|
Управитель Сансьо
«Управитель Сансьо» (яп. 山椒大夫, Sanshō Dayū) — японська чорно-біла історична драма (дзідайгекі) 1954 року, поставлена режисером Кендзі Мідзогуті за однойменним оповіданням Оґаї Морі. Фільм брав участь у конкурсній програмі Венеційського міжнародного кінофестивалі (1954) у змаганні за головний приз — «Золотого лева» та отримав «Срібного лева» цього фестивалю. СюжетЯпонія, XI століття. Тамакі йде лісом з 13-річним сином Дзусіо, 8-річною донькою Андзу та служницею. За шість років до цього її чоловік, губернатор провінції Пуцу, був відправлений в заслання, коли заступився за селян, від яких вимагали занадто тяжкого оброку. Перш ніж поїхати, він попросив сина назавжди запам'ятати його слова: «Той, хто не знає жалості, не може називатися людиною. Будь стуваорий до себе і м'який до інших. Усі люди рівні, і кожен має право на щастя». Тамакі щість років прожила з батьками, але потім вони померли, і брат прогнав її з будинку. Під час поневірянь з дітьми вона потрапляє до рук торговців рабами, які продають її як куртизанку на далекий острів Садо. Дзусіо й Андзу продані в рабство Сансьо, управителю маєтком міністра юстиції в провінції Танго. Сансьо править безжально і жорстоко. З його рабами поводяться, як з тваринами, а тим, хто намагається тікати — чоловікам і жінкам, молодим і старим, — випалюють на лобі клеймо розпеченим залізом. Тільки Таро, син Сансьо, співчуває дітям і не схвалює батькові методи. Минає десять років. Дзусіо зробився жорстоким; Андзу залишилася колишньою і докоряє йому в жорстокості. Від нової рабині, яка нещодавно прибула до будинку, вона дізнається, що на острові Садо живе куртизанка на прізвиську Пані, яка постійно співає тужливу пісню, де повторюються імена Дзусіо та Андзу. Дзусіо вирішує втекти разом з сестрою. Та радить йому йти самостійно. Щоб не розговоритися під тортурами, вона топиться після його відходу. Дзусіо знаходить притулок і укриття в храмі під захистом Таро, що став священиком далеко від батька, потім вирушає в Кіото і просить аудієнції у Першого міністра. Спершу його кидають до в'язницю за зухвалість, але потім врешті-решт проводять в палац. Нещодавно призначений міністр жалкує за несправедливою долею батька Дзусіо, але нічим не може йому допомогти, оскільки він помер торік весною. Він призначає Дзусіо губернатором провінції Танго. Усупереч порадам придворних, Дзусіо своїм указом забороняє рабство. Він заарештовує й відправляє у заслання Сансьо, а рабам його дарує свободу. Від них він дізнається про смерть сестри. Виконавши те, що він сам вважав своїм святим обов'язком, він іде у відставку з губернаторського поста та вирушає на пошуки матері. Він знаходить її на острові Садо в селі, зруйнованому повінню. Вона осліпнула і впізнає сина, лише коли він дає їй до рук статуетку бога Милосердя, залишену на пам'ять батьком. Вона запитує Дзусіо, чи немає взвісток про його батька і сестру. «Залишилися тільки ми удвох», — відповідає він. У ролях
Знімальна група
Визнання
Оцінка та критикаФранцузький кінокритика та історик кіно Жак Лурселль називає фільм одним «з головних шедеврів останнього періоду творчості Мідзогуті», який і «за сюжетом і за персонажами […] швидше чоловічий, аніж жіночий, що досить рідкісне явище для режисера». Критик відмічає, що «як і в інших фільмах Мідзогуті силу й універсальність історії надає не лише сценарій і акторська гра, але і краса кожного плану», а останню сцену стрічки Лурселль називає однією «з найпрекрасніших у творчості Мідзогуті, оскільки викликає найсильніші емоції за повної безтурботності стилю, що немов змирився зі всесвітом».[2] Примітки
Джерела
Посилання
|
|||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
