З моменту створення НАТО в 1949 році і до здобуття Кіпром незалежності в 1960 році територія була коронною колонією Сполученого Королівства, і таким чином членство Великобританії в НАТО також поширювалося на Британський Кіпр.[1][2]
Турецьке вторгнення на Кіпр у 1974 році та подальша та триваюча суперечка, в ході якої Туреччина продовжує окупацію Північного Кіпру, ускладнює відносини Кіпру з НАТО.[11][12] Будь-який договір щодо участі Кіпру в НАТО, як повноправного члена, ПЗМ або Ради євроатлантичного партнерства, ймовірно, буде накладено вето Туреччиною, повноправним членом НАТО, доки суперечка не буде вирішена.[13] Членство в НАТО для возз’єднаного Кіпру було запропоновано як вирішення питання гарантій безпеки, враховуючи, що всі три нинішні гаранти за Гарантійним договором (1960) (Греція, Туреччина та Сполучене Королівство) вже є членами НАТО.[14][15]
Кіпр історично дотримується позаблокової зовнішньої політики, хоча все більше ототожнює себе із Заходом у своїй культурній спорідненості та торгових моделях, і підтримує тісні відносини з рештою Європейського Союзу (включно з Грецією), а також з Вірменією, Ліваном та Росія.[16][17][18]
Першим ініціатором кіпрської позаблоковості був архієпископ Кіпру Макаріос III, перший президент (1960–1977) незалежної республіки Кіпр.[19]
Міжобщинне суперництво та рухи за союз з Грецією або частковий союз з Туреччиною переконали Макаріоса уникати тісної приналежності до обох сторін. У будь-якому випадку Кіпр став відомим членом Руху неприєднання і зберіг своє членство до свого вступу до Європейського Союзу в 2004 році.[20][21] На неурядовому рівні Кіпр також був членом популярного розширення Руху неприєднання, Організації солідарності афро-азіатських народів, яка приймає зустрічі високого рівня.[22][23]
Після вторгнення 1974 року головною метою зовнішньої політики Республіки Кіпр було забезпечення виведення турецьких військ і возз’єднання острова за якомога більш сприятливого конституційного та територіального врегулювання.[26][27] Цю кампанію проводили насамперед через міжнародні форуми, такі як Організація Об’єднаних Націй і Рух неприєднання, а в останні роки через Європейський Союз.[28][29][30]
З моменту набуття чинності Лісабонського договору в 2009 році положення ЄС про взаємну солідарність застосовується до Кіпру разом з іншими державами-членами ЄС:[35][36]
Якщо держава-член стала жертвою збройної агресії на своїй території, інші держави-члени зобов’язані надати їй допомогу та допомогу всіма доступними для них засобами відповідно до статті 51 Статуту Організації Об’єднаних Націй. Це не повинно завдавати шкоди особливому характеру політики безпеки та оборони певних держав-членів. [...]
Однак стаття 42.2 визначає, що НАТО має бути головним форумом для впровадження колективної самооборони для держав-членів ЄС, які також є членами НАТО.[37] Інші країни-члени ЄС, які не входять до НАТО, вдаються до Спільної політики безпеки та оборони ЄС (CSDP, яка має набагато менші структури та можливості, ніж командна структура НАТО) для впровадження колективної самооборони, це Австрія, Мальта та Ірландія.
У лютому 2011 року парламент Кіпру проголосував за те, щоб подати заявку на членство в програмі НАТО «Партнерство заради миру». Однак президентДеметріс Хрістофіас наклав вето на це рішення, оскільки воно перешкоджатиме його спробам домовитися про припинення кіпрської суперечки та демілітаризувати острів.[39][40]Туреччина, повноправний член НАТО, ймовірно, накладе вето на будь-яку спробу Кіпру вступити в НАТО, поки суперечка не буде вирішена.[41] Переможець президентських виборів на Кіпрі в лютому 2013 року Нікос Анастасіадес заявив, що має намір подати заявку на членство в програмі ПЗМ незабаром після вступу на посаду.[42][43] Його міністр закордонних справ і наступник Нікос Хрістодулідес відмовився від членства Кіпру в НАТО або Партнерстві заради миру, віддаючи перевагу збереженню зовнішніх і оборонних справ Кіпру в рамках ЄС, тобто Спільної політики безпеки і оборони (СПБО).[44][45]
.svg)
.jpg)
.svg)
.svg){kind=small}
