Шевченко. Мати
Шевченко. Мати — назва вітража, створеного 1964 року до 150-річчя Тараса Шевченка у вестибюлі Червоного корпусу Київського національного університету. Авторами були група художників Опанас Заливаха, Людмила Семикіна, Галина Севрук, Галина Зубченко і Алла Горська[1]. До наших днів витвір мистецтва не зберігся, є лише його світлини. Однак фотографію вітража було надруковано 1965 року у варшавському журналі «Український календар», який видавало Українське суспільно-культурне товариство. За своїм сприйняттям вітраж є дуже сильним та ніжним відночас. Проєкт створення тривав цілий рік[2]. Історія.jpg) Монументальна композиція була створена на замовлення ректорату Київського університету до 150-річчя з дня народження Тараса Шевченка[3]. У центрі композиції зображено гнівного Тараса Григоровича, який однією рукою пригортав жінку-Україну, а в іншій, високо піднятій руці, тримав книжку. Тарас Шевченко виголошував рядки: «Возвеличу малих, отих рабів німих, я на сторожі коло них поставлю слово!»[4]. Жорсткі правила вимагали, щоб усі ескізи пройшли затвердження. Після їхнього погодження художники створили макет у натуральну величину. Роботу назвали «Шевченко. Мати». Проте партійне керівництво скликало засідання компартійного бюро при Київському відділенні спілки письменників України, на якому роботу «засудили як ідейну ворожу» творчість групи митців[1]. Після цього замість урочистого відкриття вітраж було розбито адміністрацією університету Як згадує шестидесятниця Михайлина Коцюбинська: "головний погромник — ректор університету Швець. Сам власноручно, не дочекавшись висновків комісії, трощив ідеологічно шкідливий вітраж. Чому мати-Україна така сумна? Який «суд», яку «кару» і на кого накликає Тарас? І взагалі, чому це Україна «за ґратами»? Згідно з рішенням бюро Київського обласного правління Спілки художників України 13 квітня 1964 р. визначено: «Вітраж дає грубо викривлений архаїзований в дусі середньовічної ікони образ Т. Г. Шевченка, який нічого спільного не має з образом великого революціонера-демократа… У такому ж іконописному дусі витриманий в ескізі образ Катерини, яка є нічим іншим як стилізованим зображенням богоматері… Шевченковські слова написані церковно-слов'янською в'яззю (кирилицею) в поєднанні з іконописно трактованими образами, звучать ідейно двозначно. В образах вітража нема ні найменшої спроби показати Шевченка радянського світосприйняття. Образи, створені художниками, спеціально заводять в далеке минуле»[4]. Опанас Заливаха через роки згадував слова одного з керівників університету, що пояснював розгром вітражу: «Люди останавливаются, смотрят, создается толпа. На второй этаж невозможно пройти»[5]. За фактом комісія аналізувала не макет вітража, а його уламки. Партійні функціонери кваліфікували роботу Горської як ідейно хибну[1]. Євген Сверстюк, зокрема, дав чітку характеристику внутрішнього стану творців після оголошення вищезазначеного рішення: "Дні і ночі самовідданої праці… і єдина винагорода - виключення зі Спілки художників"[6]. За словами Івана Дзюби, «те, чим Шевченко був небезпечний для режиму, і те, чим він виражав історичну сутність буття українського народу, — замовчувалося». Сьогодні в університеті на місці вітража-шедевра — пропагандистське творіння у стилі соціалістичного реалізму. В адміністрації КНУ газеті «Україна Молода» повідомили, що питання відновлення авторського твору Алли Горської не обговорювали[7]. Біографія авторів композиціїАлла Горська є відомою художницею-шестидесятницею. Її ескізи часто порівнювали з роботами-аналогами мексиканської мисткині Фрідою Кало. Народилася 18 вересня 1929 року. Батько працював директором Ялтинської кіностудії, а матір - вихователькою. У 1948-ому році, закінчивши школу, стала студенткою факультету живопису Київського художнього інституту. У тій сфері зустріла й свого майбутнього чоловіка - Віктора Зарецького. У 1959-ому була прийнята до Спілки художників. Опанас Заливаха - народився 1925-ого року (Харківщина). Юність минула на Далекому Сході. Потім переїхав на Івано-Франківщину. Працював у галузі монументального малярства та інших. Усі роботи у більшості своїй були пов'язані з народною тематикою. Людмила Семикіна - народжена у 1924-ому році. Майстриня декоративного мистецтва, одна з членів Клубу творчої молоді "Сучасник". Водночас член Спілки художників України. У свій час розробила ескізи костюмів до фільму "Захар Беркут". У вільний час читала твори "самвидаву" та "тамвидаву"[8]. Галина Севрук - народилася 18 травня 1929-ого року. Навчалася у Київському художньому інституті на живописному відділі. У 1964-ому році створила свій перший керамічний твір "Плач Ярославни" у співпраці з багатьма своїми колегами[9]. Зокрема, до найбільших напрацювань Галини Севрук відносяться дві її великі мозаїчні роботи під назвами "Лісова пісня" та "Лілея". Галина Зубченко - народжена в 1947-ому році (Львів). Випускниця Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва. Учасниця різноманітних виставок, симпозіумів та бієнале. У творчому доробку є живописні портрети та натюрморти[10]. Подальша доля художниківАвторів вітража за цю роботу було виключено зі Спілки художників УРСР. Аллу Горську було повторно поновлено. Згодом, 1965-го Україною прокотилася перша хвиля репресій у постсталінський період, під час якої співавтора вітража, близького друга Алли Горської художник Опанаса Заливаху звинуватили в антирадянській агітації та пропаганді й засудили до п'яти років таборів суворого режиму[11]. Уже в грудні вона написала заяву прокуророві УРСР, в якій засуджувала арешти й називала їх неправомірними[3]. Для того, щоб поновитися у спілці, Алла Горська поїхала до Москви. Саме в цей час КДБ організувало прослуховування в її квартирі[1]. 28 листопада 1970 року Аллу Горську було вбито у будинку її родичів. Похорон перетворився на мітинг протесту проти тоталітарного режиму радянської влади, а смерть породила жахливі чутки[5]. Примітки
Посилання |
||||||||||||||
.svg){kind=small}
Portal di Ensiklopedia Dunia
