З історичного погляду буква ß походить від лігатури з літер ſ «довга s» (літера старого німецького алфавіту) та z[3]. Крім того, важливою для вигляду есцета у звичних сьогодні шрифтах антиква була також лігатура з ſ і s, що також використовувалася до XVIII сторіччя в інших мовах[4].
З 29 червня2017 року велика ß — ẞ — є складовою частиною державного німецького правопису[12]. Її запровадження в німецьку абетку дискутувалося з кінця XIX сторіччя.
Український правопис
Питання про те, як записувати німецьке ß українською мовою, неврегульоване. Український правопис 2019 року у § 128 зазначає, що у загальних назвах іншомовного походження букви на позначення приголосних звичайно не подвоюємо (§ 128.1), але подвоєння букв на позначення приголосних переважно зберігаємо у власних назвах (§ 128.3). Як приклад наведено прізвище Гаусса (нім.Gauß, лат.Gauss)[13].
Brekle, H. E. Zur handschriftlichen und typographischen Geschichte der Buchstabenligatur ß aus gotisch-deutschen und humanistisch-italienischen Kontexten // Gutenberg-Jahrbuch. Mainz, 2001, Jg. 76, S. 67–76.
Gallmann, P. Warum die Schweizer weiterhin kein Eszett schreiben // Sprachspiegel. 1996, S. 124–130. [1] [Архівовано 8 грудня 2020 у Wayback Machine.]
Gallmann, P. Zur Neuregelung der deutschen Orthographie. Tübingen: Niemeyer, 1997.
Maas, U. Grundzüge der deutschen Orthographie. Tübingen: Niemeyer, 1992, S. 310–317.
Michel, W. D. Die graphische Entwicklung der s-Laute im Deutschen // Beiträge zur Geschichte der deutschen Sprache und Literatur. 1959, S. 456–480.
Poschenrieder, T. S-Schreibung – Überlieferung oder Reform? // Die Rechtschreibreform, Pro und Kontra. Berlin, 1997.
Rüdebusch, F. Das ß // Sprachdienst 4–5, 2017, S. 243–245.
Stötzner, U. Die Geschichte des versalen Eszetts // Das große Eszett.(Signa: Beiträge zur Signographie, Band 9), Grimma 2006, S. 21–37.