|
Бенедетта Барзіні
Бенедетта Барзіні (італ. Benedetta Barzini; (22 вересня 1943 У 1960-х зробила блискучу кар'єру фотомоделі в США, знімалася у Ірвінга Пенна, Річарда Аведона, Уго Муласа, Генрі Кларка[en], Енді Воргола, стала першою італійкою на обкладинці американського Vogue. 1965 року фотографія Барзіні прикрасила обкладинку першого номера італійського Vogue. До кінця 1960-х Барзіні розчарувалася у світі моди[2][3]. Повернувшись до Мілану, вступила до Італійської комуністичної партії та стала радикальною феміністкою. Авторка кількох книг, протягом 20 років викладала антропологію моди у трьох університетах Італії. ЖиттєписНародилася 22 вересня 1943 року в Порто Санто Стефано в сім'ї італійського журналіста та письменника Луїджі Барзіні[en] та Джанналізи Джанзані Фельтрінеллі, вдови Карло Фельтринелли[it], що отримала велику спадщину. Мала старшого єдиноутробного брата Джанджакомо Фельтрінеллі (став видавцем та політиком)[4][5]. Шлюб батьків швидко розпався. За спогадами Бенедетти, мати не любила ні її, ні на рік старшу доньку Лудіну. Батько, пішовши з сім'ї, не вітав Бенедетту з днем народження, а мати під час поїздок до Нью-Йорка знімала собі апартаменти на 60-му поверсі хмарочоса, а дітям та їх няні — окрему квартиру на третьому. Стосунки з матір'ю були такими важкими, що Бенедетта у 14 років почала страждати від психологічних проблем, в неї розвинулася анорексія. Вчергове потрапивши до женевської клініки, вона звернулася за допомогою до італійського консула Антонелло П'єтромаркі, який видав їй паспорт і допоміг звернутися до суду в справах неповнолітніх, де Бенедетта отримала документи, за якими мати більше не могла втручатися у її справи. У 1969 році одружилася з режисером Роберто Фаенца[en], який кинув її того дня, коли Бардзіні народила від нього близнят Катерину і Джакомо[5]. Надалі Барзіні одружилася з дизайнером Антоніо Баррезе, народила ще двох дітей: Ірене та Беньямін. Шлюб тривав 7 років. Модельна кар'єраУ 1963 році 20-літню Бенедетту на вулиці Риму помітила редакторка італійського Vogue Консуело Креспі[en], що запропонувала їй спробувати моделінг[5][6]. Незабаром до Мангеттена її запросила американська журналістка та модна редакторка Діана Вріланд, де першою фотосесією Бенедетти стало знімання у Ірвінга Пенна. Вже через 10 днів після приїзду до США Барзіні підписала контракт із Ford Models[5]. Барзіні знімалася у Річарда Аведона, Уго Муласа, Генрі Кларка[en], Енді Воргола та багатьох інших[2][7]. Барзіні називали музою Сальвадора Далі та Лі Страсберга. Вона стала першою італійкою на обкладинці американського Vogue, а в 1965 році фотографія Барзіні прикрасила обкладинку першого номера італійського Vogue[4]. У 1966 році Барзіні визнана однією зі «100 найбільших красунь світу» за версією журналу Harper's Bazaar. У цей час вона навчалася в Акторській студії на Мангеттені, де мала стосунки з Джерадом Малангою, який присвятив їй багато своїх робіт[5][7]. У 1968 році повернулася до Мілану, втомившись, за її визнанням, від того, що в Америці вона була лише мовчазною декорацією, яка не бере участі в навколишньому житті і нікого не цікавить як особистість[3][2]. З середини 2010-х років Барзіні повертається до роботи в моделінгу. 2015 року їй присвятив осінню колекцію Антоніо Маррас[en][8]. 2017 року її удостоїли золотою медаллю міської ради Мілана[it] за величезну роботу в цілому та за «руйнування стереотипу про безмозку дівчину з обкладинки» зокрема[3][9][10]. 2018 року Барзіні знялася у фотосесії для італійського Vogue[11], того ж року здобула премію Victoria від Procter&Gamble[12]. 2021 року стала обличчям косметичної лінії Gucci Beauty[13]. Політична та письменницька діяльністьПісля повернення до Італії Барзіні вступила до Італійської комуністичної партії, де працювала над проєктом з охорони здоров'я для робітників на фабриках. З 1996 по 2016 рік Барзіні викладала антропологію моди в Міланському технічному університеті[4], Університеті Урбіно та Нової Академії образотворчих мистецтв[en][14]. Як запрошена лекторка виступала у кількох університетах, зокрема, італійському Інституті дизайну[15]. Бенедетта Барзіні — активна учасниця феміністичного руху та завжди виступала з критикою об'єктивації жіночого тіла. Вона відкрито говорила, що у світі моди жінка — це «дичина», а фотограф — «хижак», метою якого є вигідніше продати виторг[11][14][2]. У західній культурі 1960-х та 1970-х її ідеї про те, що внутрішня цінність повинна переважати над зовнішньою, а у природного старіння — своя краса, йшли глибоко врозріз з мейнстримом[11][16]. Барзіні відома і як журналістка та письменниця. Вона опублікувала книги «Елегантність: роздуми про самопрезентацію» (L'eleganza per me. Riflessioni sulla rappresentazione di sè, 1987), «Історія пристрасті без тіла» (Storia di una passione senza corpo, 1992), «Бемберг і мистецтво Грюо» (Bemberg e l'Arte di Gruau, 1995), «Альдо Копола» Coppola, 2000), «Еміліо Кавалліні» (Emilio Cavallini, 2010), «Уроки моди. Етика зовнішнього вигляду» (Discipline della moda. L'etica dell'apparenza, 2003)[17][18]. КінороботиУ 1967 році Барзіні знялася в експериментальному короткометражному фільмі Джерада Малангі «У пошуках дива» (In Search of the Miraculous)[19][20]. У 2012 році знялася у кінофільмі «Кожен божий день»[21]. У 2019 році на кінофестивалі «Санденс» її син Бенджамін презентував фільм «Зникнення моєї матері» (La scomparsa di mia madre)[14][22][15]. У ньому представлені особисті спогади Барзіні та моменти з її повсякденного життя. Хоча вона перебувала в тіні після завершення кар'єри, але її думки про ґендерну нерівність та проблеми сучасного суспільства ставали широко відомими. У своїх мемуарах про ці дискусійні теми вона спиралася на багаторічний досвід у індустрії моди. У фільмі вона розмірковує про роботу, про її значущість[5]:
Пізніше фільм показали на італійському телебаченні[23]. Див. такожПримітки
|
|||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Portal di Ensiklopedia Dunia
