ПрекарністьПрека́рність («вразливість», від англ. precarious і лат. precarium — сумнівний, ризикований, негарантований, нестабільний) — нестабільний спосіб життя і роботи без довгострокових гарантій і надійного заробітку особливо у стосунку до розповсюдження «нестандартної» зайнятості в неоліберальну епоху. Деякі соціологи йдуть далі і твердять про появу нового класу — «прекаріату» — визначальною характеристикою якого є ситуація прекарності, і який має відмінні класові інтереси від робітників на постійній зайнятості і з гарантованими посадовими окладами — «саларіату». Історичний контекст Поняттям «прекарність» спершу позначали обставини, що виникли у постіндустріальному західному світі. Так, за деякими оцінками у Німеччині зараз трудові умови кожного третього найманого працівника прекарні[1], а ще за іншими в ЄС від 15 % до 25 % працівників знаходяться в нестабільних умовах зайнятості[2]. У лекції, прочитаній 1997 року, П'єр Бурдьє стверджував, що «прекаріат скрізь», і зазначав, що короткострокова і непевна робота дедалі поширюється, і саме життя наповнюється непевністю, неспокоєм, стає непередбачуваним — одне слово, прекаризується. Причини цього перетворення, як правило, вбачають у економічному рівні розвитку суспільства; багато соціологів вважають причиною те, що заведено називати глобалізацією — хоча трактування цього терміну на практиці може бути досить різним. Натомість, певнішим поясненням прекаризації може бути трансформація ринків праці із фордистської до постфордистської моделі. У фордистській моделі капіталізму, що розвинулася на початку ХХ ст., менеджери використовували різноманітні механізми для утримання стабільної, добре регульованої робочої сили. «Науковий менеджмент» в дусі тейлоризму збільшував продуктивність робітників, водночас, забезпечуючи їхню субординацію менеджерам, розділяючи виробничий процес на набір дискретних, вимірюваних завдань. Таким чином, знижувалася потреба в кваліфікованій праці в цехах, її дедалі більше обмежували менеджери. Це — основа старого розподілу праці між розумовою та фізичною працею, яка наразі є розподілом між керівною та обслуговуючою роботою. Що не менш важливо, фірми використовували комбінацію матеріального заохочення, ідеологічних мотивацій, перемовин та прямого втручання в життя родин працівників, аби культивувати корпоративний дух і лояльність. Сам Форд відзначав, що виплата відносно «високої зарплати» може зекономити значні гроші у довгостроковій перспективі, скорочуючи плинність робочої сили й, отже, підтримуючи високу продуктивність. На початку ворожі до робітничих спілок фордистські виробники під час Холодної Війни навчилися залучати організованих робітників як партнерів у постійному підвищенні продуктивності. Розпад такої корпоративістської системи в результаті довгої турбулентної кризи 1970-х призвів до фундаментальної трансформації трудових відносин. Як вважається, постфордистський капіталізм усе частіше відмовляється від тривалого найму, оскільки менеджери та адміністратори придумали як зробити виробництво гнучкішим. Наприклад, у секторі послуг — від готелів та закладів харчування до прибирання та низькокваліфікованих офісних робіт — дедалі більше завдань передають по підряду фірмам, які наймають працівників на щоденній та тимчасовій основі. Посади, які раніше займали постійні працівники, займаються тимчасовими працівниками максимум на кілька місяців. Цей процес створює динамічно зростаючий прошарок часто добре освічених працівників, які не мають гарантій і не мають перспектив. Їхнє існування перетворюється на плинне поєднання фрагментарної роботи та соціального життя. Формується дуже індивідуалістичний клас з низьким рівнем корпоративної лояльності й ледь помітною колективною солідарністю з такими як вони самі. Його соціальне життя, щонайменше в країнах капіталістичного ядра, на відміну від старомодних «спільнот» робітничого класу приймає мережеву форму (networking), що проявляється в соціальних медіа. Саме ці люди стали основою антикапіталістичних протестів, студентських виступів та руху Occupy[3]. ХарактеристикаҐай Стендінґ, автор однойменної книги про прекаріат, називає відсутність таких умов характерною для ситуації прекарності:
Схожий погляд на індикатори нестабільної зайнятості подає у своїй книзі Девора Такера:
Отже, прекарні умови праці характеризуються атиповими трудовими договорами, обмеженими або відсутніми соціальними пільгами та законодавчо визначеними правами, високим ступенем нестабільності робочих місць, нетривалим періодом роботи, низькою заробітною платою і високими ризиками професійних травм та захворювань. В цілому, індикатори нестандартної зайнятості можуть бути визначені за наступними 4 змістовним блокам: дохід, соціальний пакет, законодавчий захист та контроль, рівень невизначеності в компанії. Разом з тим, досі немає спільного бачення, ким є об'єднанні такими умовами люди. Тривають теоретичні дискусії, чи можна вважати прекаріат з його характерними особливостями соціальним класом (пригноблених) чи це всього лиш суспільна тенденція, що виявляється в своїх антисоціальних наслідках найбільше на найбідніших прошарках, тобто фактично робітничому класі. Суспільні наслідкиТеперішній рівень масового безробіттяМайже зникнувши в повоєнний період, воно повернулося як постійна загроза і покарання у 1970-х роках, роблячи зайнятість в цілому більш вразливою. Це також не відбулося однаково всюди. Протягом декади після 1973—1974 рр. низка провідних капіталістичних суспільств (Австрія, Японія, Норвегія) стримували безробіття набагато успішніше за інших (Велика Британія, Нідерланди, Канада). Відмінність[6] почасти пояснювалася інституційними факторами. Ті суспільства, які краще за інших боролися з безробіттям, мали інституційно оформлені зобов'язання підтримувати низький рівень безробіття, які не були заміщені ніяким іншим порядком денним і які дали їм змогу вибратися з глибоких рецесій 1970-х та 1980-х. Суспільства, по яким вдарило масове безробіття, виявлялися тими, що впроваджували заходи жорсткої економії, які відображали інституційно втілені прагнення до низької інфляції та «надійних грошей». У Великій Британії це почасти було пов'язано з піднесенням Сіті. Прекарність в цьому сенсі є ансамблем конкретних ефектів, які постають із свідомо обраних класових стратегій у межах кожної конкретної капіталістичної формації. Чорні ринки праціРобота парт-тайм, хоча вона не обов'язково є вразливою, зростала як частина ширшого процесу розповсюдження неповної зайнятості. Це добре помітно на такому компоненті «прекаріату» як студентство. Кевін Дуган[7] відзначає, що зростання ринку праці студентів у розвинутих капіталістичних суспільствах, особливо в Сполучених Штатах, є одним з найвиразніших процесів останніх десятиріч. Студенти працюють у середньому 21 годину на тиждень в США та 16 годин на тиждень у Великій Британії. Цей тип низькооплачуваної незахищеної праці став одним із ключових пунктів стратегії зайнятості великих секторів бізнесу, особливо для супермаркетів та телепродаж. Нестабільність роботи поглиблюється нестабільністю фінансів. Нагромадження величезних боргів приватними домогосподарствами в роки, що передували кредитній кризі, супроводжувалося колапсом особистих заощаджень. Отже, як стверджує вже Ґай Стендінґ, офіційна статистика може приховувати дійсні обсяги використання прекаризованої праці. Чорні ринки праці, особливо робочої сили мігрантів, діють поза межами прямого контролю держави. Міграція і глобальні нерівностіЗгідно Ґая Стендінґа існує глобальна тенденція збільшення кількості працівників-мігрантів, які стають великим резервом прекаризованої робочої сили. Це є наслідком політично створених бар'єрів для мобільності робочої сили, причому не тільки міжнародних, але й національних. В одній з капіталістичних країн, що швидко розвивається, Китайській Народній Республіці, сільським мігрантам не дозволяється постійно проживати в містах. Як доводить Девід МакНалі у своїй книзі під назвою «Глобальний Спад»[8], три чверті промислових працівників у цій країні позбавлені стабільного місця проживання, доступу до соціальних послуг та освіти. Це дуже значущий процес, враховуючи, що обсяг робочої сили Китаю нині більший за те, що мають країни ОЕСР разом взяті. Міграційні служби розвинутих капіталістичних суспільств створюють лише частину ширшого репертуару расистськи забарвлених бар'єрів, форм сегрегації, гетоїзації, «кріпаччини» та «кайданщини» (‘workfare’ and ‘prisonfare’), які на думку Лоїка Вакана, є справді новітньою рисою сучасної прекарності. Більше того, прекарність концентрується поза головними центрами накопичення капіталу, у тих частинах світу, які є об'єктами грабунку та «злоякісного недогляду». Наймані працівники складають 84 % зайнятих у «розвинутих країнах» (ЄС, США, Японія, Канада, Австралія тощо) у порівнянні з Африкою південніше Сахари, де ті, хто отримують зарплати складають лише 23 %, а найбільша група (49 %) — самозайняті. Останні здебільшого позбавлені тих форм колективної організації, які можуть використовувати наймані працівники для захисту зайнятості, рівня зарплати та умов праці. До того ж поза зайнятістю взагалі перебуває зростаюча маса безробітних або неповністю зайнятих мешканців нетрів, що стало наслідком неоліберальної урбанізації в капіталістичних економіках, що розвиваються. Прекаріат в УкраїніВ Україні помітний брак досліджень (особливо, соціологічних) прекарності. Натомість, вітчизняні дослідники більш охоче схильні вишуковувати в класовій структурі українського суспільства «середній клас»[9]. Незважаючи на таке ігнорування, все ж присутні деякі спроби оцінки чисельності прекарно зайнятих працівників в Україні. Так, автори однієї із таких спроб[10], виходячи із попередньо зазначених тут загальноприйнятих на Заході характеристик прекаріату, розробили блок індикаторів прекарності для України:
Далі, припустивши, що для прекарності достатньо хоча би відповідності по одній із вказаних груп, вони (орієнтуючись на наявні дані Держкомстату[11] та Міжнародної Організації Праці[12]) виділили такі прекарні категорії населення з відповідними індикаторами їх визначення:
 У підсумку, підведеному для проміжку з 2004 по 2011, виявилось, що в цей час до проблемної групи прекарно зайнятих належало від 11 до 13 млн осіб. Це складає частку відповідно від 50,4 % до 58,5 % економічно активного населення. При цьому, умовну основу прекаріату в Україні становить група зайнятих в неформальному секторі економіки (25-40 % від загальної чисельності). Варто зазначити, що в ці цифри не входить така істотна для прекаріату група як нелегальні мігранти. Оцінка їхньої чисельності є вельми проблематичною і коливається від 300 тисяч до 4-5 мільйонів осіб[13]. Понад те, навіть зайняті у формальному секторі економіки працівники не можуть похвалитися надійними трудовими умовами. За словами одного із всеукраїнських профспілкових лідерів, хоча в Україні досить хороше в соціальному плані трудове законодавство, однак відсутнє правове поле, що могло би забезпечити захист цих прав працівників і вберегти їх від свавільних дій з боку роботодавців чи держави. Отже, можна припустити, що певною мірою таким чином розрахована чисельність прекаріату є ще більшою. Шляхи подолання
Примітки
Посилання
|
Portal di Ensiklopedia Dunia
