Кам'яні боввани, які розглядалися давніми людьми як ідоли-обереги, з'явилися на території Дешт-и-Кипчак (степи від Іртишу до Дунаю) у IV—II тисячолітті до н. е. Антропоморфні стели, виготовлені нащадками індоєвропейців, археологами виявлялися при дослідженні катакомбних поховань. Великі камені установлювалися на курганах.
Кам'яні статуї українського степу діляться на кілька груп:
Кам'яні статуї висікали в основному нащадки індоіранців, що походили з південної Азії та жили в українських степах в період раннього металу (енеоліт — бронза 4-2 тис. до н. е.). Ними створені так звані нижньомихайлівська, кемі-обинська, ямна, катакомбна археологічні культури.
У степу між Дунаєм і Доном виявлено понад 330 стелоподібних монументальних скульптур. Значна кількість знайдена у Північному Причорномор'ї і Криму. 172 стели походять з Бузько-Інгулецького межиріччя.[1] Масовість і різноманітність ранніх кам'яних статуй викликала в 1960-х рр. необхідність їх класифікації. З'явилися пояснення іконографічного і семантичного змісту статуй.
Залежно від форми і прийомів обробки стели поділяються на дві групи:
стели-плити без антропоїдності;
антропоморфні стели.
Перший тип — стели-плити без контурів голови, хоча їх поверхня оброблена. У загальній формі вони лише умовно наближаються до антропоморфності. Другий тип, антропоморфні стели виконані з плит, або стовпоподібних брил пісковика, кварциту з обов'язковим зображенням голови.
До сих пір залишається невирішеним питання про культурну приналежність антропоморфних стел. Одні вчені пов'язують їх з ямною культурою[2], інші — з кемі-обинською[3], треті — з південно-бузьким варіантом ямної культури[4], четверті — з ямно-катакомбним і навіть катакомбним часом[5][6], п'яті — з енеолітом нижньомихайлівських і середньостоговських пам'яток.[7][8].
Скіфські статуї
Наступну за хронологією групу статуй складають боввани, залишені скіфами — іраномовними племенами, які з'явилися в українських степах в середині 1 тис. до н. е. «Скіфськими бабами» в народі називають всі етнічно різнотипні скульптури. Цієї історичної помилки часто припускаються журналісти, вчителі й навіть деякі дослідники[9][10].
Скіфські скульптури датуються 6-3 століттям до н. е. Ареал їх розповсюдження досить значний — від Румунії до Прикавказзя. Переважно всі зображення скіфів передають бородатих чоловіків. У композиційно-художньому відношенні вони виконані примітивно. Це доволі дивно для народу, носія високохудожнього скіфського «звіриного стилю», вихованого на контактах із давньогрецьким класичним мистецтвом. Цей парадокс завжди дивував вчених:
«Скіфські статуї не порівняти з грецькою скульптурою. Цікаво тільки, що скіфи, які так багато запозичили у греків у монументальному мистецтві, виявилися мало сприйнятливі до імпульсів, що виходили від їх витонченіших сусідів. А тим часом вони відвідували грецькі поліси, бачили скульптури на площах, що передають образ людини з довершеним реалізмом. Бачили і, ймовірно, залишалися до них байдужими».[11]
На стелоподібних корпусах скіфських статуй зазвичай зображені три-чотири предмети: ріг, сагайдак, кинджал-меч. Ріг поміщений в правій руці на рівні грудей, сагайдак — на лівій стороні, кинджал або меч — в лівій руці на рівні поясу. Атрибути зазвичай спостерігаються і в тюркських аналогіях Сибіру, де кам'яні статуї тримають в правій руці чашу, а в лівій кинджал. Відсутність бороди і, навпаки, зображення вусів також виявляють схожість скіфських статуй з давньотюркськими. У каменерізному мистецтві Північного Причорномор'я скіфи зберегли загальні елементи південно-сибірських статуй. Проте незрозуміло чому скіфи, що мігрували до Північного Причорномор'я через Закавказзя, Передню Азію, де відвіку була відома техніка обробки каменя, не принесли з собою нових відчутних художніх віянь, як це відбулося з «звіриним стилем».
Не вирішена ще одна проблема, пов'язана із скіфською скульптурою. Дотепер відкриті та, в основному, добре вивчені тисячі скіфських поховань. Проте, враховуючи поминально-культовий характер статуй, неможливо поки пояснити, чому немає переконливих слідів установки їх над похованнями скіфів.
Кипчацько-половецькі кам'яні баби
Половецькі статуї, що зустрічаються на величезних просторах від південно-західної Азії до південно-східної Європи, складали найважливіші елементи духовної культури художнього каменерізного мистецтва, похоронного обряду стародавніх тюрків. Половецьке каменерізне мистецтво процвітало в українських степах у 11-13 ст.
На Коломийщині граф Калиновський, який мав маєток у селі Великій Кам'янці, у своєму дворі встановив на постаменті язичницьку скульптуру, на якій були зображення двох богів. Дослідник Покуття К. В. Войціцький бачив цього ідола ще 1832 року і вважав, що це — зображення Лелі і Полеля. Інші дослідники, зокрема А. Кіркор, вважали, що на скульптурі — Дажбог і Лада. Де поділася, знайдена селянами графа Калиновського скульптура, встановити не вдалося. Очевидно, що кам'яного ідола, витесаного з пісковика, знищено. Відомо тільки, що кам'янецькі люди ходили стісувати пісок з тієї скульптури для чарувань чи ліків. Не виключено, що й Велика і Мала Кам'янки дістали назви завдяки цій фігурі, до якої ходили на поклін мешканці навколишніх сіл. Можливо, що в дохристиянську добу ця скульптура стояла на Золотій горі у Джуркові, а звідти перекочувала до двору Калиновського. Два обличчя на скульптурі говорять про те, що цей праукраїнський бог нагадував римського Януса.
Кам'яні баби на території Полтавської області належить до доби міді — бронзи (4-1 тис. до н. е.), є залишені скіфсько-сарматськими племенами (7 ст. до н. е. — 4 ст. н. е.), і половцями (6-13 ст.). Знайдені як в курганах — в насипах і самих похованнях, так і на їх поверхні[12].
У фольклорі
В українських легендах поява кам'яних баб пояснювалася тим, що це були живі жінки, котрі не шанували сонце. Одного разу стало сонячно тільки ввечері, тому жінки не могли визначити час, який провели в полі. Вони стали плювати на сонце та лаяти його — через те скам'яніли та посліпли[13].
Примітки
↑Шапошникова О. Г., Фоменко В. Н., Довженко Н. Д. Ямная культурно-историческая область (Южнобугский вариант) // Свод археологических источников. Вып. 1-3. — К., 1986. — С. 21-36.
↑Формозов А. А. Материалы к изучению искусства эпохи бронзы юга СССР // Советская археология. — 1958. — № 2.
↑Шепинский А. А. Новая антропоморфная стела эпохи бронзы в Крыму // Советская археология. — 1958. — № 2. — С. 146—147.
↑Шапошникова О. Г. , Фоменко В. Н. , Довженко Н. Д. Ямная культурно-историческая область (Южнобугский вариант) // Свод археологических источников. Вып. 1-3. — К., 1986. — С. 21-36.
↑Шепинский А. А. Памятники искусства эпохи раннего металла в Крыму // Советская археология. — 1963. — № 3.
↑Довженко Н. Д. Поховання з антропоморфними стелами у світі етнографічних матеріалів // Археологія. — 1979. — № 12
↑Лесков А. М. Керченская экспедиция в 1967 году // Археологические исследования на Украине в 1967 году. — К., 1968. — Вып. ІІ. — С. 5.
↑Телєгін Д. Я.Енеолітичні стели і пам'ятки нижньомихайлівського типу // Археологія. — 1971. — № 4. — С. 9
↑Шульц П. Н. Скифские изваяния Причерноморья / Античное общество. — М., 1967. — С. 225—237.
↑Попова Е. А. Об истоках традиций и эволюции форм скифской скульптуры // Советская археология. — 1976. — № 1. — С. 108—122.
↑Хазанов А. М. Золото скифов. — М., 1975. — С. 88.
↑Легенди та перекази / упорядкування та примітки А. Л. Іоаніді ; голова ред. кол. О. Й. Дей. Київ: Наукова думка. 1985. с. 154.
Література
Веселовский Н. И. Современное состояние вопроса о «каменных бабах» или «балбалах» // Записки Одесского общества истории и древностей. — Т. XXXIII. — Одесса, 1915.
Дашкевич Я. Р. ., Трыярски Э. Каменные бабы Причерноморских степей. Коллекция из Аскании-Нова. — Варшава, 1982.
Древние изваяния Сибири. Путеводитель. Новосибирск: Наука, 1980.
ЕвтюховаЛ. А. Каменные изваяния Южной Сибири и Монголии / Материалы и исследования по археологии СССР. — N 24. М.: издательство АА СССР. С. 72 — 120.