Про суспільну угоду, або Принципи політичного права
Титульна сторінка першого видання.
«Про суспі́льну уго́ду, або́ При́нципи політи́чного пра́ва» (фр.Du contrat social ou Principes du droit politique) — трактат, написаний Жаном-Жаком Руссо у 1762 році, де він розмірковує про найкращий спосіб, у який можна було б створити політичну спільноту, зважаючи на всі проблеми що виникають в комерційному суспільстві, яке він описав раніше у своїй праці Міркування про походження і причини нерівності між людьми (1754).
Книга «Про суспільну угоду» вважається такою, що сприяла політичному поступу в Європі XVIII ст., особливо у Франції, де вона надихала діячів революції, і навколо Руссо виник цілий культ. У «Суспільній угоді» автор виступав проти ідеї, що монархам надано право володарювати божественною силою.
Короткий опис
Титульна сторінка «піратського» видання книги 1762 року, надрукованого скоріше за все у Німеччині[1]
Зміст
Книга I
Розділ І. Предмет цієї першої книги
Розділ II. Про найперші суспільства
Розділ III. Про право найсильнішого
Розділ IV. Про рабство
Розділ V. Про те, що завжди слід дошукуватися першопочаткової домовленості
Розділ VI. Про суспільний пакт
Розділ VII. Про суверена
Розділ VIII. Про громадянський стан
Розділ IX. Про володіння майном
Книга II
Розділ І. Про те, що суверенітет с невідчужуваним
Розділ II. Про те, ще суверенітет є неподільним
Розділ III. Чи може загальна воля помилятися
Розділ IV. Про межі влади суверена
Розділ V. Про право життя і смерті
Розділ VI. Про закон
Розділ VII. Про законодавця
Розділ VIII. Про народ
Розділ IX. Продовження
Розділ X. Продовження
Розділ XI. Про різні системи законодавства
Розділ XII. Розподіл законів
Книга III
Розділ І. Про урядування взагалі
Розділ II. Про принцип, що конституює різні форми уряду
Розділ III. Розрізнення урядувань
Розділ IV. Про демократію
Розділ V. Про аристократію
Розділ VI. Про монархію
Розділ VII. Про змішані форми урядування
Розділ VIII. Про те, що жодна форма урядування не прийнятна для усіх країн
Розділ IX. Про ознаки гарного урядування
Розділ X. Про урядові зловживання і про схильність уряду до дегенерації
Розділ XI. Про смерть політичного тіла
Розділ XII. Як підтримує себе суверенна влада
Розділ XIII. Продовження
Розділ XIV. Продовження
Розділ XV. Про депутатів, або представників
Розділ XVI. Про те, що встановлення способу урядування не є угодою
Розділ XVII. Про встановлення уряду
Розділ XVIII. Засоби запобігання узурпації влади
Книга IV
Розділ І. Про те, що загальна воля є непорушною
Розділ II. Про голосування
Розділ III. Про вибори
Розділ IV. Про римські коміції
Розділ V. Про трибунат
Розділ VI. Про диктатуру
Розділ VII. Про цензуру
Розділ VIII. Про громадянську релігію
Розділ IX. Прикінцеве слово
Цитати з твору
Людина народжується вільною, проте скрізь вона у кайданах, а той, хто вважає себе володарем інших, є насправді навіть більшим рабом, аніж вони[2].
...наші політики, не маючи змоги поділити суверенітет стосовно його принципу, усе ж поділяють його стосовно об’єкта, розрізняючи силу і волю, владу законодавчу і владу виконавчу, право стягувати податки, чинити суд і вести війну, внутрішнє адміністрування і повноваження у відносинах із зарубіжними країнами — вони то змішують усі ці частини поміж собою, то відділяють їх одну від одної. Вони перетворюють суверена на якусь фантастичну істоту, складену з припасованих один до одного шматків; вони ніби складають людину з декількох тіл, одне з яких має лише очі, друге — лише руки, третє — лише ноги[3].
Свого блага прагнуть завжди, та не завжди його бачать: народ ніколи не можна підкупити, але часто його можна увести в оману, і саме тоді видається, нібито він прагне того, що є злом[4].
Суспільний трактат має на меті убезпечення сторін, що його укладають. Хто бажає мети, бажає й засобів, засоби ж ці нерозривно пов’язані з певним ризиком і навіть з певними втратами. Хто хоче зберегти своє життя за рахунок інших, в свою чергу, коли це потрібно, повинен бути готовим віддати його за них. Отже, коли закон вимагає від громадянина наразитися на певну небезпеку, громадянин тут більше не може бути суддею; і коли принцепс сказав йому: «Для держави корисно, щоб ти помер», — він повинен померти, оскільки лише завдяки цій умові він досі жив у безпеці, і життя його — це вже не тільки доброчинність природи, але й дар держави, пов’язаний з певними умовами[5].
Російська імперія захоче поневолити Європу, але сама зазнає поневолення. Татари, їхні піддані чи сусіди, стануть їхніми володарями, а також і нашими. Ця революція видається мені неминучою, бо всі королі Європи спільно працюють над її прискоренням[6].
...не може бути єдиної і абсолютної конституції уряду, навпаки, урядів, різних за природою, може існувати стільки ж, скільки існує різних за розмірами держав[7].
Щойно суспільна служба перестає бути головною справою громадян, і вони починають вважати за краще служити <суспільству> своїм гаманцем, а не своєю персоною, як держава опиняється на межі загибелі[9].
Варто аби хтось сказав про суспільні справи: Яка мені з того користь? — і державу слід вважати мертвою[10].
Суверенітет не може бути представлений <кимось> з тих же причин, якими зумовлена неможливість його відчуження; він сутнісно передбачає вияв загальної волі, яка не може мати представника. Вона є або собою, або ж йдеться вже про якусь іншу <волю> — середини тут немає. Тому, депутати, обрані народом, не є і не можуть бути його представниками: вони є лише його комісарами і не можуть нічого вирішувати остаточно. Будь-який закон, не ратифікований безпосередньо народом, нічого не вартий — він не є законом[10].
Український переклад
Жан-Жак Руссо. Про суспільну угоду, або Принципи політичного права / Укр. пер. з фр. та ком. О. Хома. — Київ: Port-Royal, 2001. — 349 с. — ISBN 966-7068-06-4.
