|
Анна Каріна
А́нна Каріна (фр. Anna Karina, дан. Anna Karina, справжнє ім'я — Ганна Карін Бларке Байєр, Hanna Karin Blarke Bayer; (22 вересня 1940, Копенгаген (?)[9] — † 14 грудня 2019, Париж, Франція) — данська і французька акторка театру і кіно, кінорежисер. БіографіяАнна Каріна народилася в Копенгагені в сім'ї капітана. Її батьки розлучилися, і вона провела перші роки в родині своєї бабусі. З 8 років вона жила з матір'ю. У 14 років вона почала кар'єру співачки кабаре, виступала в комерційних радіопрограмах і знімалася в короткометражних фільмах. У 1958 році вона переїхала в Париж, де за порадою П'єра Кардена і Коко Шанель взяла псевдонім Анна Каріна. У 1959 році після зйомок у рекламному ролику мила на неї звернув увагу Жан-Люк Годар, який запропонував їй роль у своєму фільмі. В 1961 році вона знялася у нього в фільмі «Жінка є жінка».[10] 3 березня 1961 року вона вийшла заміж за Годара і прожила з ним у шлюбі до 1967 року. До того часу вона знімалася у фільмах інших режисерів, таких як Лукіно Вісконті, Райнер Фассбіндер, Марта Месарош. У 1973 році вона як режисер поставила фільм «Жити разом», але цей фільм схвалення глядачів не отримав. Після розлучення з Годаром Анна Каріна отримала популярність і як театральна акторка, виступивши в головній ролі у виставі «Черниця» Дені Дідро. Пізніше вона знялася у фільмі Жака Ріветта «Сюзанна Сімонен, черниця Дені Дідро». Після розставання з Годаром Анна Каріна ще тричі виходила заміж — за акторів П'єра Фабра (в 1968 році), Даніеля Дюваля (у 1978 році) і Денніса Беррі (у 1982 році). Вона написала чотири романи «Vivre ensemble» (1973), «Golden City» (1983), «On-achète pas le soleil» (1988) і «jusqu'au bout du hasard» (1998). Анна Каріна вільно володіє данською, французькою, англійською, шведською та італійською мовами. Каріна вважається іконою кінематографа 1960-х років[11], основною фігурою французького кіно нової хвилі, а також іконою стилю.[12] The Guardian описала її як «шипучий вільний дух французької нової хвилі».[13] Кінокар'єраПершою її роллю в кіно була особиста роль у короткометражному фільмі «Дівчина і взуття» (Pigen og skoene, 1959), у титрах як: Ханна Бларке.[14] Жан-Люк Годар тодішній кінокритик «Cahiers du cinéma», у 1959 вперше побачив Каріну в рекламі «Palmolive», де вона позувала у ванні, під час перегляду фільмів у пабі «Monsavon».[15] Він проводив кастинг для свого дебютного повнометражного фільму «На останньому подиху / À bout de souffle» (1960) і запропонував їй невелику роль, але вона відмовилася, оскільки там була сцена з оголеною натурою.[16] Коли Годар поставив під сумнів її відмову, згадавши про її очевидну наготу в рекламі Palmolive, вона, за переказами, відповіла: Ви збожеволіли? У тій рекламі я була в купальнику — мильні бульбашки сягали мені аж до шиї. Це у вашій уяві я була роздягнена.[17] Зрештою, персонаж, якого Годар зарезервував для Каріни, не з'явився у фільмі.[18] Незважаючи на цю відмову, Годар запропонував їй роль у фільмі «Маленький солдат» (1960). Вона зіграла проалжирську активістку. Каріні, якій тоді ще не виповнився 21 рік, довелося вмовити свою матір, що жила окремо, підписати контракт за неї.[19][20] Фільм одразу ж викликав суперечки, його заборонили до показу у французьких кінотеатрах через те, що в ньому йшлося про алжирську війну. Виходу якого на екрани завадила цензура.[21] Вони одружилися невдовзі після зйомок цього фільму. У 1961 році публіка відкрила для себе її у фільмі Мішеля Девіля «Вночі або вранці» / «Ce soir ou jamais», де вона замінила Марі-Жозе Нат (1940—2019) всупереч пораді Жана-Люка Годара. Але коли фільм вийшов на екрани, він визнав її неперевершеною і запропонував їй головну роль у фільмі «Жінка є жінка» (Une femme est une femme, 1961)[22], в якому вона знялася разом з Жаном-Полем Бельмондо і Жаном-Клодом Бріалі. В ролі Анжели у фільмі «Жінка є жінка» Каріна зіграла незаміжню танцівницю стриптизу, яка, тим не менш, хоче мати дитину і мріє про участь у мюзиклах MGM. Її костюм нагадував костюм Леслі Карон у фільмі «Жіжі» (1958), який вона носила навіть під час виконання свого номеру.[16] За цю роль Каріна отримала «Срібного ведмедя» за найкращу жіночу роль на 11-му Берлінському міжнародному кінофестивалі 1961 року.[23] Вона записала свою першу пісню з фільму, «La chanson d'Angela», на слова Жана-Люка Годара і музику Мішеля Леграна. Анна Каріна стала музою Жана-Люка Годара, для якого вона знялася у восьми фільмах, серед яких «Жити своїм життям» (1962), «Банда аутсайдерів» (1964), «Безтямний П'єро» (1965) та «Альфавіль» (1965), і в процесі стала іконою «Французької нової хвилі». Вона співала в багатьох фільмах, зокрема, пісні Сержа Резвані (який підписувався як Сайрус Бассіак). У «Безтямному П'єро» героїня Каріни перебуває в бігах зі своїм колишнім хлопцем, а в «Альфавілі», науково-фантастичному фільмі, який часто прирівнюють до фільму «Той, хто біжить по лезу», роль Каріни вимагає, щоб їй було важко вимовити фразу «Я тебе кохаю».[24] Останнім фільмом у цій серії став «Зроблено в США» (1966). Енн Біллсон у статті, присвяченій концепції жіночої музи, писала, що Годар у своїх фільмах з Каріною здається, не може уявити, що жіночий досвід обертається навколо чогось іншого, окрім проституції, подвійності чи бажання мати дітей.[25] Сама Каріна не заперечувала проти того, щоб її називали музою Годара: Можливо, це занадто, це звучить так помпезно. Але, звичайно, мене завжди дуже зворушує, коли люди так кажуть. Тому що Жан-Люк подарував мені можливість зіграти всі ці ролі.[26]  Кар'єра Анни Каріни не обмежувалася фільмами Жана-Люка Годара: вона мала низку успіхів у стрічках інших режисерів. У 1960-х роках вона знімалася у фільмах, в тому числі: «Клео від 5 до 7», режисера Аньєс Варди; «Le joli mai» (1963) Кріса Маркера; «Коло кохання» (1964) режисера Роже Вадіма; «По любові» (De l'amour, 1964) Жана Ореля; «Монахиня» (La Religieuse, 1966), режисера Жака Рівета; «Сторонній» (Lo straniero, 1967), разом з Марчелло Мастроянні режисера Лукіно Вісконті; «Жюстина» (Justine, 1969) спільній роботі Джорджа К'юкора і Джозефа Стріка; «Сміх у темряві» (La Chambre obscure, 1969) Тоні Річардсона та «Міхаель Кольгаас – бунтар» (Michael Kohlhaas — Der Rebell, 1969) Фолькера Шлендорфа. Вона продовжувала стабільно працювати в 1970-х роках, зігравши ролі у фільмах: «Обручка» (L'Alliance, 1971) режисера Крістіана де Шалонжа, «Рандеву в Бре» (Rendez-vous à Bray, також 1971) Андре Дельво, «Зальцбурзький зв'язок» (The Salzburg Connection, 1972) Лі Х. Каціна, «Хліб і шоколад» (Pane e cioccolata, 1973) Франко Брусаті; «Китайська рулетка» (Chinesisches Roulette, 1976) Райнера Вернера Фассбіндера. У 1967 році Анна Каріна стала героїнею єдиного мюзиклу Сержа Генсбура «Анна», телевізійного фільму режисера П'єра Коральника, в якому вона знялася разом з Жаном-Клодом Бріалі та Сержем Генсбуром. З багатьох пісень, написаних для неї Генсбуром, «Sous le soleil exactement» стала її найпопулярнішою піснею, і вона виконувала її на телебаченні.[27] Вона з'явилася в документальному фільмі «Des écrivains à New York, in Italiques» у 1971 році.[28] Після роботи під керівництвом Франко Брусаті, Бенуа Жако та Райнера Вернера Фассбіндера Анна Каріна повернулася до театру в 1978 році у п'єсі Франсуази Саган «Прекрасний день і ніч» (Il fait beau jour et nuit), яку вона сама написала і поставила. У 1982 році Анна Каріна зіграла разом з Авою Гарднер та Ентоні Квіном у «Королева Риму» (1982) Жана-Іва Прата. У 1986 році зіграла у фільмі «Острів скарбів» (Treasure Island, 1986) Рауля Руїса.  Вона також написала, заспівала і зіграла головну роль у фільмі «Остання пісня» (La Dernière Chanson) у 1987 році, знятому Деннісом Беррі, її четвертим чоловіком. Того ж року фільм Алена Маліна «Каєнський палац» приніс їй єдину номінацію на церемонії вручення премії «Оскар», і вона була гостею програми Тьєррі Ардіссона «Bains de minuit aux Bains Douches», де Жан-Люк Годар здивував її своєю участю. Вони не бачилися і не розмовляли двадцять років, і розмови про їхні любовні та професійні стосунки, а також про розлуку зробили їх особливо емоційними.[29] На початку 1990-х її творчість розподілялась між кіно, театром, написанням романів і пісень. Вона спорадично з'являлася в кіно, зокрема, у фільмі «На вершині крихкості» (1994), де вона возз'єдналася з Жаком Ріветом, через тридцять років після фільма «Монахині», а потім розділила екран з молодою Маріон Котійяр у фільмі Деніса Беррі «Хлоя» у 1996 році. Анна Каріна з'явилася в Театрі Відродження в 1997 році в адаптації фільму Інгмара Бергмана «Після вистави» разом з Бруно Кремером і Гарансом Клавелем. Під час наступних гастролей директор Театру Макон запропонував їй дебютувати на сцені як співачці та організував зустріч з Філіпом Катеріном.[30] Разом вони створили шоу, прем'єра якого відбулася 30 вересня 1999 року в рамках фестивалю «Les voix si Les voix la».[31] У 2000 році Анна Каріна випустила альбом «Une histoire d'amour» (Barclay/Universal) під егідою Філіпа Катеріна, після чого вирушила з ним у турне по Франції та за кордон, поступово відмовляючись від великого екрану. Однак вона з'явилася у фільмі Річарда Беррі «Я, Цезар» у 2002 році, а потім заспівала у фільмі Джонатана Деммі «Правда про Чарлі» (2002), де вона знялася разом з Катерин і Філіпом Евено в масовці. У 2007 році вона написала сценарій і зняла роуд-муві під назвою «Вікторія» в Монреалі, Квебеку і Саґене-Лак-Сен-Жан, в якому зіграла головну роль разом з молодим актором Вудсоном Луї, співаком Жаном-Франсуа Мораном і Еммануелем Райхенбахом. Продюсером фільму виступив канадський режисер Хеджер Шарф (Nadja Productions Inc). Музику до фільму написав Філіп Катрін. У 2009 році Анна Каріна представила відреставровану версію фільму «Безтямний П'єро»[32] на Каннському кінофестивалі та супроводжувала перевидання стрічки у кількох країнах, зокрема у США у 2016 році.[33] У травні 2009 року вона була почесною гостею на святкуванні 50-річчя «Французької нової хвилі» в Копенгагенській синематеці.[34] На початку 2010-х років вона почала адаптувати казки Андерсена в мюзикли для юних глядачів разом зі своїми спільниками Катрін і Філіпом Евено та за участі Жанни Шерхал, Аріель Домбасле і Барбари Карлотті.[35] У 2012 році вона була почесною гостею 5-го Міжнародного кінофестивалю в Дьєппі[36], а в 2013 році відвідала вистави мюзиклу Сержа Генсбура і П'єра Коральніка «Анна», адаптованого для сцени Театру Ронд-Пойнт у Парижі. Сесіль де Франс повторила свою роль під керівництвом Еммануеля Дома.[37] Фільмографія
Визнання і нагороди
Примітки
Посилання
|
||||||||||||||||||||||||
.svg){kind=small}
Portal di Ensiklopedia Dunia
