У міжвоєнний період почав працювати як композитор, критик і письменник; у 1932 опублікував перші музичні огляди в двотижневику «Echo Tygodnia». У 1935–1937 – секретар редакції «Muzyki Polskiej», з 1935 – журналіст і рецензент музичних журналів: «Pion», «Bunt Młodych», «Polityka» та «Zet ». Після повернення з Парижа в квітні 1939 обійняв посаду музичного керівника радіостанції «Варшава II».
Друга Світова війна
Брав участь в Польській кампанії 1939 року як солдат 85-го піхотного полку 19-ї піхотної дивізії в Нововілейці. Після розформування війська пішки повернувся до Варшави, де провів період німецької окупації. Давав приватні уроки фортепіано, працював концертмейстером у гімнастичній школі Стефана Шелестовського та в кафе «Rio Rita» у Краківському передмісті. Був службовцем музичного та словесного мовлення в секції Польського радіо Урядового представництва країни[8]. У 1942 одружився з Лідією Гінц. У 1943 році у них народився перший син Вацлав. Під час Варшавського повстання працював на радіо. Був поранений на третій день повстання. Втік у Скерневиці, де провів решту війни. Під час повстання втратив більшу частину своєї композиторської творчості.
Після війни
Після війни оселився в Кракові і з родиною жив у відомому Будинку письменників на вулиці Крупніча, 22. У 1945 заснував журнал «Ruch Muzyczny», головним редактором якого був до 1948. Після закриття журналу з політичних міркувань і відновлення його діяльності у 1957–1959 рр. був членом редакції. У 1945–1949 рр. викладав теоретичні предмети у Державній вищій музичній школі (нині Музична академія в Кракові). Виключений з університету комуністичною владою в 1949, приватно викладав композицію (його студентом був, зокрема, Адам Валацінський). Водночас займався композиторською, літературною та публіцистичною діяльністю.
У 1945–1989 рр. (з перервами в 1953–1956 рр., коли видання журналу було призупинено, у 1968–1971 рр. через цензуру на заборону публікації, у 1981–1983 рр., тобто під час воєнного стану) був журналістом, оглядачем «Tygodnik Powszechny» у циклі «Головою в стіну», «Без догматів», «Проти волосся», «Лопатою по голові», «Цвяхи в мозку» і «Волання у пустелі» . Використовував псевдонім «Кісель». У 1950–1953 рр. – редактор «Концертного путівника» Краківської філармонії, у 1955–1957 рр. – автор радіопередачі «Бесіди про музику», у 1956–1961 – голова правління Спілки польських композиторів у Кракові. У 1961 переїхав до Варшави на проспект Яна Христяна Шуха 16.
Депутат Сейму ПНР
У 1957–1965 – депутат Сейму ПНР, в т.ч. з Тадеушем Мазовецьким, у складі групи Znak. У 1957 [9] та в 1961 обирався за списком Фронту національної єдності [10]. У 1964 – один із підписантів "Листа 34". У 1965–1968 — головний редактор музичного видавництва «Синкопа», у 1971–1974 — президент музичної секції ZAiKSu; чотири рази був членом головної ради Спілки польських композиторів, також був членом Спілки польських письменників. У 1968 за критику цензури (на засіданні Спілки польських письменників використав відомий термін «диктатура невігласів», але — за його власною інтерпретацією у «Щоденниках» — не проти влади, а проти цензорів), йому заборонили публікуватися на три роки. 11 березня в провулку на вулиці Каноній його також побили «невідомі». У грудні 1975 підписав акцію протесту проти змін до Конституції Польської Народної Республіки (Лист 59)[11]. У 1976 році підписав "Лист 14" проти репресій учасників Радомського червня. 23 серпня1980 приєднався до заклику 64 вчених, письменників і публіцистів до комуністичної влади вступити в діалог зі страйкуючими робітниками[12]. У 1984 р. опублікував т. зв «Мої типи» («список каналізації»), безкоментарний список імен людей, які особливо активно вели пропаганду в ПНР .
Публіцистична творчість Кіселевського вирізнялася духом прагматизму й лібералізму, і водночас, зважаючи на часи, в які він жив, була надзвичайно зухвала. Маріуш Урбанек заявив, що він «найчитаніший, але найменш слуханий журналіст ПНР. Комуністи не хотіли його слухати, бо він казав, що він їхній ворог. У вільній Республіці Польща друзі його не слухали, бо він казав, що абсолютно з ними не згоден»[13]. Кіселевський був відомий і своїм збоченим характером – коли Леопольд Тирманд купив собі абсолютно нову машину, Кісель узяв цеглу і видряпав на кузові великими літерами слово «DUPA» (після цього випадку вони не розмовляли один з одним рік)[13].
Після 1989р
У політичних і соціальних питаннях він представляв консервативно-ліберальні погляди. Був одним із засновників Руху реальної політики у 1987 та Союзу реальних політиків у 1989. Також симпатизував Центрській угоді[14].
Після 1989, після розбіжностей з редакцією "Tygodnik Powszechny", яка почала цензурувати його колонки, він відмовився продовжувати публікувати свої тексти в цьому тижневику і перейшов до Wprost, де погодився давати короткі інтерв’ю, коментуючи поточні події. У той же час, з березня 1988 до 2 вересня 1991 він щотижня записував колонки "Кісель прямо з Варшави" для польського радіо на радіомовній станції WPNA в Чикаго, стенограми якого регулярно передруковувалися в місцевому «Dziennik Związek» та які були опубліковані повністю в Польщі у 2016[15]. У 1990 заснував щорічну премію Кіселя, яку присуджував спочатку сам, а після його смерті – журі, до складу якого входили його син Єжи та лауреати попередніх років.
У 1968–1980 вів особистий щоденник, до якого входило кілька зошитів. Щоденник був опублікований після його смерті під назвою "Journals". Його син Вацлав був співзасновником фортепіанного дуету Марек і Вацек, а його донька Кристина Кіселевська-Славінська — романістка та перекладачка. Молодший син Єжи Кіселевський — радіо- і тележурналіст.
Могила Стефана, Вацлава та Лідії Кіселевських на Повонзькому цвинтарі у Варшаві
Стефан Кіселевський написав багато музичних творів у стилі неокласицизму20-го століття, за що був багаторазово нагороджений у Польщі та за кордоном. Також був автором низки романів і книг про музику (в т.ч. Музичне сузір'я), а також сотні колонок і політичних публікацій, у тому числі в журналі "Res Publica Nowa". Автор терміна "літургійний соцреалізм".
↑Waldemar Grabowski, Polska Tajna Administracja Cywilna 1940–1945, Warszawa 2003, s. 230.
↑Obwieszczenie Państwowej Komisji Wyborczej z dnia 22 stycznia 1957 r. o wynikach wyborów do Sejmu Polskiej Rzeczypospolitej Ludowej przeprowadzonych dnia 20 stycznia 1957 r., M.P. z 1957 r. nr 5, poz. 30.
↑Obwieszczenie Państwowej Komisji Wyborczej z dnia 18 kwietnia 1961 r. o wynikach wyborów do Sejmu Polskiej Rzeczypospolitej Ludowej przeprowadzonych dnia 16 kwietnia 1961 r., M.P. z 1961 r. nr 30, poz. 145
