Смертні гріхиСме́ртний гріх — у християнстві так називають свідомо й добровільно вчинений гріх, який сприяє розриву єдності людини з іншими людьми та Богом. Часто під ним розуміється гріховна недосконалість, яка призводить до інших гріхів. У перспективі смертний гріх без каяття та сповіді веде до загибелі душі. Ці риси відрізняють його від повсякденних гріхів, які скоюються мимовільно, через незнання або через потребу, і прощаються або за особистим проханням людини, або каяттям чи на літургії[1][2]. Вчення про смертні гріхиВперше смертний гріх у вигляді «гріх на смерть» зустрічається в першому посланні апостола Івана. Апостол зазначав, що на відміну від нього «гріх не на смерть» може бути прощений, в тому числі завдяки молитвам не тільки самого грішника, а й інших людей[3]. Тому сучасними богословами вважається, що «гріх на смерть» — це те саме поняття, що в інших місцях Біблії згадується як «хула на Святого Духа» — бажання зла як такого, прийняття своєї гріховності як блага та відмова від удосконалення. Прощення «хули на Святого Духа» можливе тільки особисто Богом[4][2]. У другому посланні Павла до Тимофія вказується перелік гріхів, якими характеризуватимуться люди в майбутньому. «Будуть бо люди тоді самолюбні, грошолюбні, зарозумілі, горді, богозневажники, батькам неслухняні, невдячні, непобожні, нелюбовні, запеклі, осудливі, нестримливі, жорстокі, ненависники добра, зрадники, нахабні, бундючні, що більше люблять розкоші, аніж люблять Бога, вони мають вигляд благочестя, але сили його відреклися»[5]. Класифікацію гріхів як потягів до шкідливої діяльності першим розробив ранньовізантійський богослов Евагрій Понтійський у IV столітті. До кінця століття усталився поділ гріхів на два плотських (блуд і чревоугодництво) і шість душевних (стяжання, гнів, сум, зневіра, марнославство та гординя). Згідно з Іваном Дамаскином, природні потяги тіла й душі не є гріховними; гріховні лише ті, що характеризуються надмірністю, невідповідністю задоволенню потреб[6]. У православному богослов'ї поширений саме первинний восьмискладовий перелік Евагрія Понтійського. В пізнішому західносхоластичному списку Григорія Великого сум було замінено на заздрість, а марнославство об'єднано з гординею. Ця західна концепція отримала поширення після схоластичних праць Томи Аквінського (XIII століття), котрий визначив ці гріхи основними, від яких походять всі інші. Єдиного усталеного порядку смертних гріхів не існує, їхня нумерація зазвичай умовна[7].
Смертний гріх обмежує свободу людини, змушуючи її здійснювати вчинки, невластиві її природі[10]. Їх викорінення та щира боротьба з ними є духовною боротьбою та завданням кожного християнина (незалежно від конфесії) з метою стяжання благодаті Святого Духа для відновлення безпристрасного і безгріховного образу Христа в душі — «нового Адама» (на відміну від «старого Адама», враженого тлінням, смертністю та пристрасністю внаслідок первородного гріха), «благодатне насіння» якого отримується у Хрещенні[11][12]. Смертні гріхи з протилежними до них чеснотами (за католицьким списком)
Зв'язок із демонамиУ «The Lanterne of Light», трактаті невідомого англійського лоларда, помилково приписуваному Джону Вікліфу (1409—1410), кожний із смертних гріхів пов'язувався з певним демоном, який спокушав людей відповідним гріхом:
1589 року Пітер Бінсфелд[en] також поєднав смертні гріхи з демонами:
У «Трагічному житті доктора Фауста[en]» Крістофера Марлоу демони вже не відповідають за певний гріх. Усі сім смертних гріхів керуються Мефістофелем, Сатаною і Вельзевулом. Див. такожПримітки
Джерела
Посилання
|