Катерина Білокур народилася 24 листопада (7 грудня) 1900(19001207) року[4]. Батько, Василь Йосипович Білокур, був заможною людиною, мав 2,5 десятини орної землі, тримав худобу. Мала братів Григорія та Павла.
У 6—7 років Катерина Білокур навчилася читати, однак на сімейній раді вирішили не віддавати дочку до школи, щоб, попри достаток у родині, зекономити на одязі та взутті[5].
Малювати почала з ранніх років, однак батьки не схвалювали це заняття і забороняли ним займатися як таким, що відвертає увагу від роботи по господарству і зашкодить заміжжю.
Про свої перші кроки у мистецтві художниця згадувала:
Украла у матері кусочок білого полотна та взяла вуглину… І я намалюю з одного боку полотнини що-небудь, надивлюсь-намилуюсь, переверну на другий бік — і там те саме. А тоді виперу той кусочок полотна – і знов малюю… А одного разу… намалювала не краєвид, а якихось видуманих птиць… Мені було радісно на душі від того, що я таке зуміла видумати! І дивилась на той малюнок, і сміялась, як божевільна… От мене на цьому вчинку і поймали батько та мати. Малюнок мій зірвали і кинули в піч… «Що ти, скажена, робиш? Та, не дай Бог, чужі люди тебе побачать на такому вчинку? То тебе ж тоді ніякий біс і сватати не буде!..» Але куди я не йду, що я не роблю, а те, що я надумала малювати, — слідом за мною…
Обідно мені на природу, що так жорстоко зі мною обійшлася, наділивши мене такою великою любов’ю до того святого малювання, а тоді відібрала всі можливості, щоб я творила тую чудовую працю во всю шир мого таланту![6]
Катерина продовжувала малювати потайки від рідних, використовуючи полотно та ву́гіль. Малювала декорації для драмгуртка, створеного сусідом і родичем Білокурів — Микитою Тонконогом. Пізніше Білокур також грала на сцені цього театру.
У 1922—1923 роках дізналася Катерина Білокур про Миргородський технікум художньої кераміки та вирушила до Миргорода, маючи при собі два малюнки: «копія з якоїсь картинки» і начерк дідівської хати з натури, виконані уже не на полотні, а на спеціально для цього придбаному папері.
У технікум Білокур не прийняли через відсутність документа про закінчення семирічки. Вражена відмовою, вона повернулася додому пішки[7].
Малювати не покидала і згодом почала відвідувати драматичний гурток, організований подружжям вчителів Калитів. Батьки погодилися на участь доньки у виставах, але за умови, що драмгурток не заважатиме роботі по господарству.
1928 року Катерина Білокур дізналася про набір студентів до Київського театрального технікуму і вирішує спробувати свої сили. Але ситуація повторюється: їй знову відмовляють з тієї ж причини.
Восени 1934 року робить спробу втопитися в річці Чумгак, внаслідок чого застудила ноги. Після цієї спроби батько з прокльонами згодився на заняття Катерини Білокур малюванням.
Творчий злет
Навесні 1940 року Білокур почула по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була» у виконанні Оксани Петрусенко[8] і звернулася до співачки з листом, заадресувавши його: «Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко».
До листа додала малюнок калини на шматкові полотна. Малюнок вразив Петрусенко. Порадившись із друзями — Василем Касіяном і Павлом Тичиною — вона звернулася Центр народної творчості, після чого до обласного центру надійшло розпорядження знайти Катерину Білокур і поцікавитися її роботами.
Село Богданівку відвідав Володимир Хитько, що очолював тоді художньо-методичну раду обласного Будинку народної творчості. Декілька картин він показав у Полтаві художнику Матвієві Донцову. 1940 року в Полтавському будинку народної творчості була відкрита персональна виставка художниці-самоучки з Богданівки, яка на той час складалася лише з 11 картин[9].
1944 року село Богданівку відвідав директор Державного музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай. Він запропонував Білокур виставку і закупити картини. Саме завдяки йому Національний музей декоративного мистецтва України має найкращу колекцію робіт Білокур.
Твори Катерини Білокур регулярно експонувалися на виставках у Полтаві, Києві, Москві та інших містах світу.
Три картини Білокур — «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» були введені до складу експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі (1954). Пікассо порівняв Білокур з іншою представницею «наївного мистецтва» — Серафіною Луї[fr]. Це звучить тим дивовижніше, що в основному про сучасне йому мистецтво Пікассо відгукувався вкрай негативно.[джерело?]
У мисткині з'являються численні друзі, передусім художники й мистецтвознавці, у колі яких вона знаходить розуміння та повагу. Крім зустрічей, вона веде з ними тривале листування з Богданівки. Серед її адресатів — поет Павло Тичина і його дружина Лідія Петрівна Папарук, мистецтвознавець Стефан Таранушенко, директор Музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай, художники й художниці Олена Кульчицька, Матвій Донцов, Емма Гурович та ін. У Богданівці у Білокур з'являються учениці: Ольга Бінчук, Тамара Ганжа, Ганна Самарська.
Останні роки та смерть
Після закінчення німецько-радянської війни сім'я Білокурів стає колгоспниками. 1948 року помирає батько. Катерина якийсь час живе з хворою матір'ю, а згодом до них переїжджає брат Григорій із дружиною та 5 дітьми. У родині починаються численні сварки.
Навесні 1961 року до болю в ногах додається сильний біль у шлунку. Домашні лікувальні засоби не помагають, а в богданівській аптеці немає необхідних ліків.
На початку червня1961 року помирає мати художниці. Того ж року Катерину Білокур відвозять до Яготинської районної лікарні. 10 червня їй роблять хірургічну операцію, яка нічим не допомагає. Того ж дня художниця помирає[10].
Коли Катерині Білокур було надано звання народної художниці України, в Богданівку, раніше богом забуте село, як казала сама мисткиня, почали навідуватися гості з Києва, її згадують поряд зі славетними примітивістами Анрі Руссо, Іваном і Йосипом Генераличами, Марією Примаченко, Ніко Піросманішвілі, Ганною Собачко-Шостак. Катерина Білокур зуміла сягнути вершин успіху і прославити українське мистецтво на цілий світ. Їй довелося пережити осуд і нерозуміння односельців, які вбачали в її заняттях малюванням спробу ухилитися від хатньої роботи. Вона зустріла заборони та нерозуміння батьків, що відкидали її талант. І все-таки подолавши такі непрості в сільському житті перешкоди, вона самотужки, крок за кроком відкривала для себе таємниці живопису. Не маючи коштів на фарби й пензлі, готувала їх сама з рослин та щетини, не маючи спеціальної художньої освіти, альбомів та книжок, навчалася у природи.
Пабло Пікассо був у захопленні від робіт української художниці Катерини Білокур. У 1954 році, коли він побачив її роботи на виставці, то сказав, що вони геніальні і порівняв Катерину Білокур з відомою всьому світові художницею Серафін Луїс.
Творчий стиль та художні прийоми
Білокур сама робила пензлі з коров'ячої вовни, котячої шерсті, вишневих гілочок і бляхи від консервних банок. Вони були настільки тонкими, що нагадували голки. Тут Білокур послідовністю роботи споріднюється з українськими вишивальницями рушників, які вишивають квітку за квіткою.
Живопис Білокур — «вишивка» олійними фарбами на полотні. Народна вишивка вінчає собою весь процес виробництва тканини, наче розкриває властивість, внутрішню ідею полотна. Білокур пише в автобіографії, що «тіпала, микала, пряла, ткала, шила», «білила», створювала «гарні вишивки». У розумінні художниці полотно — це насамперед те, що можна зшивати, навіть якщо воно записане олією. Її олійний живопис так само вінчає і розкриває ідею полотна, як і українська вишивка. Такого ставлення до полотна професійний станковіст не знає. Для нього полотно — просто зображальна площина поряд із будь-якою іншою зображальною площиною, що підходить йому для реалізації його задумів.
Тло на майже всіх олійних полотнах Катерини Білокур — просте, виконане чистим кольором, найчастіше синім або блакитним. Вона навіть не писала тло, а скоріше, фарбувала полотно та вже поверх писала квіти.
Білокур користувалася нетрадиційним способом закріплення полотна на підрамнику. Зазвичай для кожного полотна робиться індивідуальний підрамник, й полотно на ньому закріплюється нерухомо, раз і назавжди. Але виготовлення підрамників для мисткині було надто дорогим та складним, тому підрамник у Білокур виконує ту ж функцію, що п'яльця для вишивки. Народна художниця, усупереч правилам, кріпила полотно на підрамнику шпагатом, а коли робота була завершена, знімала записане полотно та кріпила на раму інше. Саме так і поводиться вишивальниця, знімаючи вишивку з п'ялець.
Здебільшого Білокур малювала квіти. Нерідко в одній картині поєднувала весняні й осінні — така картина і створювалася з весни до осені. 6 жоржин на картині «Колгоспне поле» малювала три тижні. Окрім квітів, Катерина Білокур малювала пейзажі та портрети.
Кожна квіточка, гілочка, ягідка в рослинному світі художниці любовно, ретельно виписані, виділені, обведені світлим обідком. У рослинних композиціях художниці немає єдиного джерела світла; різні елементи освітлені неоднаково і кожний має, так би мовити, свою точку зору. У рослинному світі Катерини Білокур кожна деталь добре диференційована, виписані навіть прожилки пелюсток, і, попри численність об'єктів — квітів, овочів, фруктів — композиція в цілому не розпадається, а тримається дуже добре, картина залишає враження завершеного, замкнутого в собі світу. До того ж жодна деталь не губиться, а виграє, демонструючи себе. На багатьох її полотнах квіти випромінюють світло.
Улюбленими фарбами Білокур були ультрамарин і синій кобальт. Найвдаліші та найчисельніші картини написані саме на синьому тлі. Спочатку мисткиня писала саморобними фарбами з калини, бузини, цибулі. Надалі вона перейшла на ґрунтоване полотно й олійні фарби. У якості розріджувача служила лляна олія.
В олійному живописі Білокур внутрішній зв'язок між об'єктом, способом зображення, зображальною площиною та фарбами. Виявлення цих зв'язків простежує джерела творчості Катерини Білокур до української вишивки та ткацтва, народної традиції, що сягає глибокої архаїки.
Ім'ям художниці названо пластовий курінь ч. 58, що у Тернопільській станиці. Дівчата з куреня імені Катерини Білокур намагаються якнайбільше ознайомити сучасне суспільство із творчістю великої майстрині[15].
У червні 1989 постановою РМ УРСР засновано премію імені Катерини Білокур за визначні твори традиційного народного мистецтва з метою стимулювання розвитку українського народного мистецтва[16][17].
На її честь у 2000 році викарбувано пам'ятну монету[18].
З 2012 року щорічно 9 червня, або в найближчі вихідні дні, в селі Богданівка Бориспільського району, Київської області проводиться міжрегіональний фестиваль народної творчості «Катеринина пісня», присвячений пам'яті художниці[19].
Світові Катерину Білокур відкрив український письменник, дослідник творчості художниці Кагарлицький Микола Феодосійович, зібравши та видавши листи мисткині, а також спогади сучасників про неї[21].
20 жовтня 2022 року Лубенська міська рада Полтавської області перейменувала вулицю та провулок Островського в місті Лубнах на вулицю та провулок Катерини Білокур.
21 лютого 2023 року міська рада перейменувала вулицю Мозирську і провулок Мозирський в Чернігові на вулицю і провулок Катерини Білокур.
31 березня 2023 року, Хмільницька міська рада Вінницької області перейменувала вулицю та провулок Декабристів в місті Хмільнику на вулицю та провулок Білокур Катерини[22].
З 12 листопада по 7 грудня 2023 року Національним музеєм декоративного мистецтва України анонсовано проведення «Білокурівського листопада», в ході якого музей проведе виїзні лекції, присвячені життю і творчості видатної української художниці Катерини Білокур[23].
Авраменко О. О. Білокур / Інститут проблем сучасного мистецтва Національної академії мистецтв України. Київ: Видавництво Горобець, 2021. 168 с.: іл.
Карповська А. Катерина Білокур та Амброзіус Босхарт-старший: порівняльна характеристика творчості // А. Карповська. — Київ, 2018. — 36 с.
Білокур Катерина: мистецтво та образ крізь призму часу: наук. зб. за матер. наук.-практ. конф. до 110-річчя від дня народження К. Білокур / [редкол.: А. Ф. Вялець (голова) та ін.]. — К.: Адеф-Україна, 2012. — 220 с. — ISBN 966-187-181-5.
Катерина Білокур. Видання у 2-х книгах. Київ: Родовід, 2010
Х. Бедрик-Білан, А. Безносик, М. Гнатюк, Л. Громовенко. 100 найвідоміших українців / Під заг. ред. Ю. Павленко. — Київ : Орфей: Автограф, 2005. — С. 539–544. — ISBN 966-8349-01-6.