|
Шевченко Валентина Семенівна
Валенти́на Семе́нівна Шевче́нко (до шлюбу Соляник; 12 березня 1935, Кривий Ріг — 3 лютого 2020, Київ) — компартійна та державна діячка УРСР, за часів незалежності України — громадська діячка. Кандидат педагогічних наук (1972). Член ЦК КПУ в 1976—1990 роках. Член Політичного бюро ЦК КПУ в березні 1985 — червні 1990 року. Голова Президії Верховної Ради УРСР в 1985—1990 роках. Депутатка Верховної Ради УРСР 9—11-го скликань. Депутатка Верховної Ради СРСР 11-го скликання. Народна депутатка СРСР у 1989—1991 роках. Член ЦК КПРС у 1986—1990 роках. ЖиттєписНародилась 12 березня 1935 р. у Кривому Розі, Дніпропетровської області в родині шахтаря з українського козацького роду Соляників. Представники роду Соляників у юридичних документах, пов'язаних з цим регіоном, згадуються вже в середині XVIII ст. З 1954 року — старша піонервожата, вчителька географії Криворізької середньої школи, секретарка Криворізького міського комітету ЛКСМУ Дніпропетровської області. Член КПРС з 1957 року. У 1960 році закінчила Київський державний університет імені Тараса Шевченка, географічний факультет. У 1960—1962 роках — секретарка Дзержинського районного комітету КПУ міста Кривого Рогу. У 1962—1969 роках — секретарка і завідувачка відділу ЦК ЛКСМ України. У 1969—1972 роках — заступниця міністра освіти Української РСР. У 1972—1975 роках — голова Президії Українського товариства дружби і культурного зв'язку із зарубіжними країнами. У 1975—1985 роках — заступниця Голови Президії Верховної Ради Української РСР.[1]. З 22 листопада 1984 по 27 березня 1985 року — виконувачка обов'язків голови, а з 27 березня 1985 по 4 червня 1990 року — Голова Президії Верховної Ради Української РСР. У 1986 році, будуши головою Президії Верховної Ради УРСР, підписала наказ про створення двох нових районів — Згурівського у Київській області і Брусилівського у Житомирській, з метою розселення біженців з Чорнобильської зони. У квітні 1988 року підписала Постанову Президії Верховної Ради УРСР про відмову у помилуванні Івана Гончарука, якого було розстріляно у червні 1989 року за антирадянську військову діяльність у лавах УПА, причому за цими звинуваченнями він вже відбув покарання у 1945—1956 роках в Гулагу і потім до 1975 року в засланні. За словами журналіста Віталія Портникова, всупереч закону вигнала з зали засідань Верховної Ради УРСР поета Ростислава Братуня, який на той час був депутатом Верховної ради СРСР, за синьо-жовтий значок на лацкані піджака. Ганьбила українську національну символіку на засіданнях Верховної ради СРСР.[2] З 1991 року — на пенсії в Києві. .jpg) З вересня 1997 року — на громадській роботі. Очолювала Національний фонд «Україна — дітям», Всеукраїнський благодійний фонд сприяння розвитку фізичної культури, спорту і туризму. З 2002 року — голова Конгресу ділових жінок України. У 2005 році написала мемуари під назвою «Мої літа, моє багатство: Спогади, роздуми, відповіді» (видавництво «Просвіта»). В останні роки життя майже не давала інтерв'ю, мала проблеми зі здоров'ям. Востаннє з'явилась на публіці в інвалідному візку, на громадянській панахиді за поетом Борисом Олійником, у травні 2017 року[3]. Померла 3 лютого 2020 року. Похована 6 лютого 2020 року на центральній алеї Байкового кладовища поряд із чоловіком (ділянка № 52а)[4][5]. ОцінкиНа думку Віталія Портникова, Шевченко «була і залишилися функціонером епохи Щербицького — епохи наполегливого знищення всього українського. Останні роки цієї епохи — час, коли вона очолювала Верховну Раду УРСР — був часом, коли керівництво УРСР пручалося будь-яким змінам, що їх розпочав у Радянському Союзі Горбачов. Перебудова в Україні, її національне відродження фактично почалася вже після Щербицького і Шевченко. Поза сумнівом, Валентина Шевченко залишиться в українській історії — але історії колонії, а не держави».[2] За словами Мирослави Барчук, "Валентина Шевченко — одна з найбільш реакційних і жорстоких керівників радянської України. У неї була репутація залізного чобота щодо діячів культури, акторів, гнобителя усякого вільнодумства і дисидентства. Колись на початку 80-х Валентина Шевченко під час розмови сказала Івану Миколайчуку: «Ви помиляєтесь, якщо думаєте, що ми не бачимо націоналістичних підтекстів „Вавилону XX“ і всього вашого поетичного кіно. Буде відповідальність, запам'ятайте мої слова. Не довго лишилось»…Валентина Шевченко…була одним з decision makers і одним із найвпливовіших «катків» радянського «бульдозера», який зачищав українську культуру"[6]. Цитати
Звання та нагороди
Див. такожПримітки
Джерела
Посилання
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
.svg){kind=small}
