|
ЦукерняЦукерня або Кондитерська (нім. konditorei, фр. confiserie, пол. cukiernia) — заклад громадського харчування з обслуговуванням офіціантами або крамниця, що пропонує асортимент випічки та десертів, а також фруктові коктейлі, гарячі напої (кава, чай, какао тощо) та сніданки. В таких закладах найчастіше кондитерський цех поєднують з пекарнею або кав'ярнею з морозивом. ІсторіяУ XIX столітті поряд з «класичними» кав'ярнями з'явилися й нові заклади, в яких подавали насамперед солодощі, а кава була швидше доповненням до них, — цукерні або кондитерські. Цукерні — місця менш серйозні, ніж кав'ярні. Заклади, де не було газет, а натомість удосталь тістечок, вважалися цілком жіночими, тому були популярнішими серед жінок і часто були розраховані саме на них. Хоча траплялися й винятки. Так, цукернями були найпопулярніші серед представників усіх статей київські кав'ярні — «Франсуа», «Жорж» та «Семадені»[1]. Цукерні у Львові були надзвичайно популярними. Посмакувати ласощами могла навіть біднота — рештки з підносів від тортів коштували дешево. Кожна львівська цукерня передвоєнного Львова — це окрема історія. Кількість та популярність цих закладів у тогочасному Львові спонукала до жорсткої конкуренції. Конкурували не лише якістю, але й намагались створити клієнтам домашню атмосферу: цікавились здоров'ям, бавили новинами та жартами. Одна з найперших у Львові цукерень відкрилася у 1825 році у наскрізному проході між кам'яницею Коритовського (у 1800-х роках — власність Доменіко Андреоллі), що на площі Ринок, 29 та будинком на вулиці Театральній, 12 — це була цукерня швейцарця Домініко Андреоллі. Справи йшли добре, невдовзі цукерня стала модною, а прохід отримав назву пасаж Андреоллі. Близько 1870 року частина цукерні Андреоллі, як і сама кам'яниця перейшли у власність родини Ербарів, які провадили давню цукерню до кінця XIX століття[2]. У 1850—1894 роках будинку при вул. Театральній, 8 містилася цукерня Міхала Монне[3]. 1896 року кондитер Ян Гефлінґер викупив її у Міхала Монне. Станом на 1901 рік у власності Гефлінґера, крім цукерні на вул. Театральній, було ще щонайменше дві — на вул. Коперника, 2 та вул. Зиблікевича, 49 (нині — вул. Івана Франка). Після смерті Яна цукерня перейшла у спадок його синові Тадеушу Гефлінґерові, котрий розвинув батькову справу, використовував рухому рекламу, брав активну участь у всіх можливих ярмарках та виставах, а також відкрив низку крамничок, де продавалась його продукція[4]. Цукерня припинила своє існування з приходом радянської влади у 1939 році[5]. У 1885 році Александер Бенецький власну справу у Львові і незабаром цукерня стає однією з найкращих у Львові. Спочатку заклад Бенецького містився у триповерховій кам'яниці на вулиці Кароля Людвіка, 11 (нині проспект Свободи), у тому ж приміщенні, де була колись ще одна уславлена цукерня Ротлендера. Цукерня встановила досі не бачені у Львові години роботи для подібних закладів — клієнтів запрошували з 7:30 до 23;30, вечорами тут грала музика. Важко було знайти вигіднішу місцину, аби файно провести час. Показником якості товару, що пропонував заклад Бенецького, були замовлення з Нью-Йорку, Лондону, Александрії. Після 1918 року цукерня зникла — саме на цій даті уриваються згадки про заклад у пресі, зникає реклама. Згодом, наприкінці 1920-х років, спадкоємець Бенецького відкриває цукерню в будинку на Ягеллонській, 18 (нині вул. Гнатюка), але про колишній успіх він міг лише мріяти[6]. 1930 року на вул. Академічній, 22 (нині — проспект Шевченка, 10) кондитер Людвик Залевський відкрив власну цукерню, яка до початку другої світової війни була візитівкою тогочасного Львова, його називали «шоколадним королем». І недарма, адже смаколики з цукерні щодня відправляли до Варшави, Парижа та Відня. У цукерні Залевського пили каву та куштували солодощі Іван Франко, Михайло Грушевський, Юзеф Пілсудський. Закрився бізнес Залевського у 1939 році. За радянських часів цукерню Залевського «наслідувала» кондитерська крамниця (від 1960-х років — фірмова крамниця кондитерської фабрики «Світоч»), а 1972 року у підвалі «Світоча» відкрили бар «Шоколадний» («Шоколадка»). Від 2011 року — ресторан швидкого харчування мережі «Пузата хата»[7]. Спогадами про цукерню Людвика Залевського поділився у романі «Високий Замок» відомий польський письменник-фантаст Станіслав Лем:
|
Portal di Ensiklopedia Dunia
