Після проголошення незалежності України, 9 квітня 1992 року понад дві третини офіцерського складу і сто відсотків решти військовиків 1464 морського розвідувального пункту на чолі з командиром, капітаном 1 рангу Анатолієм Леонідовичем Карпенком, склали присягу на вірність народові України.[1] Невдовзі частині повернуто статус бригади — вона стала 7-ю окремою бригадою спеціальних операцій ВМС України.
У серпні — вересні 1992 року РГ СпП бригади разом з групою спецпідрозділу СБУ «Альфа» забезпечувала доставку з Канади в Україну «гривневого» вантажу на суховантажі «Петр Алейников» (операція «Щит України»).[2]
Набула поширення історія про начебто спробу України захопити в червні 1995 року силами 7 ОБрСО штаб ЧФ і низку об'єктів Чорноморського флоту в Севастополі.[3][4] Джерелом цих чуток стала одна з новел «Протистояння»[5] редактора відділу спецоперацій російського ілюстрованого журналу «Солдат удачи» Сергія Козлова.[6] Насправді, ця історія має реальне підґрунтя, але група вела виключно розвідку. Усі члени тої групи досі зберігають таємницю операції.
Очаківські водолази відзначилися під час ліквідації великої аварії водостоку в Харкові, під час численних підводних розмінуваннь — знищували торпеди під Одесою, авіабомби в районі херсонського елеватора, міни часів Першої світової війни в гирлі Дунаю під Ізмаїлом, великої кількості мін та снарядів в річці Південний Буг в районі Південноукраїнська, та ін.[7]
У 2004 році частину передислоковано з острова Первомайський на територію одного з військових містечок Очаківського гарнізону.
За даними «Тиждень.ua», в операції під Іловайськом брали участь 30 військовослужбовців 73-го Центру. При виході з оточення двоє з них загинули, троє потрапили в полон. Прорвалися 25 спецпризначенців, серед них і шестеро поранених.[9]
Військовослужбовці 73-го Центру брали участь у боях за Дебальцеве в січні — лютому 2015-го року.
У кінці січня — на початку лютого 2015 року підрозділи Центру проводили розвідку в районі Вуглегірська. Окрім того бійці Центру підривали дамбу під Світлодарськом та деякі мости в прилеглому районі.
6 лютого група спеціального призначення Центру брала участь у зачищенні селища Рідкодуб, щоб деблокувати опорний пункт «Станіслав-128». Штурмова група успішно вибила противника з більшої частини селища, забезпечила прохід по маршруту, що з'єднував опорний пункт з територією, яку контролювали ЗСУ, та закріпилася на визначених рубежах. Особовий склад взводного опорного пункту «Станіслав» виведено з оточення кількістю 102 особи.
З 14 лютого підрозділи Центру разом із підрозділами 8-го полку спецпризначення здійснювали охорону ділянки траси Дебальцеве — Артемівськ у районі Луганського щоб гарантувати безпечний вивід військ та протидіяти диверсійно-розвідувальним групам противника.[10]
У 2019 році місцем базування частини знову став острів Майський, розпочалося відновлення інфраструктури, яка занепала за 15 років. Так, лише протягом літа 2019 року на острові відбувалися і збори оперативного резерву, і низка військових навчань, змагання на кращу пару водолазів-розвідників, з прикладного плавання тощо.[11][12]
Російське вторгнення в Україну (2022)
Група 73-го центру під керівництвом капітана 2-го рангу Миколи Ніконова провела спецоперацію в окупованому Новоазовську, зайшовши на 70 км в тил росіян та підірвавши військові запаси окупантів. За 12 діб оборони Маріуполя підрозділ Ніконова знищив 6 одиниць військової техніки та близько 50 одиниць живої сили противника. Командир групи загинув під вогнем російських РСЗВ.[13]
7 липня 2022 року 73-й центр брав участь в операції зі звільнення острова Зміїний. Бойові плавці обстежили прибережну зону на наявність протичовнових та протидесантних мін і встановили прохід для човнів основної групи. Першими на острів зійшли інженери, які розчистили прохід від мінних загороджень та пасток для решти групи. Група оглянула місцевість та зібрала дані про російську техніку, озброєння та матеріально-технічні засоби, завезені росіянами на Зміїний. Група встановила українські прапори у різних частинах острову.[14]
24 серпня 2022 року Президент України Володимир Зеленський нагородив підрозділ почесною відзнакою «За мужність та відвагу».[15]
Після звільнення правобережжя Херсонської області бійці центру проводили рейди проти російських позицій уздовж Дніпра. У січні 2023 року бійці підрозділу здійснили рейд на східний берег, захопивши російський командно-спостережний пункт, використовуючи БПЛА та катери, бійці атакували російські сили, знищивши позиції та командний пункт.[16]
У 2023 році оператори центру взяли участь в обороні Бахмуту.[17]
28 лютого 2024 року група бійців 73-го центру ССО загинула під час спроби закріпитися на Тендрівській Косі у північній частині Чорного моря, біля берегів Херсонської області. Під час цієї невдалої операції загинули бійці центру, ССО підтвердили втрати, але не сказали кількість. Російські джерела повідомляли, що знищили 4 човна українських спецпризначенців, п'ятий зміг відійти.[18][19]
У листопаді 2024 року оператори центру здійснили наліт на російські позиції в Курській області. У стрілецькому бою були ліквідовані два російські військовослужбовці.[20]
6 грудня 2019 року 73-му Морському центру спеціального призначення Сил спеціальних операцій ЗСУ присвоєне почесне найменування «імені кошового отамана Антіна Головатого». Стрічку з почесним найменуванням отримав капітан І рангу Юрій Сидоренко.[26]
Символіка
15 листопада 2019 року затверджено нарукавну емблему центру. Основою емблеми є зображення морського коника з мечем Святослава Хороброго на фоні кольору «морська хвиля» (синьо-зелений), тут опис, з незрозумілих причин, не збігається з малюнком емблеми, що має вертикально розділений щит двох кольорів, якій окрім синьо-зеленого містить чорний колір. Морський коник вказує на морську специфіку частини, символізує прихованість, пристосованість до морського середовища. Меч Святослава Хороброго символізує відданість військовій справі, мужність, хоробрість, здатність виконувати завдання за будь-яких умов, приналежність до військової розвідки.[28]
Корнафель Євген Вадимович — матрос. Загинув 16 серпня 2014 року під Старобешевим внаслідок артилерійського удару.
Зінченко Олексій Володимирович — командир частини, капітан 2 рангу. Загинув 17 серпня 2014 року під Старобешевим Донецької області від ран, отриманих напередодні під час артилерійського обстрілу.
Юрій Горайський та Олександр Хмеляров загинули 4 березня 2016 року. Під час патрулювання лінії розмежування в Секторі М, на висоті поблизу Докучаєвська група спецпризначення наштовхнулась на диверсійно-розвідувальну групу супротивника. Внаслідок контактного бою на дуже короткій відстані двоє спецпризначенців загинули, ДРГ супротивника знешкоджена.[29]
27 травня 2022 — Горьковой Роман Артемович («Блєдний»), оператор-вогнеметник. Загинув під час виконання бойового завдання року в с. Велике Артакове (Миколаївська область).[32]
02024-09-1616 вересня2024 — Лемешенко Євген. 5 жовтня 1995, м. Світловодськ. Мешкав в Фастові. Загинув під час виконання бойового завдання в селі Обухівка Кореневського району Курської області.[48]
02024-10-2222 жовтня2024 — Цуд Дмитро Васильович («Дуц»). 30 квітня 2003, м. Носівка Чернігівської області. Натрапив на ворожу засідку, прийняв бій, віддавши наказ своїм побратимам відступити.[49]
