Геоморфоло́гія (рос.геоморфология, англ.geomorphology, нім.Geomorphologie f) — наука про рельєфЗемлі, його походження, просторові, генетичні та історичні закономірності будови та розвитку. Геоморфологія розглядає зміни рельєфу як процес, що складається з існуючих протиріч між рельєфоутворюючими факторами, що й обумовлює безперервний розвиток земної поверхні та форм рельєфу[1]. Належить до родини геолого-географічних наук.
Зовнішній вигляд рельєфу Земної поверхні (морфологія), його походження (генезис), вік та динаміка розвитку..::::::::::::::::читати далі
Мезорельє́ф (англ.mesorelief) — форми рельєфу, проміжні за розмірами між макрорельєфом і мікрорельєфом (наприклад, річкові долини, ущелини, улоговини, моренні горби тощо). Їхня площа вимірюється кількома або десятками км². Мезорельєф представлений нерівностями земної поверхні середніх розмірів з амплітудами висот до декількох десятків метрів, що утворені внаслідок екзогенних процесів..::::::::::::::::читати далі
Великий Кавказ простягається більш ніж на 1100 км з північного-заходу на південний-схід, від району Анапи і Таманського півострова до Апшеронського півострова що на узбережжі Каспія. Максимальної ширини Великий Кавказ досягає в районі Ельбруса (до 180 км). В осьовій частині розміщений Головний Кавказький хребет, на північ від якого простягається ряд паралельних хребтів, в тому числі моноклинального характеру. Більша частина південного схилу Великого Кавказу складається з кулеподібних хребтів, які приєднуються до Головного Кавказького хребта. Традиційно Великий Кавказ поділяють на 3 частини: Західний Кавказ (від Чорного моря до Ельбруса), Центральний Кавказ (від Ельбруса до Казбека) і Східний Кавказ (від Казбека до Каспійського моря).
Складається з вапняків. Скелі Ай-Петрі нагадують зуби гігантського дракона, що здіймається над яйлою. Чотири з них мають висоту від 7 до 19 метрів, маленьких піків набагато більше, утворених під час вивітрювання неоднорідних рифових вапняків. Ай-Петрі — викопний кораловий риф, де глибина рифових вапняків 600 м.::::::::::::::::читати далі
Полога стежка завдовжки 3,5 км піднімається від парковки до місця, де з-під землі виходить дим і сірка. Перші дослідники і поселенці вважали, що цей дим має вулканічне походження, і Палаюча гора, приблизно до 1830 року[5] (за іншими даними — до 1866 року[6]) вважалася єдиним активним континентальним вулканом в Австралії..::::::::::::::::читати далі
Відповідно до залягання кристалічного фундаменту, Приазовська височина поступово знижується з півночі (пересічні висоти 200–230 м) на південь::::::::::::::::читати далі
Висота 515,7 м над рівнем моря. Поверхня Берди вирівняна, схили асиметричні (західні та південні — круті). Вкрита буковими, дубово-грабовими та дубовими лісами, місцями підліском із ліщини.
На заході обмежена височинами Ставропольською, Ергені і нижньою течією Волги, на півночі — Общим Сиртом, на північному сході і сході — Передуральським плато, на південному сході — обривом плато Устюрт і півостровом Мангишлак. Площа близько 200 тис. км2. Низька рівна поверхня у внутрішній приморській частині лежить нижче за рівень океану (від 0 до —28 м), до околиць підіймається до 100 м абсолютної висоти. У західній частині перетинається Волго-Ахтубінськой заплавою. Включає дельти рік Волга, Терек, Сулак, пониззя Уралу і Емби.::::::::::::::::читати далі
Вважається, що назва западини походить від тюркського слова Каракія, де кара — «чорний», а кія — «крутий косогір», що досить точно описує характер крутих схилів западини. За іншою версією назва в перекладі означає «чорна паща». Інша назва западини — Батир — походить від тюркського слова батир, що в перекладі означає — «богатир», «бахадур», «силач» і пов'язана із назвою однойменного озера.[7]
Западина має обриси неправильного видовженого овалу із фестончатими виступами,[8] і простяглася з північного заходу на південний схід. Довжина западини становить 40 км (за іншими даними 85 км), ширина — від 10 до 25 км.
Утворення западини пов'язують із процесом вилуговування солених порід, з просідаючими і карстовими процесами, що мали місце на узбережжі Каспійського моря. В основі карсту лежить процес розмивання і розчинення порід підземними природними водами.
.::::::::::::::::читати далі
Занесена до Книги рекордів Гінесса як найдовша в світі гіпсовапечера, найдовша печера Євразії та друга (після Флінт-Рідж-Мамонтової у США) за довжиною серед печер світу.
Сумарна картографована довжина її ходів становить понад 240,5 км. Печера до кінця не розвідана. Вона займає площу близько 2 гектарів, що обумовлено чисельністю та хвилястістю ходів. Ходи залягають на глибині близько 20 м під землею. Печера сильно замулена глиною. Трапляються сталактити, освіти, геліктити.
Придністровське Поділля, багате печерами, давно приваблювало дослідників. В 1965 році львівські спелеологи з новоствореного клубу «Циклоп» проводили топозйомку печери «Вітрова» біля села Королівка Борщівського району, коли місцеві хлопчики показали на струмок, розташований неподалік, який іде під землю. У той раз розкопати нічого не вдалося, але повернувшись через рік, 8 травня1966 року, Олексій Соляр і Мирон Петрович Савчин пройшли за глиняний сифон, який перегороджував їм шлях у минулому році, та обстежили близько 400 м печери.::::::::::::::::читати далі
Річкові́ тера́си (долинні тераси, надзаплавні тераси) — частини річкових долин, які є відносно рівними, мало нахиленими (за течією та в бік річищ) східцеподібними утвореннями, що виникають у результаті спільної акумулятивно-денудаційної діяльності постійних водотоків. У своїх нижніх частинах річкові тераси, як правило, мають відносно круті уступи, якими контактують із заплавами річок; у верхніх — маловиразними «тиловими швами» межують зі схилами річкових долин чи інших терас. Під час повеневих підйомів рівня води в річках тераси ніколи не затоплюються водами.
Утворення річкових терас, як правило, відбувається впродовж кількох основних етапів:
Накопичення на дні річкових долин товщ алювіальних відкладів. Найінтенсивніше такі процеси відбуваються у нижніх частинах річкових долин, де руйнівна й транспортувальна сила водотоку слабне, а річки досягають профілю рівноваги. Тут дрібні частинки гірських порід, утворених внаслідок руйнування дна русла і берегів у верхів'ях та середніх течіях річок, осідають на дні й активно накопичуються. Виникають обмілини, острови, прируслові вали (бари), перекати, гриви тощо. Течії стають повільними, а русла річок звивистими (меандруючими). Оминаючи маси намитих порід, водний потік розмиває сусідні береги і ще більше розширює свою долину. Виникають широкі заплави, численні рукави, озера-стариці, останці-обтікання тощо.
Народився 14 листопада1961 року в с.Варварівка. Зараз в межах міста Іллінці, Вінницької області. Закінчив 1984 року Київський університет, 1990 року аспірантуру. У Київському університеті працював у 1985—1987 роках стажистом-дослідником, у 1990—1997 роках асистентом, у 1997—2002 роках доцентом. З 2002 року завідувач кафедри землезнавства та геоморфології географічного факультету, професор. Кандидатська дисертація «Еволюція палеорельєфу території Верхнього Побужжя в мезозої-кайнозої» захищена 1992 року. Докторська дисертація «Морфоструктури центрального типу території України: просторово-часовий аналіз» захищена 2002 року. Віце-президент — Головний вчений секретар Українського географічного товариства..::::::::::::::::читати далі
У 1953 році закінчив географічний факультет Московського державного університету, після чого працював у лабораторії експериментальної геоморфології того ж факультету.
М. О. Шалімов.Геологія з основами геоморфології: конспект лекцій - Одеса : Наука і техніка, 2006. - 144 с.
Стельмах, О. Р. Геоморфологія та четвертинна геологія : конспект лекцій / О. Р. Стельмах. - Івано-Франківськ : ІФНТУНГ, 2010. - 122 с.
Адаменко, О. М. Екологічна геоморфологія : лабор. практикум / О. М. Адаменко, А. А. Пилипенко, Н. В. Фоменко. - Івано-Франківськ : ІФНТУНГ, 2004. - 54 с.
Бригиневич, Є. А. Геоморфологія та четвертинна геологія : лабораторний практикум / Є. А. Бригиневич. - Івано-Франківськ : ІФНТУНГ, 2003. - 31 с.
Дедков А. П., Мозжерин В. И., Ступишин А. В., Трофимов А. М. Климатическая геоморфология денудационных равнин. Казань Издательство Казанского университета 1977г. 224 с.
Hupp (1995). Biogeomorphology, Terrestrial and Freshwater Systems. ISBN0-444-81867-7.
Osterkamp, W.R.; Friedman, J.M. (1997). Research Considerations for Biogeomorphology. Proceedings of the U.S. Geological Survey (USGS) Sediment Workshop 'Expanding Sediment Research Capabilities in Today's USGS'. Reston, VA, and Harpers Ferry, WV. Процитовано 15 червня 2007.
Список найвищих гір Антарктики — це список усіх відомих (видатних, англ.prominence) найвищих вершин, «Ультра-піків» материка Антарктиди та деяких прилеглих островів в Південній Атлантиці які мають відносну висоту 1500 м і більше, за винятком найвищих вершин материка з абсолютною висотою 4000 м і більше і відносною висотою менше 1500 м, але більше 500 м[9], що за більшістю джерел[10], відносить їх до самостійних вершин. На планеті відомо близько 1515 таких «Ультра-піків»[11], на материку Антарктиді — близько сорока, ще кілька — на прилеглих до континенту, островах..::::::::::::::::читати далі