розділена, з боковою посадкою, з відкритими колесами
Підвіска (передня)
жорстка, на півеліптичній ресорі і важелях з фрикційними амортизаторами з 1935 незалежна на подвійних важелях з підсилювачем керма «Dubonnet suspension»
Підвіска (задня)
на поперечній ресорі з фрикційними амортизаторами з 1935 чотири поперечних важелі
«Alfa Romeo» 1932—2654 л, 1934 — 2905 л, 1935 — 3165 л, спеціально для Гран-прі Німеччини L8, по чотири циліндри в ряд у блоці Подвійне турбонадування (Twin Roots Superchargers). фронтальне, поздовжнє
Alfa Romeo P3, P3 monoposto або Tipo B класичний автомобіль для Гран-прі, розроблений конструктором Вітторіо Яно, одна з моделей ряду Alfa Romeo 8C. Автомобіль P3 став по справжньому першим одномісним перегоновим автомобілем серії Гран-прі[1] і другою для «Alfa Romeo» моделлю monoposto після Tipo A monoposto, випущеного у 1931 році[2]. Дана модель була створена на базі попередньої успішної Alfa Romeo P2 та з урахуванням проблем, які виникли у моделі Alfa Romeo Tipo A. Вітторіо Яно сповна засвоїв усі уроки попередніх моделей, повернувся до креслярської дошки, щоби створити автомобіль, який їздив би довше ніж протяжність однієї гонки. Модель P3 стала першим справжнім одномісним перегоновим автомобілем, на який було встановлено супертурбований восьмициліндровий рядний (L8) двигун. Автомобіль був дуже легким для того періоду, і важив трошки більше за 680 кг (1,500 lb), не дивлячись на використання чавунного блока циліндрів двигуна.
Участь у змаганнях 1932—1935 років
Модель P3 була представлена у липні посеред сезону Гран-прі 1932 року[en] у Європі, розпочавши свої перші перегони з перемоги, здобутої Таціо Нуволарі. Згодом було виграно 6 гонок цього року з пілотами Нуволарі і Рудольфом Караччіолою, включаючи усі 3 основні: Гран-прі Італії, Франції та Німеччини.
Гран-прі сезону 1933 року[en] приніс фінансові труднощі команді «Alfa Corse», в результаті чого, автомобілі просто не брали участі у змаганнях. Енцо Феррарі довелось тікати зі своєю командою «Scuderia Ferrari» та використовувати застарілі «Alfa Monza». «Alfa Corse» ухилялась до серпня, пропустивши перші 25 перегонів, і лише після довгих дискусій модель P3 було остаточно передано до рук «Scuderia Ferrari». Згодом автомобілі P3 виграли 6 з фінальних 11 подій сезону, включаючи 2 головних Гран-прі Італії та Іспанії.
Нові правила для Гран-прі сезону 1934[en] поставили більші вимоги до кузова. З урахуванням цього, робочий об'єм двигуна було зменшено до 2,9 літра. Луїс Чірон (Louis Chiron) виграв Гран-прі Франції у Монлері, у той час як німецькі «Срібні стріли[en]» виграли в інших чотирьох перегонах чемпіонату Європи. Однак P3 виграла 18 з усіх 35 Гран-прі, що проводились у Європі того року.
В Гран-прі сезону 1935 року[en] модель P3 була уже неконкурентоспроможною проти потужних німецьких автомобілів у 6 гонках Чемпіонату Європи. Але це не завадило отримати останню і легендарну робочу перемогу. Двигун P3 мав робочий об'єм 3,2 літри, спеціально для Нуволарі для Гран-прі Німеччини 1935 на трасі Нюрбургринг, на рідних землях «Mercedes-Benz» та «Auto Union». У перегонах Нуволарі проколов колесо на початку свого лідерства, але після піт-стопу він вирвався уперед на останньому колі, коли Манфред фон Браухіч[en], що керував досконалим «Mercedes-Benz W 25» отримав прокол колеса, залишивши Нуволарі одного з тріумфом у перегонах перед ошелешеним натовпом 300000 німців. Це був останній рік участі P3 у Гран-прі і остання перемога у Європейському чемпіонаті з автоперегонів.
«Я ніколи не чув такого, — розповідав Енцо Феррарі, — двісті тисяч осіб, тільки що готові завити від захвату, разом замовкли. Нуволарі фінішував у цілковитій тиші. Це було приголомшливо!»[3]
Спритність і універсальність моделі P3 дозволила їй виграти 16 з 39 Гран-прі у 1935 році. P3 заслужила своє місце в історії як дійсно найсильніший гоночний автомобіль.
Перемоги автомобіля
Алан де Каденет[en] на Alfa Romeo P3Двигун Alfa P3 Tipo B з двоступеневим турбонаддуваннямTipo B Aerodinamica, яка з гонщиком Гі Моллом тріумфувала на трасі Афус у 1934
