Левковичі (Коростенський район)
Левко́вичі — село в Україні, в Коростенському районі Житомирської області. Входить до складу Овруцької міської громади. Населення становить 911 осіб. ГеографіяСело розташовано на Словечансько-Овруцькому кряжі та за 25 кілометрів на північний захід від районного центру, за 7 кілометрів від найближчої залізничної станції Велідники, на автошляху Овруч-Словечне. Поблизу протікає невеличка річка Ясенець, права притока річки Словечної. Левковичі — одне із найстаровинніших сіл на Овруччині, центр однойменної сільської ради, якій підпорядковані села Левковицький Млинок та Острови. ІсторіяЦя місцевість відома з середини XV століття як поселення овруцької околичної шляхти Левківських та Невмержицьких (спочатку вони іменувались Невмиричами, пізніше — Невмирицькими). На кінець XVIII ст. переселенці з Левкович Левківський Федір Григорович з синами Лукою, Іваном, Семеном і їх жінками заснували с. Возничі, а Мацей (Матвей) с. Мацьки. Родоначальником всіх Левківських був Ларіон Валевський з Велавська (сучасне с. Валавськ Гомельської області). Ларіон Валевський одержав грамоту від удільного київського князя Олелька Володимировича у 1420 році, котрий його «вызволити рачилъ от всяких робот и повинностей». В цій грамоті сказано:
Достовірно невідомо, чи існувало село Левковичі до появи бояр Велавських, хоча за результатами роботи Овруцької археологічної експедиції 1996—2009 рр. — Верпа, Кобилин, Левковичі[2], Можари, Гаєвичі і відносяться до поселень давньоруського періоду (Х—ХІІІ століття), але повноцінні археологічні розкопки там не проводились,[3] на відміну від сусіднього села Збраньки, де виявлена стоянка періоду палеоліту.[4] Але, цілком очевидно, що назва села «Левковичі» і бояр «Левківських» походить від імені старшого сина Булгака Белавського — «Львея» (Левка, Лева[5][6]), який згадується поруч з предком Гридковичів і Сідковичів Невмержицьких — Микулою [Осташковичем Невмирицьким] в Акті розмежування угідь між володіннями Віленського єпископа (Івана Лозовича) і каноніків Віленського костелу Св. Станіслава по річках Локниця (Лохніца) і Плотниця від 21 вересня 1474 року: «…от ка[ноника] Виленьского костела святого Станислава пана Митька Петровича и пана Митька Бардича и пана Федора Бардича, Олександра Максимовича и Данила Белотьского, Микулу и Львея и инших мужов к тому обличьно собраных, урядили, утверди[ли] есьмо вечно и границю уделали рекою на имя Локницею, и продали к Солоному Бабий остров князя бискуповым людем з усим правом земли и в бортях…»[7]. Правда, у цьому документі, російські видавці Актів Археографічної комісії помилково записавши разом сполучник «і» і початкову «Л», дали Микулі прізвище «Ільвей», пропустивши при цьому ім'я «Львей», хоча цю помилку виправив польський історик В. Семкович у виданні архіву Віленської капітули, де він опублікував цей же документ, який був переписаний «святими отцями» з руського оригіналу латинськими буквами і чітко розділяв Микулу і Лева: «…а otъ ka(pituly) Wilenskoho kostela swjatoho Stanislawa pana Mitьka Petrowicza i pana Mitьka Bardicza i pana Fedora Bardicza, Oleksandra Maksimowicza i Danila Belotьskoho, Mikulu i Lьweja i inьszichь muzowъ къ tomu obliczьno sobranych urjadili, utwerьdi (li) esmo wèczьno i hranicju udèlali rëkoju na imja Lokniceju, i prodali kъ Solonomu Babii Ostrowъ knjazja biskupowymъ ljudemъ usimъ prawomъ zemli i wъ bortjachъ…» Крім того, підписання документа відбулося на заїжджому дворі в Каменщині, що належав капітулі віленській («на корчме капитульнее стороны подле Плотницы реки граничьное»),[8][9] що знаходився біля дороги і броду над річкою Плотниця, згодом названий «Воробйова Корчма» або слобода Селізовка (зараз село Селезівка Овруцького району).[10] Левківські визнавалися шляхтою і в грамотах, виданих їм київським воєводою, багатим литовським паном-католиком Мартином Яновичем Гаштовтом (1471—1482), великим князем литовським і королем Польщі Казиміром IV Ягеллончиком,[1] а також в указах польського короля і великого князя литовського Сигізмунда ІІ Августа у 1569 і 1571 роках.[11] Згадуються вони і в описі Овруцького замку 1545 року в числі земян, які мали городню в ньому,[12] а люстрація 1683 року вказує на Левківських як на найбагаточисленнішу частину околичної шляхти (димів 64).[13] Ті ж документи пояснюють походження родів Верповських і Гаєвських, родичів Левківських, але вони прийняли інші прізвища, починаючи з 1510 року.[14] Левковичі були тоді в безпосередній єдності з селом Невмиричами (Невмерицьким) й тому часто ці дві назви для позначення одного і того ж поселення вживаються в актах. До Левкович відносились землі, які з історичних джерел відомі як урочища: Великий ліс, Газовське селище, Деснове, Жидова річка, Заремінь-болото, Кам'яна (Камінь), Косинь-острів, Крушина, Лава, Литовський острів, Люблінський мох, Михач-болото, Моровінь-острів, Нівенський луг, Переділ, Перетимль (Перетилай), Роговка-річка, Савинець, Словечна-річка, Смольчанська або Смольчинська земля, Спаський острів, Трунів острів, Тиврів-болото, Власове селище, Чорний острів.[15]  28 січня 1628 року в селі засновано василіанський Свято-Миколаївський чоловічий монастир (церква, «с первоначальной закладки как монашеская обитель», фундована на рік раніше 25 січня 1627 року Анною Петрівною Невмирицькою — дружиною Федора Васильовича Нечая і матір'ю Стефана Нечая[16]) на кошти пана Андрія Малюшицького (сина Ганни Солтанівни із Велавська), мечника київського Іполіта Родкевича (чоловіка Анастасії Ставецької) і дворян Левківських, Невмирицьких (Невмержицьких) та їх братів.[17] Першим ігуменом цієї святині був Єремій Гдишинський. Монастир користувався особливою повагою в місцевої шляхти і вважався її релігійним центром. В день святого Миколая, тобто в день свята монастирської церкви, тут збиралося багато прихожан з усіх навколишніх сіл.[18][19] Шляхтичі складали духовні заповіти з вимогами, щоб їх тіла обов'язково поховали у монастирі у Левковичах і щоб їхні нащадки відслужили панахиди за упокій душі померлих. Чимало околичної шляхти вкладало гроші на користь монастиря, а деякі навіть вступали до монастирської братії.[20] З 1690 року Левковицький монастир був приписаний до Межигірсьюго Спасо-Преображенського православного монастиря поблизу Києва,[21][22] в якому протягом 1669—1703 рр. посаду ігумена займав Феодосій Васьковський[23] (до речі, уроженець села Васьковичів теперішнього Коростенського району), автор добре відомого дослідникам історії Києва свідчення про становище і маєтки київських міщан напередодні Хмельниччини. Відома скарга Невмирицьких і Левківських 1606 року про наїзд (з дозволу овруцького старости) попа Пятницької церкви в Овручі Никона на їхні двори і конфіскацію «коней двое и волов тры за неякое ведро меду, на церков Пятницкую якобы от нас приходячое». Взагалі, впродовж 1536 р. і до 90-х років XVIII ст. включно кожен черговий намісник Овруча розпочинав своє правління з перевірки місцевої, околичної шляхти «на міцність», намагаючись підпорядкувати їх власному присудові, ігноруючи при цьому пряму підлеглість багатьох заушських зем'ян Києву. Зокрема, останній напередодні Хмельниччини спалах неспокою в Заушші (місцевість, розташована на берегах річки Уж, яка в старовину називалась Уш або Уша) припадає на 1605—1607 роки, за старостування в Овручі князя Михайла Вишневецького і його наступника Павла Руцького, котрі, заперечуючи шляхетство Ущапів, Васьковичів, Баранівських, Левківських, Бовсунів, Гошовських та інших, спробували примусити їх до виконання замкових послуг і сплати церковної десятини на овруцьку Пятницьку церкву.[24] Абсолютна більшість заушан — це «из предков своих убогая шляхта», котра «підданих не має, але сама з димів своїх платить», як зазначалося у поборових тарифах. Так, за податковою документацією 1571 року, такої шляхти було у с. Невмиричах 9 димів (будинків, дворів), у Левковичах — 6, Барановичах — 2, Кобилині — 15, Верповському- 2 дими.[25] Згідно з реєстром збору людей на військову службу 1579 року, у Заушші і суміжній Овруччині існувало 32 села такого типу, де значилося 207 боярських «димів» — дворів, тобто близько 1200 (виходячи з розрахунку по 5-6 осіб на «дим») душ шляхти.[26] Наприкінці XVII і у XVIII ст. посилилася спроба польської шляхти не тільки до посилення соціального гніту місцевого українського населення, а й до його релігійного поневолення, до окатоличення. Так, 18 червня 1716 року жителі Левковичів зірвали спробу намісника монастиря Макарія Недзельського і монаха Феодосія взяти участь разом з овруцькими єзуїтами у процесії на честь католицького свята «Божого тіла». Натовп чоловіків і жінок наздогнав і затримав монахів аж у Велідниках. Вони забрали у монахів церковні книги, а в Макарія патент на звання, намісника монастиря, зняли з них ряси і клобуки, залишили в одній білизні, позбавивши таким чином можливості продовжувати далі подорож до Овруча і брати участь в наміченій процесії. Ось так левковичани покарали легковажний задум своїх монахів і протистояли втручанню єзуїтів у їхні монастирські справи.[27] У XIX столітті Левковичі входили до складу Хлуплянського маєтку поміщиків Міліовичів. Нова церква Миколаївська дерев'яна, відбудована в 1815 році.[28] Радянську окупацію встановлено в січні 1918 року. Під час німецько-радянської війни 300 чоловік билися на фронтах та в партизанських загонах проти німецько-нацистських загарбників. 280 чоловік нагороджено орденами й медалями, 79 — загинуло смертю хоробрих. На честь їх встановлено обеліск Слави. Левковичі славляться своїми вишивальницями. 1967 року їх вироби експонувалися на Виставці досягнень народного господарства СРСР.[29] Примітки
Посилання
Джерела
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Portal di Ensiklopedia Dunia
