|
Згорани
Згора́ни — село в Україні, у Головненській селищній громаді Ковельського району Волинської області. Розташоване за 15 кілометрів від м. Любомля та залізничної станції Любомль. Населення становить 1381 особу. Колишній орган місцевого самоврядування — Згоранська сільська рада. ГеографіяНа північній околиці села — мальовниче Велике Згоранське озеро[1] (див. також Згоранські озера). Через Згорани протікає річка Нережа, впадає у Велике Згоранське озеро, яке омиває село з півночі. З озера витікає річка Тенетиска, притока Прип'яті (басейн Дніпра).
Через село проходить дорога місцевого значення Т 0302, ділянка Шацьк—Любомль. ІсторіяПерша згадка про Згорани належить до 1674 року[2]. З давніх часів село Згорани було відоме своїми лляними ткацькими виробами. В середині 19 століття тут було 122 будинки і 800 жителів. Наприкінці століття — 149 будинків і 904 мешканці, церква з 16—18 століття, народна школа, гуральня. Село було центром Згоранської волості, до якої належало 11 сіл, 1216 селянських домів, 8245 жителів і 19589 десятин селянської землі[3]. У 1906 році село складалось з 151 двору, тут мешкало 922 мешканці. Поштовою адресою було місто Любомль[4]. За переписом 1911 року в Згоранах було 1105 жителів, волосне правління, фельдшерський пункт, горілчана крамниця, 2 продуктові крамниці і відбувалися 2 ярмарки на рік[3]. У період Другої речі Посполитої (1920–1939 роки) село було адміністративним центром ґміни Зґорани Любомльського повіту Волинського воєводства. У 1935 році в селі мешкало 2717 осіб[5]. Після радянської анексії західноукраїнських земель село було адміністративним центром Згоранського (Головнянського) району. 30 червня 1941 року було окуповане німецькими військами. За роки окупації в селі Згорани було розстріляно і спалено 14 осіб, також 12 осіб вивезено на примусові роботи до Німеччини. Єврейське населення села, яке змогло уникнути розстрілів, переселилось на хутір Турово між селами Згорани і Головно. Влітку 1942 року між селами Згорани і Власюки на автошляху Любомль — Шацьк відбувся бій загону ОУН-УПА, очолюваного В. Кушніром, із німецькими військами, які вивозили молодь на примусові роботи в Німеччину з найближчих сіл, у результаті якого 15 осіб було визволено, німецькі війська та повстанці понесли великі втрати. 21 липня 1944 року війська 1-ого Білоруського фронту зайняли село. Після цього почалась насильна мобілізація чоловіків на фронт і на відбудову зруйнованого війною господарства. 21 згоранець з тих, що пішли влітку 1944 року на фронт, не повернувся з війни додому[2]. В радянські часи в Згоранах знаходилась центральна садиба колгоспу «Правда». Вирощувалися зернові і технічні культури, розвивалось м'ясо—молочне тваринництво. Наприкінці 1960-х років тут мешкало 1434 мешканці[1]. НаселенняЗгідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 1493 особи, з яких 746 чоловіків та 747 жінок.[6] За переписом населення України 2001 року в селі мешкало 1478 осіб.[7] МоваРозподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:[8]
Соціальна інфраструктура
Серед основних об'єктів інфраструктури села слід відзначити:
В селі Згорани розташований міжобласний дитячий протитуберкульозний санаторій «Згорани» на 200 місць. РелігіяВ селі діє Дмитрівська церква УПЦ МП, яка збудована в 1674 році і є пам'яткою архітектури національного значення.
Пам'ятникиВ Згоранах розташований пам'ятник односельчанам, які загинули під час Німецько-радянської війни, відкритий у листопаді 1969 року. У 2000 році поблизу села на місці загибелі очільника загону УПА Володимира Кушніра встановлено пам'ятний хрест. Згорани у художній літературіУ Згоранах відбувається значна частина подій романів «Століття Якова», «Соло для Соломії», «Діва Млинища» написаних українським письменником, уродженцем Згоран Володимиром Лисом. Відомі уродженці
Примітки
Література
Посилання
|
|||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
