні звання:

• заслужений діяч мистецтв РРФСР (1939)[11];
• народний артист Таджицької РСР (1945)[11];
• народний артист РРФСР (1945)[14];
• народний артист СРСР (1960)[6].

Ордена і медалі:

• два ордена Трудового Червоного Прапора (1939, 1961)[14];
• орден Червоної Зірки;
• медаль «За оборону Ленінграда»;
• медаль «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»;
• медаль «У пам'ять 250-річчя Ленінграда»[7].
• срібна медаль на Всесвітній виставці в Брюсселі (1958; за ескізи до вистави «Справа» Олександра Сухово-Кобиліна)[11].

Вшанування пам'яті

мемjріальна дошка в фоє Театру комедії/

• 1970 року у Санкт-Петербурзі, на будинку № 4 по вулиці Гоголя (нині Мала Морська), з боку Кирпичного провулка встановлено меморіальну дошку (автор — архітектор Жан Вержбицький) з текстом: «У цьому будинку з 1945 р по 1967 р жив народний артист СРСР Микола Павлович Акімов»[20];
• У 1986 році ім'я Миколи Акимова присвоєно Ленінградському театру комедії;
• У 2001 році в фоє Театру комедії відкрито меморіальну дошку Миколі Акимову. Скульптор Григорій ;Ястребенецький, архітектор Олексій Гавричков;
• У 2011 році в Театрі комедії відкрита кімната-музей режисера[21].
• На його честь названо астероїд 4521 Акімов[22].

Виноски

1. літературний псевдонім Олександра Білецького
2. в якому він взяв участь і як співавтор сценічного варіанту п'єси.
3. картон, гуаш, туш, акварель

Примітки

1. Акимов Николай Павлович // Большая советская энциклопедия: [в 30 т.] / под ред. А. М. Прохорова — 3-е изд. — Москва: Советская энциклопедия, 1969.
   d:Track:Q649d:Track:Q17378135
2. Encyclopædia Britannica
   d:Track:Q5375741
3. Vanslov V. V. Akimov, Nikolay // Grove Art Online / J. Turner — [Oxford, England], Houndmills, Basingstoke, England, New York: OUP, 2017. — doi:10.1093/GAO/9781884446054.ARTICLE.T001371
   d:Track:Q217595d:Track:Q103889470d:Track:Q810196d:Track:Q56691875d:Track:Q21431157d:Track:Q1547776
4. Литераторы Санкт-Петербурга. ХХ век / под ред. О. В. Богданова
   d:Track:Q124670547d:Track:Q108611244
5. Театральная энциклопедия, 1961, с. 109.
6. Театральная энциклопедия, 1961, с. 108.
7. Біографія на kino-teatr.ru [Архівовано 9 серпня 2020 у Wayback Machine.](рос.)
8. Художники народов СССР, 1970, с. 75.
9. Мистецтво України: Енциклопедія в 5 томах, 1995.
10. Митці України : Енциклопедичний довідник, 1992.
11. Художники народов СССР, 1970, с. 76.
12. Ленинград. Энциклопедический справочник, 1957.
13. Велика українська енциклопедія, 2018.
14. Николай Павлович Акимов / Литературные мостки. (рос.)
15. Кобак А. В., Пирютко Ю. М. Исторические кладбища Санкт-Петербурга. — Изд. 2-е, дораб. и испр.. — Москва : Центрполиграф, 2011. — С. 416. — ISBN 978-5-227-02688-0. — OCLC 812571864. (рос.)
16. Искусство стран и народов мира, 1971.
17. Фільмографія на kino-teatr.ru [Архівовано 13 квітня 2016 у Wayback Machine.](рос.)
18. Енциклопедія сучасної України, 2001.
19. Антологія українського плаката першої третини ХХ століття, 2012.
20. Енциклопедія Санкт-Петербурга [Архівовано 7 січня 2020 у Wayback Machine.](рос.)
21. Мазурова С., Сладков А. В Петербурге открыли комнату-музей режиссёра Николая Акимова // Российская газета. — 2011. — 16 апреля. [Архівовано 1 грудня 2020 у Wayback Machine.](рос.)
22. Lutz D. Schmadel. Dictionary of Minor Planet Names. — 5-th Edition. — Berlin, Heidelberg : Springer-Verlag, 2003. — 992 (XVI) с. — ISBN 3-540-00238-3.

Література

• Акимов, Николай Павлович // Ленинград. Энциклопедический справочник / Л. С. Шаумян. — Москва : «Большая советская энциклопедия», 1957. — С. 414. (рос.);
• Акимов, Николай Павлович // Театральная энциклопедия / Главный редактор С. С. Мокульский. — Москва : Госуларственное научное издательство «Советская энциклопедия», 1961. — Т. 1. — Ствп. 108—109. (рос.);
• Акимов Микола Павлович // Український радянський енциклопедичний словник : [у 3 т.] / гол. ред. М. П. Бажан. — 1-ше вид. — К. : Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1966. — Т. 1 : А — Кабарга. — С. 43.;
• Акимов Николай Павлович // Большая советская энциклопедия : у 30 т. / гл. ред. А. М. Прохоров. — 3-е изд. — М. : «Советская энциклопедия», 1969—1978. (рос.).;
• Акимов, Николай Павлович // Художники народов СССР. Биобиблиографический словарь. — Москва : «Искусство», 1970. — Т. 1 (Аавик—Бойко). — С. 75—76. (рос.)
• М. Н. П. Акимов, Николай Павлович // Искусство стран и народов мира. Краткая художествення энциклопедия. — Москва : «Советская энциклопедия», 1971. — Т. 3 (Молд. ССР — РСФСР). — С. 637. (рос.);
• Акимов Микола Павлович // Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1977. — Т. 1 : А — Борона. — 542, [2] с., [38] арк. іл. : іл., табл., портр., карти с.
• Акимов Микола Павлович // Митці України : Енциклопедичний довідник. / упоряд. : М. Г. Лабінський, В. С. Мурза ; за ред. А. В. Кудрицького. — Київ : «Українська енциклопедія» імені М. П. Бажана, 1992. — С. 16 . — ISBN 5-88500-042-5.;
• Акимов Микола Павлович // Мистецтво України: Енциклопедія в 5 томах. / А. В. Кудрицький, відповідальний редактор. — К.: «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1995. — Т. 1 : А—В. — С. 33. — ISBN 5-88500-027-1;
• Акимов Микола Павлович // Мистецтво України : Біографічний довідник. / упоряд.: А. В. Кудрицький, М. Г. Лабінський ; за ред. А. В. Кудрицького. — Київ : «Українська енциклопедія» імені М. П. Бажана, 1997. — С. 11—12 . — ISBN 5-88500-071-9.;
• В. Ф. Калашников. Акимов Микола Павлович // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001. — Т. 1 : А. — 823 с. — ISBN 966-02-2075-8.;
• Андрейканіч А. І. Акімов Микола Павлович // «Антологія українського плаката першої третини ХХ століття». — Косів : Видавничий дім «Довбуш», 2012. — С. 9. — 300 прим. — ISBN 966-5467-23-4.;
• С. В. Глухова. Акімов,_Микола_Павлович // Велика українська енциклопедія : [у 30 т.] / проф. А. М. Киридон (відп. ред.) та ін. — К. : ДНУ «Енциклопедичне видавництво», 2018— . — ISBN 978-617-7238-39-2..

Біографії   Театр   Живопис   Графіка   Кінематограф   Освіта