Депортація вірменської інтелігенції

Депортація вірменської інтелігенції 24 квітня 1915 року — подія, що традиційно вважається початком геноциду вірменів[1]. Являла собою арешт лідерів вірменської громади в столиці Османської імперії Константинополі (нині Стамбул), а згодом і в інших місцях, яких потім доставили до центрів ув'язнення, де більшість одразу вбили. Була ухвалена міністром внутрішніх справ Османської імперії Мехмедом Талаат-пашею. Тієї ночі була заарештована перша хвиля з 235 до 270 вірменських інтелектуалів Константинополя. Письменник Вртанес Папазян і музикант Комітас є одними з небагатьох, хто вижив.

Подія описується істориками як «удар на обезголовлення»[2][3], метою якого було позбавити вірменське населення лідерства та шансу на опір[4]. В пам'ять про жертв геноциду вірменів 24 квітня було обране датою для відзначення Дня пам'яті жертв геноциду вірменів, що був вперше відзначений у 1919 році в четверту річницю подій у Константинополі. Відтоді геноцид вірмен щорічно вшановується в цей же день, який став національним днем пам'яті у Вірменії та Республіці Арцах і відзначається вірменською діаспорою в усьому світі.

Затримання

Міністр внутрішніх справ Османської імперії Талаат-паша віддав наказ про затримання 24 квітня 1915 року. Операція почалася о 8 годині вечора[5]. У Константинополі акцію очолив начальник константинопольської поліції Бедрі-бей[6]. У ніч з 24 на 25 квітня 1915 року під час першої хвилі за вказівкою Міністерства внутрішніх справ було заарештовано від 235 до 270 вірменських лідерів Константинополя, серед яких були священнослужителі, лікарі, редактори газет, журналісти, юристи, вчителі, політики та інші[7][8]. Розбіжності в цифрах можна пояснити невпевненістю міліції, оскільки вони ув'язнювали людей зі схожими іменами.

Відбулися подальші депортації зі столиці. Першим завданням було виявлення ув'язнених. Їх утримували протягом одного дня в поліцейській дільниці (осман. Emniyeti Umumiye) і центральній в'язниці. Друга хвиля збільшила цифру ув'язнених до 500—600[7][9][10][11].

До кінця серпня 1915 року близько 150 вірмен з російським громадянством були депортовані з Константинополя в ізолятори[12]. Кілька затриманих, у тому числі письменник Олександр Паносян (1859—1919), були звільнені в ті ж вихідні, перш ніж їх перевели до Анатолії[13]. Загалом, за оцінками, було затримано та зрештою депортовано 2345 вірменських відомих діячів[14][15], більшість з яких не були націоналістами та не мали жодних політичних пристрастей[14].

Центри утримання

Після ухвалення закону Техчір (Закон про переселення вірменів) 29 травня 1915 року вірмени, які залишилися в цих двох центрах утримання, були депортовані до Османської Сирії. Більшість заарештованих переправили з Центральної в'язниці через Сарай Бурну пароплавом № 67 компанії «Шіркет» на залізничну станцію Хайдарпаша. Після десятигодинного очікування наступного дня їх відправили спецпоїздом у напрямку Ангори (Анкара). Весь конвой складався з 220 вірмен[16]. Вірменський провідник отримав список імен депортованих. Його передали вірменському Константинопольському патріарху Завену Дер Єгіаяну, який одразу ж марно намагався врятувати якомога більше депортованих. Єдиним іноземним послом, який допомагав йому в його зусиллях, був посол США Генрі Моргентау[17]. Після 20-годинної подорожі потягом депортовані вийшли в Сінканкьой (біля Анкари) у вівторок опівдні. На станції Ібрагім, директор Центральної в'язниці Константинополя, проводив сортування. Депортованих розділили на дві групи.

Одну групу відправили до Чанкири (і Чорум між Чанкирі та Амасією), а іншу до Аяша. Тих, кого відлучили до Аяша, везли на возах кілька годин далі до Аяша. Майже всі вони були вбиті через кілька місяців в ущелинах біля Анкари[18]. Лише 10 (або 13)[6] депортованих із цієї групи отримали дозвіл повернутися до Константинополя з Аяша[n 1]. Група з 20 осіб, які запізнилися, арештованих 24 квітня, прибула до Чанкирі приблизно 7 або 8 травня 1915 року[19]. Приблизно 150 політичних в'язнів утримували в Аяші, а ще 150 інтелектуалів утримували в Чанкирі[20].

Деякі з вірменських інтелектуалів, які були затримані, депортовані та вбиті в 1915 році

Див. також

Примітки

  1. ↑ Adalian, Rouben Paul (2013). The Armenian Genocide. У Totten, Samuel; Parsons, William Spencer (ред.). Centuries of Genocide: Essays and Eyewitness Accounts (англ.). Routledge. с. 121. ISBN 978-0-415-87191-4.
  2. ↑ Blinka, David S. (2008). Re-creating Armenia: America and the memory of the Armenian genocide. Madison: University of Wisconsin Press. с. 31. In what scholars commonly refer to as the decapitation strike on April 24, 1915...
  3. ↑ Bloxham, Donald (2005). The Great Game of Genocide: Imperialism, Nationalism, and the Destruction of the Ottoman Armenians. Oxford University Press. с. 70. ISBN 978-0-19-927356-0. ...the decapitation of the Armenian nation with the series of mass arrests that began on 24 April...
  4. ↑ Sahаkian, T. A. (2002). Արևմտահայ մտավորականության սպանդի արտացոլումը հայ մամուլում 1915–1916 թթ. [The interpretation of the fact of extermination of the Armenian intelligentsia in the Armenian press in 1915–1916]. Lraber Hasarakakan Gitutyunneri (вірм.) (1): 89. Архів оригіналу за 20 квітня 2019. Процитовано 15 грудня 2014. Դրանով թուրքական կառավարությունը ձգտում էր արևմտահայությանը գլխատել, նրան զրկել ղեկավար ուժից, բողոքի հնարավորությունից:
  5. ↑ Shirakian, Arshavir (1976). Կտակն էր Նահատակներուն [Gdagn er Nahadagnerin] [The legacy: Memoirs of an Armenian Patriot]. translated by Shirakian, Sonia. Boston: Hairenik Press. OCLC 4836363.
  6. ↑ а б Ternon, Yves (1989). Enquête sur la négation d'un génocide (фр.). Marseille: Éditions Parenthèses. с. 27. ISBN 978-2-86364-052-4. LCCN 90111181.
  7. ↑ а б Walker, Christopher J. (1997). World War I and the Armenian Genocide. У Hovannisian, Richard G. (ред.). The Armenian People From Ancient to Modern Times. Т. II: Foreign Dominion to Statehood: The Fifteenth Century to the Twentieth Century. Palgrave Macmillan. с. 252. ISBN 978-0-333-61974-2. OCLC 59862523.
  8. ↑ Teotoros Lapçinciyan Գողգոթա հայ հոգեւորականութեան [The Golgotha of the Armenian clergy], Constantinople 1921[ref-notes 1]
  9. ↑ Der Yeghiayan, 2002, с. 63.
  10. ↑ Panossian, Razmik (2006). The Armenians. From Kings and Priests to Merchants and Commissars. New York: Columbia University Press. с. 237. ISBN 978-0-231-13926-7. LCCN 2006040206. OCLC 64084873.
  11. ↑ Бурнутян, Джордж (2002). A Concise History of the Armenian People. Costa Mesa, California: Mazda. с. 272. ISBN 978-1-56859-141-4. LCCN 2002021898. OCLC 49331952.
  12. ↑ Teotoros Lapçinciyan (Teotig): Ամէնուն Տարեցոյցը. Ժ-ԺԴ. Տարի. 1916—1920. [Everyman's Almanac. 10.-14. Year. 1916—1920], G. Keshishian press, Constantinople 1920
  13. ↑ Boghosian, Khachig (21 квітня 2001). My Arrest and Exile on April 24, 1915. Armenian Reporter.
  14. ↑ а б Dadrian, Vahakn N. (2003). The history of the Armenian genocide: ethnic conflict from the Balkans to Anatolia to the Caucasus (вид. 6th rev.). New York: Berghahn Books. с. 221. ISBN 1-57181-666-6.
  15. ↑ John Horne, ред. (2012). A companion to World War I (вид. 1. publ.). Chichester, U.K.: Wiley-Blackwell. с. 191. ISBN 978-1119968702.
  16. ↑ Nakashian, Avedis; Rouben Mamoulian Collection (Library of Congress) (1940). A Man Who Found A Country. New York: Thomas Y. Crowell. с. 208—278. LCCN 40007723. OCLC 382971.
  17. ↑ Der Yeghiayan, 2002, с. 58.
  18. ↑ Palak'ean, Grigoris (2002). Le Golgotha arménien: de Berlin à Deir-es-Zor (фр.). Т. 1. La Ferté-sous-Jouarre: Le Cerle d'Écrits Caucasiens. с. 95—102. ISBN 978-2-913564-08-4. OCLC 163168810.
  19. ↑ Shamtanchean, Mikʻayēl (2007) [1947]. Hay mtkʻin harkě egheṛnin [The Fatal Night. An Eyewitness Account of the Extermination of Armenian Intellectuals in 1915]. Genocide library, vol. 2. Translated by Ishkhan Jinbashian. Studio City, California: H. and K. Majikian Publications. ISBN 978-0-9791289-9-8. LCCN 94964887. OCLC 326856085.
  20. ↑ Kévorkian, 2006, с. 318.
  1. ↑ Дається звіт про понад 1500 депортованих священнослужителів по всій Османській імперії з вибраними біографічними записами та перераховує поіменно 100 видатних осіб на 24 квітня 1915 року із 270 загалом і класифікує їх приблизно за 9 професійними групами.
  1. ↑ Відповідно до його щорічника 1916–20 це були: Дікран Аджемян, Мкртич Гарабедян, Х. Асадурян, Хайг Тіріакян, Шаварш Паносян, Крікор Сюрмеян, Сервет, доктор Парсегян, Піузант Бозаджян і доктор Аведіс Накашян.