|
Пшеничний Микола Іванович
Микола Іванович Пшеничний (19 липня 1954, село Молодаво Дубенського району Рівненської області — 20 березня 2020, с. Мирогоща Дубенського району) — український поет, видавець, краєзнавець, громадський діяч. Його дружина — поетеса Любов Пшенична. ЖиттєписНародився 19 липня 1954, село Молодаво Дубенського району Рівненської області — український поет, видавець, краєзнавець, громадський діяч. Закінчив філологічний факультет Рівненського педінституту у 1975 році, де займався в літературній студії під керівництвом Миколи Кузьменка. Був директором середньої школи, кореспондентом газети «Червона зірка», з 1990 року — редактором видавництва «Наш край», з 1993 року — «Край» в Дубні. Працював науковим співробітником Державного історико-культурного заповідника м. Дубно. Активно друкувався на сторінках районних, обласних, всеукраїнських видань. Член Спілки письменників України з 1985 року. У 1980 р. — учасник Всесоюзного фестивалю молодої поезії в м. Кизилі (Тувинська республіка), різних республіканських нарад молодих поетів. Лауреат Тувинської республіканської молодіжної літературно-мистецької премії, Рівненської обласної літературно-мистецької премії ім. Бориса Тена та літературної премії-стипендії штату Нью-Джерсі (США), літературної премії ім. Валер'яна Поліщука. Микола Пшеничний — автор різножанрових художніх та художньо-документальних книг: «Сьомий материк» (1982), «Межа» (1986), «Осторога» (1988), «Калиновый рушник» (1989, переклад Володимира Євпатова, передмова Станіслава Куняєва), «Чорно-білий світ» (2001), літературного портрету «Григорій Дем'янчук» (2001), книжки для дітей «Бекана ворона» (2014), повісті-есе «Подзвін Золотої Підкови» (2016), «Для Дубна, для Волині, для України» (2017), науково-краєзнавче дослідження «Стріляли в правду, молодість, красу…» (2016). Твори письменника публікувалися в перекладах російською, білоруською, болгарською, бурятською, тувинською, туркменською та іншими мовами. В особі Миколи Пшеничного до літератури прийшов поет загостреної соціальної проблематики, чистого джерельного голосу. Автор вдавався до несподіваних образів і співставлень, умів сказати по-своєму, створити незвичні і водночас природні образи. В його творчих доробках — боротьба проти чорних бід, безгосподарності, за зелене вбрання отчої землі, за справедливу долю і історію свого народу. «Сьомий материк» (1982) за тематикою — книга про рідний край: це рідне село Молодаво, річка, прибережні рослини, ліс; про сільського дядька, який з гільзи майструє синичник, про безрукого млинаря, що верховодить на вітряках. За пафосом «Сьомий материк» збірка наступальна. Микола Пшеничний не мислив свого життя без доріг, бо саме в дорозі, признавався він, народжувалася більшість його поезій. Шляхи рідного краю явили йому сліди велета слов'янської культури, друкаря Івана Федорова, образ якого по-філософськи трактований поетом у поемі-фресці «Межа», що вийшла окремою книжкою у 1986 році у Львові. Автор зумів відтворити історичний колорит і вивів узагальнюючий образ творця. На його робочому столі сходилися докупи записи, зроблені у Литві і Білорусі, на Саяно-Шушенській ГЕС, на Кос-Аралі, у Грузії і в Туві, в горах Саянах. Микола Пшеничний редагував (і видав у Дубні масовим тиражем) антологію сучасної польської поезії «Інше прохання» — у перекладах київського літератора Станіслава Шевченка, де є навіть поезії Кароля Войтили — папи римського Івана-Павла II. Удвох із дружиною, поетесою Любою Пшеничною, у серпні 1990 року заснували на Дубенщині видавництва «Незабудка», «Наш край», а потім — «Край», видрукували майже дві сотні книг рівненських, київських, львівських, херсонських, тернопільських, луганських та зарубіжних авторів. Завдяки Пшеничним до читачів прийшли як збірки молодих літераторів краю, так і маститих. М. Пшеничний, як депутат Дубенської міської ради, свого часу багато зробив для утвердження українського, народного в краї, зокрема в культурі, літературі, мистецтві. «Я жив далеко не останнім, хоч першим теж, зізнаюся, не був…» — це теж відвертість у поетичних рядках. В лютому 2020 р. поет став лауреатом обласної просвітянської премії імені Григорія Чубая[1]. Останні роки Микола Пшеничний тяжко хворів, переніс операцію[2]. Помер 20 березня 2020 року унаслідок онкологічної хвороби[3]. Рішенням Дубенської міської ради в 2021 році Миколі Пшеничному посмертно присвоєно звання “Почесний громадянин міста Дубна” [4]. ТворчістьЛауреат премій ім. Бориса Тена, імені Світочів, Республіканської молодіжної премії Туви (Росія) в галузі літератури та мистецтва. Автор поетичних книг:
Посилання
|
|||||||||||||||||||||||||||||||||
