Природні та юридичні права
Природне право вперше з'явилося у давньогрецькій філософії[2] і згадувалося римським філософом Цицероном. Згодом воно згадувалося в Біблії[3], а потім було розвинене в Середньовіччі католицькими філософами, такими як Альберт Великий та його учень Тома Аквінський. В епоху Просвітництва концепція природних законів використовувалася для заперечення божественного права королів і стала альтернативним обґрунтуванням створення суспільного договору, позитивного права й уряду — а значить, і юридичних прав — у формі класичного республіканізму. І навпаки, концепція природних прав використовують інші для оскарження легітимності всіх подібних установ. Ідея про права людини походять від теорій природних прав.[4] Ті, хто відкидає різницю між правами людини й природними правами, розглядають права людини як наступника, який залежить від природного права, природного богослов'я чи християнської теологічної доктрини.[4] Природні права, зокрема, вважаються непідвладними жодному уряду чи міжнародному органу. Загальна декларація прав людини ООН 1948 є важливим правовим документом, що закріпив одну з концепцій природних прав у міжнародному м'якому праві. Природні права зазвичай розглядалися як виключно негативні права, тоді як прав людини включають і позитивні права.[5] Навіть у концепції природних прав людини ці два терміни не можуть бути синонімами. Примітки
|