|
Давньоруська народність
Давньоруська народність — історична концепція радянських істориків, згідно якої за доби Київської Русі протягом IX—X ст. унаслідок зближення і злиття виникла етнічна і мовна єдність східнослов'янських племен[1]. Поява та розвиток концепціїЩе в дорадянський період під впливом шовіністичних та імперських чинників царизму поширювалась думка про спільність походження росіян, білорусів і українців, утверджувалась царська теорія про єдиний «русский» народ[2][3]. Відтак, об'єднання та асиміляція українців, росіян та білорусів Москвою в Російській імперії, а пізніше в СРСР вважалося прогресивним процесом поновлення «історичної справедливості». Таким чином, від самого початку виникнення ідея давньоруської народності була значною мірою політично вмотивованою — в її утвердженні та поширенні, в тому чи іншому вигляді, були зацікавлені російські шовіністичні, імперські кола Російській імперії та пізніше — СРСР.[4] Історичні науки у західних європейських державах ніколи так особливо не приділяли уваги темі відповідних народностей, які б раніше населяли території цих держав, як радянська історична наука приділяла увагу та розвивала тему давньоруської народності. Концепція давньоруської народності є спробою ідеологічного обґрунтування підкорення Москвою інших східнослов'янських етносів. Посилаючись на колись нібито єдиний давньоруський народ, сучасні прихильники «єдиної та неділимої» і загальноросійськоі ідеї намагаються обґрунтувати необхідність русифікації українців та білорусів та відновлення Російської імперії бодай у межах її слов'янського ядра.[5] Основні аргументи прихильниківНе заперечуючи тези, що етнічним субстратом російського населення центральних та північно-східних земель стали, крім слов'янських племен словенів, кривичів, в'ятичів і східних сіверян, частково угро-фінські та балтійські племена — меря, мурома, весь, голядь та ін., офіційна радянська наука висунула в 1950-х pp.[6] концепцію спільного походження трьох східнослов'янських народів — російського, українського й білоруського, які, мовляв, складали колись «єдину древньоруську (чи „руську“) народність», а формування тих народів з цієї народності почалося щойно після розпаду Київської Русі.[1] Пропаганда радянської концепції «єдиної древньоруської народності» старалася оминати увагою культурні відмінності різних слов'янських племен Русі, на які навіть вказано у тексті «Повісті врем'яних літ».[7][8] Ця концепція була стверджена в офіційній урядово-партійній тезі, що «єдиний руський народ», «далекий предок російської, української та білоруської, націй», утворився вже в 10—11 ст., але процес його формування був перерваний пізнішими історичними умовами (зокрема монгольською навалою), внаслідок яких згодом, у 14—15 ст., сформувалися три окремі «братні» народності: великоруська, українська й білоруська. За цією концепцією, російська (великоруська) народність склалася щойно в 14—15 ст. в районі Великого Новгорода і Волго-Оцького межиріччя з центром у Владимирі на Клязьмі і потім у Москві, в період піднесення останньої і поступового об'єднання навколо неї всієї Північної і Північно-Східної Русі, тобто Московщини. Противники концепціїПротивники теорії «давньоруської народності» вважають, що за історично короткий час (одне — два століття) на величезних просторах не могла сформуватися єдина народність і за такий же приблизно час — розпастися. Так як мова йде про події та процеси, які відбувались в епоху Середньовіччя, а не в епоху Давнини ( межа між цими епохами - 476 рік н.е.), очевидно, що словосполучення ,, давньоруська народність'' є ідеологічним штампом, а не науковим терміном. Територіальна єдність Київської Русі була відносною, так як існувала власне Русь, яка охоплювала головним чином майбутню українську етнічну територію, і території, залежні від власне Русі. В умовах панування натурального господарства вона набула форми конгломерату різних племен і народів разом з балтськими, тюркськими та фінно-угорськими племенами. Її територія була заселена нерівномірно, а окремі частини розділені широкими і непрохідними лісами та болотами. Спільність мови, релігії, культури виявлялася лише на офіційному, над-етнічному рівні. Східнослов'янські діалекти розрізнялися між собою не менше, ніж сучасні українська, російська і білоруська мови. Практично неможливо довести існування давньоруської народності як традиційно визначеної народності з всіма необхідними для неї ознаками спільної території, мови, спільного економічного життя і спільної культури.[9][4] Прихильники теорії давньоруської народності вважають, що такі ознаки були притаманні для населення Київської Русі.[10] На думку істориків — противників концепції «давньоруської народності», у Київській Русі існували три окремі східнослов'янські єдності, які в наступних віках дали початок трьом народностям: російській, українській та білоруській[11]. Враховуючи, що східнослов'янські племена проживали певний проміжок часу на території спільної держави — Русі, можна припускати, що між ними відбувався деякий, певний процес зближення та консолідації. Однак, навіть прихильники концепції давньоруської народності погоджуються з думкою, що процеси етнокультурної консолідації в Русі повністю не завершились і через те давньоруська народність була відносно неоднорідною.[12] Вчені Володимир Ричка та Петро Толочко запропонували вживати термін «давньоруська етнокультурна спільність» замість терміну «давньоруська народність».[13] Якщо погоджуватись з концепцією давньоруської народності, то треба вважати, що вона була настільки неоднорідною, що, наприклад, тільки її розселення на територіях колишніх спільних держав Литовського князівства та пізніше — Речі Посполитої в однакових історичних умовах спричинило утворення двох окремих народів — українського та білоруського. Концепцію давньоруської народності також використовують російські шовіністичні кола для продукування численних міфів щодо української мови, зокрема, що українська мова виникла внаслідок ополячування російської мови. Див. також
Примітки
Джерела та література
Посилання
|
Portal di Ensiklopedia Dunia
