Яльмар Ґулльберг
Я́льмар Ґу́лльберг (швед. Hjalmar Gullberg, *30 травня 1898, Мальме, Швеція[4] — 19 липня 1961, Гольмея, Сведала (комуна),Швеція) — шведський поет і перекладач. БіографіяЯльмар народився нешлюбною дитиною Гільди Юнссон[5], і його взяли на виховання жителі Мальме — Ельса і Бенґт Ґульберги. Спершу сім'я мешкала на вулиці Гольмґатан, а в перших роках XX століття переселилася в так званий «Сотенний» будинок № 100 на вулиці Седра Ферштадсґатан. Батько працював двірником у фортеці на розі цієї вулиці та Меллевонґсґатан. У родині панувала злагода, батьки старалися дати Яльмарові якнайкращу освіту. Спершу він ходив до школи Пільдамма (Pildammsskolan), а тоді навчався в Латинській школі Мальме (Malmö Latinskola), яку закінчив у 1917 році. Яльмар був здібний і старанний гімназист, вчився дуже добре, незмінно мав відмінні оцінки з латинської, грецької та шведської мов. Ще в гімназійні роки Яльмар заприятелював із Інґваром Андерссоном, який потім став завідувачем державного архіву. Ця дружба тривала все життя. Вони обидва стали членами Шведської академії. У 1940-му Ґулльберг посів крісло № 7 після Сельми Лагерлеф, натомість Андерссон став академіком за десять років, зайнявши місце професора Мартіна Ламма. Вступивши до Лундського університету, Ґулльберг вивчав скандинавські мови і латину. Відбувши військову повинність у Гальмстаді, він повернувся до навчання й почав студіювати історію літератури. Його однокурсником був поет Ула Ганссон. До кола Яльмарових приятелів належали Інґвар Андерссон, Івар Гаррі, Трістан Ліндстрем, Франс Ґ. Бенґтссон, Бенґт Єльмквіст і Карл Раґнар Гіров. Ґулльберг залучався до студентського позалекційного життя. Співпрацював із студентською газетою Lundagård, у 1924-му став її головним редактором. Також брав участь у карнавалах. 1920 року він виступив у ролі Вірапуллана, а 1924-го — в ролі Гамлета. Ще в учнівські роки він був скрипаль капели в Латинській школі. Згодом пробував себе як композитора, пишучи романси на слова Фредінґа, Карлфельдта і Левертіна. Частину цих не опублікованих за життя автора музичних творів записано на CD-диск, що його випустила у світ фірма Discantus як доповнення до нової книжки Андерса Пальма і Леннарта Муберга про письменника. Перші спроби Ґулльберга в поезії датуються 1918 роком. У 1922-23 роках Ґулльберг мандрував у Німеччині й Франції. То була освітня подорож. Повернувшись додому, він пише сміливіше й різноманітніше, також і в стилі модернізму, хоча й старається додержувати традиційної лінії — не в останню чергу через те, що молодому поетові доводиться мати справу з музикою, яка власне й вимагає пісенних ритмів. Про це він дуже точно висловився у своєму вірші «До солов'я в Мальме»: «Я чую музику й шукаю точне слово» («Jag hör musik och letar efter orden»). Це не просто гарна (і музикальна) фраза. Вся його поезія була дуже мелодійна. Своєрідним логотипом творчості поета стали скрипка і смичок, зображені на обкладинці його збірки віршів «Соната». 1927 року Ґулльберг закінчив університет[6] і став ліценціатом. На початку 1928 року він, успадкувавши майно своїх біологічних батьків, придбав будинок № 11 на вулиці Вестерґатан у Лунді й став «самостійним освіченим паном» (як згодом сам іронічно назвав свою збірку трагікомічних віршів). Фінансово незалежний, Яльмар міг тепер увесь свій час віддавати на переклади класиків й поетичну творчість. Сам вважав, що гроші дали йому свободу, і якось сказав, що приснився йому кошмар — нібито він вчитель шведської мови в Сундсваллі. Про це згадує Андерс Пальм[7]. У творчості Ґулльберг уже на початку тридцятих здобув визнання критиків і читачів. Він поєднував у поезії повсякденне й часто іронічне з високою традиційною тематикою — кохання, духовності й свободи. Як перекладач став відомий завдяки творам давньогрецьких драматургів, французьких а також іспанськомовних поетів. У 1944-му за ці досягнення він став почесним доктором філософії Лундського університету. З 1936 по 1950 письменник керував Радіотеатром, у 1949-1950 роках відав програмами Шведського радіо[8]. З 1940 року й до смерті в 1961 році він був член Шведської академії (крісло № 7). У 1937—1961 роках належав до членів літературної академії «Товариство Дев'яти» (крісло № 3). Ґулльберг також писав статті для енциклопедичного видання «Svensk uppslagsbok».[6]. Під час Другої світової війни він став одним із лідерів у так званій «літературі готовності», багато робив для популяризації драматичних і поетичних творів у радіо. Був одним із чільників радіопрограми Dagens dikt («Вірш дня»), хоча й не належав до її засновників, і часто сам вибирав, що належить у ній декламувати. Наприклад, вважається, що він вибрав для декламації вірш Есаяса Теґнера Det eviga («Вічне») 9 квітня 1940, кілька годин після того, як повідомили про вторгнення німецьких військ у Данію і Норвегію. Наприкінці Другої світової війни в Ґулльберга почалася криза у творчості, пов'язана з тим, що раніше він був не дуже охочий до експериментування в галузі жанру, а тепер доводилося вдатися до такого. Почасти поет схилився на бік нових модерністичних ідеалів: у збірці «Посмертна маска і містечко розваг» (1952) приглушено метафізичні претензії, детронізовано християнського Бога, не видно давніх іронічних жартів, а форма перейшла від римованого до вільного вірша. Натомість тон у віршах «Посмертна маска» і «Напівбогам» урочистіший, відкритіший і пишномовніший, ніж у всіх попередніх творах. Хвороба і смертьНаприкінці життя Ґулльберг потерпав від міастенії. Подеколи він не міг обійтися без респіратора. Життя стало нестерпне. Засвідчено, що він сам вирішив утопитися в озері Іддінґен біля містечка Гольмея. На той час він гостював у своєї нареченої, графині Ґрети Тотт[9]. Яльмара Ґулльберга поховали в Мальме, на цвинтарі святого Павла. Архів письменника перебуває в бібліотеці Лундського університету. ТвориОригінальні твори
Переклади
Редагування твору Ули Ганссона «Покинуте писання» (Efterlämnade skrifter, 1928-) Покладені на музику вірші Ґулльберга
Література про Яльмара Ґулльберга
Нагороди
Джерела
Лінки
Примітки
|