Станіслав Костка Замойський

Станіслав Костка Замойський
Народився	13 січня 1775(1775-01-13)  Варшава, Річ Посполита
Помер	2 квітня 1856(1856-04-02)[1] (81 рік)  Відень, Австрійська імперія
Країна	Російська імперія Річ Посполита
Діяльність	політик
Членство	Варшавське товариство друзів науки
Роки активності	1795[1] — 1856[1]
Посада	член Державної ради Російської імперії^[d]
Рід	Замойські
Батько	Анджей Замойський
Мати	Констанція Чорторийська^[d]
Брати, сестри	Александр Август Замойський і Anna Jadwiga Sapieżyna^d
У шлюбі з	Zofia Czartoryska^d
Діти	Władysław Stanisław Zamoyski^d, Ядвіга Сапіга[2], Zdzisław Zamoyski^d, Костянтин Замойський, Andrzej Artur Zamoyski^d, August Zamoyski^d, Gryzelda Celestyna Działyńska^d, Eliza Brzozowska^d і Stanisław Kostka Zamoyski^d
Нагороди
Медіафайли у Вікісховищі

Станіслав Костка Францішек Салези Регінальд Замойський гербу Єліта (13 січня 1775, Варшава, — 2 квітня 1856, Відень)[3] — граф, президент Тимчасового Центрального військового уряду королівства обох Галичин у 1809 році, сенатор. — воєвода Варшавського князівства (1810), президент Сенату Царства Польського з 29 січня 1822 по 20 липня 1831, член Генеральної ради Урядової комісії релігійних віросповідань і народної просвіти 1830[4], 12-й ординат у Замості, до 1850 р. член Державної ради Російської імперії, дійсний таємний радник[5], мальтійський кавалер[6].

Він був сином Анджея Гієроніма Замойського (1716—1792) — великого канцлера коронного та принцеси Констанції Чарторийської, дочки Станіслава Костки Чорторийського — великого чашника литовського. Був противником Листопадового повстання. У 1830 році він поїхав до Петербурга. Згодом оселився у Відні. Завдяки його зусиллям у 1823 році отримав права міста Ядув.

У 1812 році як віце-президент Королівського господарсько-сільськогосподарського товариства вступив до Генеральної конфедерації Королівства Польського[7].

Під час Листопадового повстання був відсутній на засіданнях Сенату, тому виключений зі списку сенаторів листопадовим повстанським сеймом 20 липня 1831 року[8].

Імперський граф по батьку, затверджений у Конгресовому королівстві в 1820 році[9], а в 1844 році — в Росії[3].

16 червня 1812 року нагороджений орденом Білого Орла. У 1812 році став кавалером ордена Святого Станіслава[10]. У 1810 році він отримав неаполітанську велику стрічку Ордена Обох Сицилій[11], у 1825 році став кавалером російського ордена Святого Апостола Андрія Первозванного[5] та ордена св. Олександра Невського; нагороджений мальтійським орденом св. Іоанна Єрусалимського[12].

У 1811 році він став почесним членом Варшавського товариства друзів науки[13].

Одружений із княжною Зофією, уродженою Чорторийською, донькою Ізабели Чорторийської, з якою мав 10 дітей (7 синів і 3 доньки), у тому числі Анджей і Владислав.

Бібліографія

[1], Konrad Ajewski, "Stanisława Kostki Zamoyskiego życie i działalność 1775–1856" 

Посилання

1. RKDartists
   d:Track:Q17299517
2. Гісторыя Сапегаў : жыццяпісы, маёнткі, фундацыі — Мінск: Віктар Хурсік, 2017. — С. 105. — 586 с. — ISBN 978-985-7025-75-6
   d:Track:Q19720386d:Track:Q122382124
3. Almanach Błękitny. Warszawa. 1908. с. 1021-1022.
4. Obraz polityczny i statystyczny Królestwa Polskiego iaki był w roku 1830 przed dniem 29 listopada, Warszawa 1830, s. 26.
5. Pamiętnik (рос.). Москва. 2003. с. 720.
6. Marta Męclewska, Kawalerowie i statuty Orderu Orła Białego 1705—2008, Zamek Królewski, Warszawa 2008, s. 282.
7. Dziennik Konfederacyi Jeneralnej Królestwa Polskiego. 1812, nr 20, s. 185.
8. Sebastian Ziółek, Sejm Królestwa Polskiego w okresie powstania listopadowego 1830—1831, Warszawa 2007, s. 333.
9. Kuryer Litewski, nr 130, 29 października 1820 roku
10. Zbigniew Dunin-Wilczyński, Order Św. Stanisława, Warszawa 2006, s. 217.
11. Stanisław Łoza. Order Obojga Sycylii zwany Neapolitańskim. Żołnierz Polski. Nr 18 (350). Rok V. 1923: 16. Архів оригіналу за 25 листопада 2018. Процитовано 3 лютого 2023. {{cite journal}}: |volume= має зайвий текст (довідка)
12. Stanisław Kostka hr. Zamoyski. sejm-wielki.pl.
13. Aleksander Kraushar, Towarzystwo Warszawskie Przyjaciół Nauk 1800—1832 : monografia historyczna osnuta na źródłach archiwalnych. Ks. 4, Czasy polistopadowe: epilog: 1831—1836, wyd. 1906, s. 486.